Щоб з’ясувати усі подробиці служби наших міліціонерів, кореспондент «Вголосу», у складі групи журналістів зі Львова, відправився провідати їх у райцентр Барвінкове Харківської області, що межує зі Слов’янським районом Донеччини. І хоча офіційно наші міліціонери стежать за порядком у Харкові, за чутками, вони охороняють дорогу на блокпостах саме довкола Барвінкового.

…Добираючись до львівських хлопців на Харківщині, я нарешті побачив дороги, гірші ніж на Львівщині. Мандрівка мікроавтобусом з Дніпропетровська  у райцентр Барвінкове Харківської області виявилася довгою не так через не до кінця відомий нашому водієві Саїду маршрут, скільки через таку кількість ям, завдяки якій маршрути зі Львова на Золочів чи на Великі Мости-Червоноград видаються невартими тій кількості нецензурних слів, що лунали на їх адресу.

До розтрощених й роздовбаних доріг додається ще практично повна відсутність вказівників, що робить наш шлях майже вдвічі довшим, аніж очікували.  Ми кілька разів повертали не туди, і лише випадкові перехожі чи чергові на залізничних переходах ставали нашими рятівниками, і буквально «на пальцях» пояснювали, на якому «містку» потрібно взяти лівіше а потім – одразу правіше і прямо.

Отак, петляючи та іноді зупиняючись «до повного», аби об’їхати якусь яму, ми прямували до кордону Харківської та Донецької областей – за чутками, саме у Барвінковому львівські міліціонери охороняють блокпост.

«Обережно – там стріляли»

Вже на Харківщині, десь на півдорозі до Барвінкового, ми зустріли перший блокпост. Спочатку дивно було спостерігати, як озброєні вояки підозріло розглядали посвідчення, обшукували наші речі й дозволяли їхати далі. Зрештою, ми розуміли, що група з шести кремезних журналістів, яка проти ночі прямує в бік Слов’янська – дійсно виглядає дивною, а наші пояснення – не дуже правдивими.

Однак з кожним наступним блокпостом ми усвідомлювали, що насправді нас ніхто не лякає чи розігрує – вояки виконують свій обов’язок і вживають усіх заходів безпеки, щоб не наражати й себе на зайвий ризик.

Водночас, хоча в повітрі постійно відчувалася напруга, перший дискомфорт від вигляду людей зі зброєю в руках минав. Тож з часом кожен наступний блокпост нами вже сприймався навіть радісно, адже це було зайвою нагодою перевірити, чи ми не заблудились і рухаємося у потрібному нам напрямку. Однак, на одному з останніх блокпостів перед Барвінковим нас повернуло до реалій застереження одного з «беркутівців», що оглядав наш багаж. Почувши про Барвінкове, він одразу ж попередив: «Обережніше – там сьогодні стріляли».

Отак, з думкою, що рухаємося у бік війни, ми таки доїхали до пункту призначення. Щоб не плутати містом, одразу ж вирішили відправитись на розташований за містом блокпост – місцеві мешканці розповіли, що саме там охороняють дорогу львівські міліціонери.

Досить велика група циганчат, у яких ми розпитували дорогу, вказала нам напрямок. Через хвилин 15 ми вже під’їхали до блокпоста, однак виявилося, що це – не той, який охороняють львів’яни. Тут спостерігалася незрозуміла нам метушня, і лише після того, як нас вкотре перевірили та обшукали, нам розповіли, що геть недавно група сепаратистів зробила тут спробу піти на прорив. І якби не група десантників на військових «Хамерах», які вдарили по них з крупнокаліберних кулеметів, цей блокпост міг би вже припинити своє існування, а бойовики могли б вже хазяйнувати на околицях Барвінкового.

Описана ситуація ще раз підтвердила, що довкола ведеться війна. Зрештою, розвернувши нас у потрібний бік, місцеві міліціонери нам пояснили, як добратися до львівського блокпосту.

