УЦР, також Центральна Рада (ЦР) 17 березня 1917-го - квітень 1918-го – перший український парламент під головуванням професора Михайла Грушевського (1866-1934). У її складі працювали жінки, які представляли свідоме й активне українське жіноцтво.
Українські жінки - державниці
Спочатку до ЦР увійшли тільки делегати від київських громадських і політичних організацій. Через декілька днів до них приєдналися делегати з’їздів, що відбувалися у Києві (селянський, робітничий, військовий, педагогічний, земств і т. ін.). Вони представляли активні сили Українського визвольного руху, тому до революції діяли у підпіллі. Серед них – учасники товариства українських поступовців, ”Старої Громади”, Комітету допомоги жертвам війни, представники українських соціал-демократів, православного духовенства, Всеукраїнської ради робітничих депутатів, солдатів, робітників, кооперативів, студентських громад і політичних партій, національних меншин України.
Вже тоді українські жінки працювали у багатьох ділянках організаційного і громадського життя: шпиталях, просвітянських структурах, школах, читальнях, захоронках, Народних домах, видавництвах, пресі. Тепер разом із чоловіками вони стали рівноправними учасницями творення своєї Держави. Як делегатки ЦР, жінки брали участь у її організаційній роботі та в обговоренні й вирішенні важливих питань у першому українському парламенті.
Усі жінки виконували свою роботу самовіддано. У деяких ділянках праці ЦР саме жінкам довелося винести й подолати труднощі тогочасного життя. Скажімо, через місяць, за ініціативою ЦР 17-21 квітня 1917-го, скликано Всеукраїнський Національний Конгрес (своєрідні Установчі збори). Він переобрав ЦР (150 мандатів), що на той час вже була дійсною представницею української нації. Саме вона керувала українським національним рухом і своїми 4 Універсалами довела Україну від автономії (23. 06.1917-го) до самостійності і суверенності (22. 01.1918-го, затверджений 24. 01.1918-го).
З-поміж себе ЦР обрала Малу Раду (Виконавчий комітет) у складі 30 осіб). Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проєкти затверджував пленум ЦР.
У Малій Раді працювали дві українки - Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941), письменниця, драматург, громадська діячка, членкиня СВУ (Союзу визволення України) та Зінаїда Мірна, уроджена Хільчевська (1875-1950), журналістка, перекладачка, активістка Українського клубу, співзасновниця Української жіночої національної ради (1919), членкиня ради Світового союзу українок (1937).
Народилася Людмила Старицька-Черняхівська 29 серпня 1868 року, в Києві у родині письменника Михайла Старицького і Софії Лисенко – молодшої сестри композитора Миколи Лисенка. Батьки назвали її на честь хрещеної матері Людмили – дружини Михайла Драгоманова. У Старицьких часто гостювали Косачі, Лисенки, Драгоманови, Тобілевичі, Чикаленки, Чубинські, Рильські.
Людмила ходила у приватний дитячий садок сестер Марії і Софії Ліндфорс. Це був перший дитсадок у Києві. Одна з його засновниць, Софія, згодом стала видатною педагогинею, відомою за прізвищем чоловіка – Русова.
Середню освіту Людмила Старицька здобула у приватній жіночій гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де її дядько Микола Лисенко викладав музику. Людмила вважалася однією з найкращих учениць. Перша її повість, яку вона написала тоді, називалася “За Україну”. І це в найскрутніші часи для національного руху, коли цар щойно підписав Емський указ (1876 р).
Людмила Старицька товаришувала з юнацьких років із Ларисою Косач – Лесею Українкою.
Саме Старицька-Черняхівська надала приміщення клубу “Родина” по Великій Володимирській, 42, для створення Української Центральної Ради.
Отож Людмила Старицька-Черняхівська була головою комітету із проведення дня Національного Фонду. Вона авторка численних відозв, закликів, їздила задля його організації та збірки коштів містами і селами України.
Під час німецької окупації влітку 1941 року енкаведисти арештували Людмилу разом з її сестрою Оксаною. Сестер вивезли до Харкова, де 14 вересня Старицькій-Черняхівській висунули звинувачення: “Являлась активной украинской националисткой, на протяжении ряда лет проводила антисоветскую националистическую деятельность”. Але німці вже підходили й до Харкова. Сестер разом з іншими заарештованими, серед яких був геніальний вчений і поліглот Агатангел Кримський, в товарному вагоні для худоби відправили до таборів Казахстану. Але Людмила Михайлівна туди не доїхала. 73-річна жінка не витримала наруги й померла в дорозі. Конвоїри викинули тіло з вагону. Не відома ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку.
