Радянсько-партійна система вигадала тільки їй властивий спосіб використання не за призначенням сакральних будівель. Деякі зачинені храми силкувалися використати під так звані культурні потреби. Як це робили?
8 січня 1988 р. мешканці сіл Раковець і Новосілки написали листа союзному відомству у справах релігій. У ньому йшлося, що перед перепрофілюванням їхньої церкви Покрови Пресвятої Богородиці (1904) на приміщення картинної галереї, органи влади обіцяли зробити в ній капітальний ремонт. Минуло 8 років, а влада навіть не думала ремонтувати церковну споруду. Тому своїми силами релігійні громади двох сіл вирішили самотужки почати ремонтувати духовну святиню. До того ж так звана картинна галерея жодного дня так і не працювала… Віруючим доводилося ходити на богослужіння у с. Хоросно, «а це досить далеко від нас. Раз картинна галерея не працює, а тільки рахується на папері, знаходиться в жахливому стані, – значить вона нікому не потрібна», висновували автори листа.
До слова, таку ж ситуацію внаслідок листа до того ж відомства від мешканки с. Раковець Орищак П. І. підтвердив на адресу апарату обласного уповноваженого ради у справах релігій представник союзного релігійного відомства. Він, зокрема, писав, що «картинной галереи в этом здании фактически не существует, а его ремонт осуществляется в этом году на средства верующих».
Нічого доброго не почули представники села від керівництва Пустомитівського району. За їх словами, тут «нас толком так і не вислухали, а пообіцяли невдовзі прислати комісію. З цього часу минуло півтора місяця, а з району ніякої немає відповіді».
Із листа (11 травня 1988 р.) генеральному секретареві ЦК КПРС М. С. Горбачову: «Мы, жители с. Раковец Пустомытовского района Львовской области, обращаемся к Вам, дорогой Михаил Сергеевич, по поводу незаконного закрытия церкви в нашем селе. Наши неоднократные обращения в органы советской власти, в том числе в Президиум Верховного Совета СССР оказались безрезультатными, более того, нам даже не ответили. Впрочем, по порядку. Церковь была закрыта где-то в начале 60-х годов. Закрыта, что называется, волевым порядком. Мнением односельчан, а в селе 200 дворов, не понтересовались. Сельский сход не созывался. Конечно, есть у нас и атеисты. Но ведь, закрывая храм Божий, надо посоветоваться не только с безбожниками, но и с верующими.
Закрытием церкви, видать, стремились похвастаться успехами в атеистической пропаганде. …Не более. Одним словом, поступали явно не по-ленински, наплевали нам в душу. Люди были на поле; прибыли начальники из райцентра, прихватили пару милиционеров (для порядка?!); внесли в церковь несколько репродукций картин: мол, будет картинная галерея!
Галереи, понятно, нет. Картины изрядно отсырели. Крыша храма прохудалась, потоки воды испортили помещение. После наших жалоб вновь начальство посетило село, побывало и в церкви. Нам, разумеется, ничего внятного не сказали. Один из бюрократов, ухмыляясь, сказал, что, дескать, Христос терпел… дальше Вы уже знаете!
Были мы у заместителя председателя Пустомытовского райисполкома т. Гузелы, точнее в его приемной, но из нее нас фактически прогнали. Вот Вам и гласность в условиях перестройки… Пока же в дождь, жару и стужу односельчане, а среди них немало больных и престарелых топают в соседнее село, что в 5 км. Справедливо ли такое?».
Далі автори листа-прохання зазначають, що М. С. Горбачов приймає високі чини Православної церкви на чолі із патріархом Пименом. Держава подарувала церкві Данилів монастир у рік 1000-ліття християнства на Русі. Це, вони вважають, знак доброї волі… З іншого боку, заявники бачать у державі чимало порушень законодавства стосовно віруючих людей. Такі дії чиновників караються відповідними ст. ст. 138, 139 Кримінального кодексу УРСР. Однак, прокуратура не реагує на порушення прав і свобод людей. Тому автори звернення просять скерувати копію цього листа генеральному прокуророві СРСР т. Рекункову, «ведь то, о чем здесь написано, в первую очередь по его части».
На конверті листа читаємо прізвища, імена та по-батькові відправників: Штаюра Єва Яківна, Орищак Катерина Семенівна.
24 травня 1988 р. на адресу голови Президії Верховної Ради СРСР А. А. Громика мешканці с. Раковець пишуть ще одного листа. «Хотелось бы, разумеется, чтобы церковь была восстановлена в 1000-летний юбилей крещения Руси. Ведь, как пишут в газетах, это не только религиозный праздник, но и событие исторического значения, сыгравшее большую роль в развитии нашего общества».
Наприкінці листа віруючі висловили занепокоєння і нерозуміння ситуації стосовно їх справедливих вимог. «Как понять: ни на одно из наших писем-заявлений мы не получили письменного ответа, хотя свои послания направляли с уведомлением о вручении?». У відповідь … знову мовчання.