На посту – Путін і Сепаратист

Треба було бачити обличчя наших міліціонерів, коли практично посеред ночі із зупиненого мікроавтобуса вивалюється шестеро людей, один з яких – головний редактор газети «Ратуша» Микола Савельєв з ходу вітається: «Слава Ісусу Христу, земляки». Навіть у темряві були помітні їхні посмішки, а у голосах зазвучали радісніші нотки.

Однак, про пильність хлопці не забули – кілька бійців зайнялися обов’язковою перевіркою документів, а решта, не виходячи на світло, з наведеними автоматами чекала результату перевірки. І лише побачивши наші журналістські посвідчення та отримавши у подарунок сигарети й свіжу пресу, вони зізналися, що просто вражені від того, що хтось вирушив у таку далечінь, щоб провідати й підтримати їх.

Підсвічуючи ліхтариками львів’яни почали показувати нам укріплений мішками блокпост. Вони розповідають, що у Барвінковому несуть службу хлопці з ППС Личаківського, Залізничного і Франківського районів Львова. З 1 травня їх сюди приїхало 27 добровольців, хто зголосився на місячну вахту на Сході.

Поруч бійців крутяться пес та кіт.

– То наші Путін та Сепаратист, – хваляться хлопці. Саме так – нести варту міліціонерам допомагають пес Путін та кіт Сепаратист.

Львів’яни розповідають, що коли вони щойно з’явилися, то побачили як місцевий мешканець тягнув на мотузці пса, щоби повісити. Пес вирвався, і хоч його задні лапи майже не працювали, він прибився до наших хлопців.

– Ми його назвали Путін, і він тепер постійно з ними живе, – кажуть хлопці. Про Сепаратиста ж кажуть, що він дикий, і до чужих не показується. 

Оскільки пора вже, м’яко кажучи, трохи пізня, пропонуємо продовжити спілкування вранці, а хлопців просимо, аби показали нам дорогу до місцевого райвідділу міліції, у якому ми сподівалися хоча би вмитися та поспати кілька годин. Львів’яни нам розповідають дорогу, але одразу ж розчаровують: «Після стрілянини на сусідньому блокпосту в Барвінкове з’їхалося купа місцевого начальства, тож чужих у райвідділ не пустять».

Розуміючи всю відповідальність ситуації, ми все-таки робимо спробу заночувати у райвідділі МВС. Однак, приїхавши на місце, ми розуміємо всю марність наших сподівань – вхід та вікна надійно забарикадовані мішками, й жодних нічних гостей тут справді не потерплять.

Командир львівських бійців ППС, якого ми викликали на двір по телефону, майор Сергій Орестович вибачився, й пояснив, що можливості пустити всередину дійсно немає жодної.

«Зрозумійте, ми самі у гостях», – каже він, й радить дочекатися ранку – тоді вже засвітла зможемо знову відправитися з черговою групою львів’ян на блокпост у Василівці Другій – саме так називається село неподалік райцентру, де він розташований.

Не допомогла навіть жартівлива пропозиція затримати нас як порушників громадського спокою, тож врешті ми ночуєм у мікроавтобусі, ще раз подумки подякувавши заступникові Дніпропетровського губернатора Борису Філатову, який і виділив нам транспорт до Барвінкового та водія-азербайджанця Саїда.

Отже, переночувавши у автобусі під райвідділом, вже вранці ми з радістю зустрічаємо наших ППСників. Одягнені у цивільне, щоб не зворохобити місцевих мешканців, вони аж ніяк не скидаються на тих грізних озброєних бійців, що ми їх вчора бачили на блокпосту.

Познайомившись, пожартувавши та поснідавши, ми знову відправляємось на дорогу, що її охороняють львів’яни.

Це – наша земля

Вдень тут все виглядає привітніше. Львівські хлопці, з якими ми вже встигли познайомитися, розповідають, що їхня група – перша, що приїхала з числа добровольців.