Зінаїда Мірна-Хільчевська народилася 12 жовтня 1878 року у м. Городня, нині Чернігівська область громадська діячка. Дружина І. Мірного. Закінчила фельдшер. та зуболікувальні курси. Проживала з чоловіком у м. Умань (нині Черкаська область) і Чернігові, від 1910 – у Києві.
Брала активну участь у громадському житті, разом із С. Русовою працювала у Товаристві дитячих садків, Товаристві охорони молодих жінок від затягнення їх у розпусту. Під час 1-ї світової війни разом із Людмилою Старицькою-Черняхівською – у Допомоговому комітеті опіки над втікачами із західних земель; активно пропагувала українську книгу в освітніх товариствах.
У 1917 році обрана членом УЦР. Належала до Українського жіночого союзу, який 1917 видавав у Києві «Жіночий вістник» (дописувала до нього). Навесні 1920 разом із українським урядом переїхала до м. Кам'янець-Подільський (нині Хмельницька область), де увійшла до новоствореної Національної ради українських жінок. Згодом мешкала у Берліні (заснувала і була головою філії Національної ради українських жінок), від 1924 – у Празі (голова Укр. жін. союзу).- 1950 р.
Зінаїда Мірна у Центральній Раді працювала скарбницею Фонду. Вона також переймалася за допомогою жінок і молоді зустріччю близько 900 делегатів на залізничних і пароплавних (річних) станціях, що приїздили з провінції (селяни, робітники), їх поселеннями та забезпеченням їжею у безкоштовних помешканнях Києва. Як наслідок, громадяни активно відгукнулися на проведення збірки. У Києві, наприклад, вона продовжувалася три дні (тривали вистави, звіти організацій, установ). Людність активно відгукнулася на цей заклик - давали одноденний свій заробіток, окремі громадяни жертвували по 1000 карбованців, дарували коштовності. Так ЦР отримала для повноцінної роботи потрібні фінанси.
Сторічні паралелі - росія вічний агресор
Не слід забувати, що російський уряд постійно силкувався протиставити законодавчу і виконавчу владу в Україні, підірвати елементи нашої державності зсередини.
У серпні 1917-го більшовики вступили у ЦР, утворили в ній свою фракцію з метою боротьби ”з буржуазією і буржуазним націоналізмом”, за перемогу “пролетарської революції”.
До болю знайома путінська риторика боротьби з “нацизмом і мілітаризацією” в Україні. Згодом більшовики сфальшивили, мов, не радянська Росія веде війну проти УНР, а самі трудящі України прагнуть повалити ЦР, яка нібито стала буржуазною. Хіба це не нагадує нинішній путінський сценарій із Кримом та так званими ЛДНР ?
Більш “відвертим” був став патріарх РПЦ Кирило (Гундяєв). Він у неділю (13 березня 2022-го) на Торжество православ’я після літургії благословив військових армії Росії на війну проти України і подарував ікону Росгвардії Віктору Золотову, сказавши: ”Нехай цей образ надихає молодих воїнів, які приймають присягу і які вступають на шлях захисту вітчизни” (?!). Такі ж дії освятила Православна церква царської Росії, коли прокляла нашого гетьмана Івана Мазепу. Люди міняються, а злі події повторюються.
Тоді ж серед українських громадських діячок, більшість з яких киянки, членкинями ЦР були, крім Старицької-Черняхівської та Зінаїди Мірної, Софія Русова, Марія Грушевська, Ольга Грушевська, Олександра Пащенко, [К.] Любинська, Нечаївська, Валерія О’Коннор-Вілінська, Любов Яновська, Марія Ішуніна. Всеукраїнську раду робітничих депутатів в ЦР репрезентували жінки – Н. Захарченко, О. Клір, М. Лисиченко та Ю. Шевченко. Від національних меншин у ЦР були жінки - А. Гербер, Е. Каганова, Л. Рабіновіч, В. Резина і С. Фукс, які представляли єврейську та польську громади.
Ці та наступні матеріали, запозичені із однієї з перших книг-спроб, в якій зібрано і систематизовано нариси і спомини про славні імена українських козачок та сестер милосердя, які вміли працювати на державному полі, і воювати, і гоїти рани в Україні. (Коваль, Роман. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917-1930 / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного Клубу “Холодний Яр”. – Київ: Вид-во Марка Мельника, 2020. – 432 с.).