Втім, у дні офіційних прийомів високих церковних достойників в органах державної влади, державно-церковних акцій з нагоди 1000-ліття Хрещення (запровадження християнства) Русі віруючі с. Раковець отримали відповідь від місцевої влади. Щоправда, далеко не втішну. Зокрема, у традиційних висновках від райвиконкому йшлося, що в с. Раковець замешкує 344 особи, 130 серед них мають до 30 років, 47 зайняті у радгоспі, 83 працюють на підприємствах району та області, 126 пенсіонерів та 26 учасників війни. Усього віруючих у селі 220 осіб. До найближчої церкви сусіднього села – 7 км, «прямого сообщения нет, дорога с твердым покрытием». Нарешті, називалися прізвища авторів необгрунтованих листів мешканців села Раковець: Гуменецька Параскевія Андріївна, 1938 р. н., працює у Львові, Штаюра Єва Яківна, 1928 р. н., пенсіонерка та Орищак Павло Петрович, 1928 р. н., пенсіонер. Місцева влада визнала за недоцільне реєструвати релігійну громаду та її церкву.
Минуло ще три місяці. Християнська спільнота країни як могла (як дозволили органи державної влади) відзначила пам’ятний ювілей Церкви Христової на теренах України. 1 вересня 1988 року мешканці с. Раковець надіслали телеграму М. Горбачову. «Наши длительные письменные устные обращения вышестоящие партийные советские органы возобновления регистрации незаконно закрытой церкви без согласия жителей села не дают желанного результата. Ответы носят обманный дезориентирующий характер. Налицо произвол, грубое нарушение законного положения религии, стране тысячелетие Крещения Руси отметить негде было. Неужто нам придется предать религию предков…». Підписи: Штаюра, Батіг, Стосик, Орищак. Прикро, але знову відповіді люди не дочекалися.
Або візьмемо аналогічні події, що мали місце тоді ж у с. Сухоріччя. Його мешканці, зокрема, писали до союзного відомства у справах релігій: «Зрозумійте нас правильно. 1850 рік. Бідність в наших селах, люди ледь зводять кінці з кінцями. Однак, у такий важкий час усі (наші прадіди, діди, батьки) віддають власність, хто що може, щоб збудувати отой величний Храм Божий. Своїми мозолястими руками, на згорблених плечах вони носили оцю велику ношу, щоб в майбутньому їхні діти внуки і правнуки могли спокійно прийти у цей святий Храм.
І ми, люди старші, свідки цих далеких днів, коли велично дзвони дзвонили, кликали наших людей на традиційну службу Божу. А нині… Страшно писати. Наш храм Божий пусткою стоїть, як свідок черствої бездушності чиєїсь. Бо, невідомо хто, відняв у нас, віруючих, право дане законом влади нашої, проводити богослужіння у рідному селі».
У той же час органи місцевої влади знову штампують висновок про кількість людей у селі, серед них – працюючих, пенсіонерів, учасників війни, нарешті, приблизно (?) 227 віруючих. Далі – до найближчої церкви с. Тарасівки – 5 км., «автобусного сообщения нет». Звичайно, називаються прізвища, імена та по-батькові інспіраторів необґрунтованих листів-скарг, серед яких Москвита Анна Михайлівна, 1910 р. н., Кизима Йосиф Миколайович, 1911 р. н., Шило Степан Дмитрович, 1929 р. н., всі – пенсіонери. Остаточна відповідь влади: реєструвати релігійну громаду та її церкву недоцільно.
Нарешті, правдами-неправдами органи влади скликали сільський схід. Приїхав до селян секретар райкому партії Оленюк С. Г., який повідомив, що церква у селі не діє, бо вона знята з реєстрації. «Заявление секретаря райкома вызвало бурю негодования среди собравшихся. В ответ на это секретарь райкома заявил, что так решила власть и это власть советская». Та й після цього вердикту віруючі продовжували відправляти у церкві богослужіння. Тоді храм опечатали. Такий захід влади не зупинив людей. А якось секретар сільської ради Токар Г. Н. та секретар партійної організації Баглай В. В., відвідавши храм, вчинили глум над церковним майном… Чому? Бо влада була не народна, а … радянська.
Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Ф. Р-1332. –Оп. 3. –Спр. 496. –Арк. 131, 132, 138-138зв., 140, 142, 146, 147, 149, 150-151, 172, 175, 176, 180.
Р. S. 20 серпня 1991 р. у с. Раковець зареєстрована релігійна громада та її церква Покрови Пресвятої Богородиці (УГКЦ). Храм дерев’яний, зведений 1904 р., вірних – 320 осіб, до церкви належать також мешканці с. Новосілки. Цього ж дня статус юридичної особи отримала релігійна громада с. Сухоріччя із церквою Собору Пресвятої Богородиці (УГКЦ). Храм мурований (1876), вірних – 361 особа (див.: Шематизм Львівської архиєпархії. 1996. –С. 109, 46).
Юрій Боруцький, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