– Коли ми їхали, нам ніхто не пояснив специфіки. Наступним групам буде легше, – розповідають львів’яни.

Кажуть, що місцеві мешканці ставляться до них привітно, якоїсь ворожості – не відчувається.

– Спочатку нас остерігалися, а зараз вони нам приносять харчі, сало, молоко та воду, – розповідають міліціонери. Й додають, що не бояться, що місцеві їх можуть отруїти.

– Спочатку давали Путіну, щоб пробував їжу. Та й зараз берем харчі тільки від знайомих, – розповідають львів’яни. Й додають, що спочатку і в самих була настороженість, нема чого приховувати.

– Але потрохи в процесі спілкування, почалося порозуміння. Агресії, яка була на початках, уже немає, – кажуть вони.

Добровольці зізнаються, що не розповідають своїм дружинам, де служать. А один з них, Ігор, зізнається, що у нього на 13 липня заплановане весілля.

– Зідзвонювався з нареченою, вона сьогодні поїхала сама вибирати плаття. Вона теж не знає, де я зараз, – каже він.

–   Навіщо їм зайвий раз хвилюватися? Вони знають, що ми у Харкові, а не на передовій, – підтримують його решта. І кажуть, що вже 30 травня вони чекають на чергову зміну «ментів» зі Львова, тож коли повернуться додому, обіцяють, що тоді обов’язково зізнаються де були.

…Попри розмови хлопці вже досить відпрацьовано й синхронно перевіряють транспорт, що рухається у бік Слов’янська. Кажуть, що хоча багатьох місцевих вони вже знають в обличчя, але розслаблятися не збираються.

Особливо їх вразив один з місцевих роботяг, котрий кілька разів на тиждень їде велосипедом на роботу – він добирається здалеку, й коли проїжджає повз них, його спідометр показує вже 88 кілометрів.

– Їхнім селам до наших на Галичині ще далеко. Тут немає роботи, все розкрадено, люди тут набагато бідніше живуть, ніж  у нас, – пояснюють міліціонери.

– Вдень тут людно, а от вночі страшно, – додають хлопці.

Вони кажуть, що для підсилення блокпосту здався би ще бронетранспортер. Бо окрім бронежилетів та АКСУ для ближнього бою – вночі зовсім нескладно підібратися до укріплень й розстріляти їх. І «розтяжки» з сигнальними ракетами у цьому випадку нічим не зарадять…

Звідси навпростець через поле до взятого в облогу бійцями АТО Слов’янська – ніби й немало, майже 30 кілометрів. Водночас, поки ми спілкуємся, чути поодиноке відлуння вибуху.

– Зенітка, – кажуть хлопці. Й одразу ж уточнюють, що насправді у них тут спокійно й за весь час їхньої служби тут, їм ще не доводилося стріляти.

– Але ми затримали двох сепаратистів. Трохи старші чоловіки, напевне їхні інструктори – втікали полем і вискочили буквально на нас, – пояснюють бійці.

І кажуть, що під час допиту сепаратисти зізналися, що у Слов’янську терористам виплачують 400 гривень за денне чергування й 800 гривень – за нічне.

Для порівняння, за один день перебування на Харківщині наші міліціонери отримують окрім своєї звиклої зарплати додатково 33 гривні добових. І все.

– Так, ми приїхали за 33 гривні. І за Україну. Як би це не звучало, але я приїхав з патріотичних міркувань. Це – наша земля!, – каже Ігор.

І справді, бачачи цих молодих, сповнених сил і патріотизму хлопців, немає жодних сумнівів у тому, що вони справді приїхали сюди не на заробітки, а щиро захищати кордони своєї країни. Своєю службою львівські добровольці ще раз на практиці довели, що Схід і Захід – насправді разом, що всі ми – єдина Україна!

Віктор Павлик, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