Книга має 187 матеріалів, більшість з яких розповідають про ратний героїзм українських дівчат, жінок, які зі зброєю в руках засвідчили свою любов до України. Наприкінці видання маємо понад 100 світлин індивідуальних та колективних із українських та європейських архівів та бібліотек, збірок старшин УСС та Армії УНР, приватних та еміграційних видань, а також сучасних електронних ЗМІ. Чимало з них публікуються вперше. Низка світлин зафіксувала події буремного часу, зокрема війну за нашу долю і волю (2007-2014), вшанування пам’яті полеглих у боях за Україну (1917-1930).
Українська Жанна Д’Арк - Маруся Соколовська
Сьогодні дослідники не можуть назвати всіх українських жінок-діячок, які брали участь у Великому Чині та національно-визвольних змаганнях. Їх було тисячі, десятки і сотні тисяч, що упродовж 1917-1930 років принесли в жертву Україні своє життя. Українські жінки, особливо тогочасна жіноча молодь, умирали на полі бою, в льохах утаємничених чрезвичайок. Часто саме жінки-революціонерки, жінки-воячки мали значно більші успіхи, ніж чоловіки. Вони працювали на високих посадах у політичних партіях, посідали чільне місце у бойових операціях, розвідках, стали організаторками багатьох повстань, не маючи при цьому військового вишколу.
Підтвердження - із досвіду Марусі Соколовської. 1919-го гімназистка Саша Соколовська втратила трьох братів – Олексу, Дмитра і Василя, які полягли за Україну. Залишився брат Степан, але він вибрав стезю священнослужителя – шаблю до рук взяти не міг. Допомагав лише словом. Тож шаблю мусила взяти вона… Взагалі у сім’ї козака-чигиринця Тимоша Соколовського і дружини Явдохи (Євдокії) Квасніцької було, крім чотирьох синів, ще й п’ятеро дочок. Саша стала восьмою дитиною. У 16-літньому віці виконувала роль зв’язкової. Вона була у чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці з червоним шликом, уздовж якого було вписано чорнилом: “Смерть ворогам України!”
Якось набрала в кубанку жорстви і винесла на Дівич-гору. За переказом, її насипали дівчата, які втратили своїх захисників – батьків, братів, коханих (село Горбулів, неподалік Радомишля) і промовила: ”Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам”. Тут же вона прибрала нове ім’я – Маруся. І стала отаманшею (300 кінних і 700 піших козаків!). Вони їй підпорядкувались, може, й без вагань. Була ж вона до нестями смілива, ще й рушницею справно володіла. І завжди живою виходила з небезпечних пригод…
Член Директорії професор Опанас Андрієвський порівнював Марусю Соколовську з легендарною Жанною Д’Арк. Повстанець Микола Фещенко-Чопівський вважав, що це перебільшення. Однак визнав, що серед селянства ”Маруся була легендарною особою…, дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.
Історик Костянтин Завальнюк про таких дівчат-воячок писав: ”Вони прийшли у цей світ не для того, щоб убивати. Їхнім призначенням було дарувати радість коханим, рідним, близьким. Однак у жорсткім протиборстві із силами пітьми, коли на кін поставлено саме існування нації, держави, окремої людини, - вони робили свій вибір. Навіть ціною свого життя та життя своїх близьких. Ще б пак, адже за невидимий взірець для них слугувала Мати Світу (Берегиня давніх аріїв), завдяки високій місії якої людство ще не впало у боротьбі з темними силами.
Мова про героїню, яка поміняла світло учительської хати на блискавку шаблі завзятої, одяг буденний на воїна шати. Вийшла тихенько, щоб не бачили батько і мати, і ступила рішуче у багаття світанкове, щоб Жанною Д’Арк прозватись новою…”.
Микола Фещенко-Чопівський знав Марусю особисто: “Перед моїми очима й по сьогодні стоїть постать стрункої, невеличкого зростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею… Як і її брати, була відважного десятка і серед повстанців користувалася авторитетом. Не дивно, що після смерті своїх братів вона перейняла провід над повстанням…”. Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський зачислив Марію Соколовську до когорти ”позитивних отаманів” – поруч із Яковом Орлом-Гальчевським, Іваном Лютим-Лютенком, Грицьком Чупринкою, Ананієм Волинцем, Яковом Шепелем, Семеном Заболотним…
Про ратну звитягу Марусі Соколовської відомо не дуже багато. Потужна слава про неї розлилася 1919-го, викликавши у войовничих українських дівчат бажання також назватися Марусею. Тому справедливо, що непорочна дівчина стала праматір’ю ”війська дівоцького”. Вона ”гуляла всюди і тим відривалась від свого гнізда. І хоч ім’я її було відоме всюди, то, одначе, не завжди вона знаходила ту підтримку, яку могла б мати в своїх околицях” (Роман Коваль).
Матеріали книги свідчать, що у серпні-1919-го вона співдіяла з частинами Галицької армії, які наступали на Київ. Сотник Василь Бачинський зустрівся з Марусею у с. Вересах біля Житомира. Вона, за його словами, мала ”гострий погляд”, ”сміливий, вояцький зір”, прагнула приєднатися до галичан і разом йти визволяти столицю. Тому й зверталася до нього, “просила цілою собою, – як дитина матері: ”Поможіть, ради Бога, поможіть мені ! Дайте крісів і набоїв…”.
На початку листопада 1920-го загін Марусі перебував неподалік Козятина. Вона прагнула прорватися через фронт на з’єднання з Армією УНР. Не склалося. На шляху стало перенасичення червоних частин у прифронтовій смузі. Довелося йти на певній відстані від театру бойових дій. Згодом росіяни перейшли в наступ, наша Армія відступила. 14 листопада 1920-го у містечку Вахнівці (Вінничина) вояки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ої Залізної дивізії.
Свідчення комуністичних писак (оригінал російською): ”В воскресенье в 11 час. утра на м. Вахновку неожиданно напала банда. Имевшийся в местечке отряд продекспедиции бил захвачен врасплох и зверски зарублен. Тела изувеченних рабочих и крестьян привезени в Винницу и сегодня будут похоронени. Лучшие дети рабоче-крестьянской семьи нашли себе смерть от рук наемних бандитов, для которих золото всемирного капитала више интересов мозолистого народа”.
Правда, маємо вельми знайомий наратив сьогоднішніх окупантів України. Згодом бійці загону Марусі розігнали продзагонівців у с. Брицькому, відібравши від них загарбаний фураж. Місцевому прислужнику, голові комнезаму Терешкові Шевчуку всипали 50 шомполів. Кілька чоловіків із села зголосилися добровольцями у загін.
У Брацлавському повіті загін з’єднався із трьома повстанськими відділами. Об’єднаний підрозділ очолили Маруся і Артем Онищук. Їх шлях проліг у бік кордону. Про смерть Марусі Соколовської побутує чимало версій. Одні кажуть, що її зрадили “землячки”, інші – захопили карателі і розстріляли, убив особистий ад’ютант, рідні стверджували, що вона із сотнею козаків подалася за Дунай, потім - до Канади. 1986-1987 рр. працівники КДБ знайшли криївку Соколовської. Тут були скриня з хустками, світлини, вишитий портрет Марусі, її особисті речі. Старший офіцер (видно, раніше добре запам’ятав її обличчя) сказав, що молодша сестра Лізи (онучка отамана Василя) - Ніна є копією Марусі, а Ліза – отаманші за характером… Якось Ліза стверджувала: в їхньому роду не тільки Маруся мала дар (чи чар) підкоряти чоловіків. Такий же характер мали Ніна та й сама Ліза, її дочка Вікторія… 2010-го увічнено пам’ять родини Соколовських у с. Горбулеві, біля церкви, в якій хрестили братів-отаманів та їхню сестру Олександру (Марусю).
Місто Герой - Гостомель
У книзі йдеться про м. Гостомель, що неподалік від Києва. Тут у свій час замешкував Семен Гаврилович Осадчий. Мав він одного сина та понад … 10 красивих дочок. Найвродливішою вважалася Ганна, яка мала хлоп’яче зацікавлення: вправно їздила на коні, вміла прицільно стріляти. Якось серед ночі до садиби її батька завітали три озброєні вершники. Вони повідомили господаря: від отамана Орлика [Федора Артеменка], маємо забрати із собою Ганну. - Чому?! – Їй загрожує арешт, - пояснив, мабуть, старший серед них. Тільки тепер батько довідався, що донечка таємно співпрацює з отаманом Орликом.
Заскоченого козака просвітлила дружина - Віра Іванівна: ”Нехай іде, бачиш, які достойні люди приїхали”. Ганна залишила батьківську хату… Деякий час у Гостомель надходили вістки: вона воювала у загоні Орлика. Більшовики бідкалися: де дочка? Батько відповідав: “Я відшмагав її налигачем за непослух, ось вона і пішла з дому… Де зараз, не знаю”. Отримали і останню сумна вістку: Ганна загинула в бою під Радомишлем (Роман Коваль).
6-го березня 2022-го за героїчний опір сучасним російським окупантам місто удостоєне звання Героя. Переконаний: Коріння подвигу …і від Ганни Осадчої !
Жінка-воячка, до якої залицялися … дівчата
Серед інших героїв книги йдеться про сестру-воячку Харитину (Тіну) Пекарчук. Вона народилася в польській сім’ї Ізбицьких (с. Новоолександрівка, нині Херсонщина). Мама, Марія – дочка учасника польського повстання (1863) Скальського. Батько Антон мав чимало землі, сади і виноградники біля Сімферополя. У гімназії дівчина захопилася ”малоросійським” театром, трупа якого навідувалася до міста. Якось мамин брат подарував їй ”Кобзар” Тараса Шевченка, за публічне читання якого отримала строгу догану від директорки школи. 1909-го одружилася з полтавцем Адріаном Книшенком. Жили разом до 1914-го, поки не забрали чоловіка на фронт. 1916-го закінчила курси сестер жалібниць. Після революції (лютий, 1917-го) стала співзасновницею сімферопольської ”Просвіти”, у травневі дні того ж року (на Шевченківське свято) у місті відбувся похід-демонстрація українського війська з синьо-жовтими прапорами, за ними їхали гарби із молоддю. Фінал події - створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. “Цей день слід вважати початком української військової формації у Кримі”, - підсумувала Харитина.
У наші дні путін та його апологети не знають цих подій, тому й силкуються надалі поневолити наш народ. Тепер часи не ті і Україна з Кримом не та. Останній також повернеться до рідного дому.
Тоді ж, мабуть, Тіна вирішила вступити до українського війська, аби боротися за свій край. 24 липня 1917-го її мрія стала реальністю. Харитину зарахували в Український маршовий батальйон 34-го запасного полку під йменням Степана Книшенка. Згодом вона ділилася своїми враженнями: “…Далеко не всім було відомо, що я дівчина. Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів ніяких не робили, а в скорому часі стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тінею… Правда, декому з нових довелося інколи заїхати поза вуха… Як хтось і пригадав коли-небудь, що я жінка, тоді виявляв більше оглядності й уваги, здержував других від брудної мови, прийняв заувагу, а навіть кару від мене, бо знав, що я обстоюю тільки правду”.
На службі траплялися й комічні випадки: до “вояка Степана Книшенка” не раз залицялися …дівчата. Перебуваючи у складі війська у Вінниці, Тіна тимчасово мешкала у родині штабс-капітана, батька декількох дочок. ”Дочкам я настільки припала до вподоби, - згадувала Тіна, - що ледве могла від їхньої уваги обігнатися. Тоді до кінця я так і не призналася їм, що я дівчина… Поволі моє ім’я стало відоме багатьом, тоді населення почало виявляти мені особливе тепло та увагу. Їхню пошану та пієтизм до жінки-вояка я цінила, але ніякого вирізнення та полегші не приймала”.
Вишкіл козачка відбула у м. Заславлі. Згодом очутилася у Кременчуці (потрапила до рук чекістів, допитували, вимагали видати українців, яких знала, ставили під стінку в пивниці й бахкали з пістолетів, імітуючи розстріл). Не поступилася, витримала екзекуцію. Прийшли німці, звільнили політичних арештантів. Працювала друкаркою у повітовій комендатурі, секретаркою кооперативу і, нарешті, перейшла в полк імені Богуна (формували галичани, колишні січові стрільці), брала участь у боях із більшовиками. Ініціювала формування санітарного потягу (очолила його на посаді начальниці) для поранених і хворих. Ночами їздила на фронт забирати недужих і скалічених. Бракувало медикаментів, вати, марлі, мед обладнання та персоналу. Відсутність ліків компенсувала порошками із соди і, даючи їх потребуючим, казала, що це поможе їм. Повернувшись до них, отримувала відповіді, що хворим стало легше.
Згодом Тіна очолила санітарний потяг Запорозької Січі (отаман Юхим Божко). З боями перейшла через Збруч біля Підволочиська, витягла пораненого бійця, хоч і сама отримала поранення в ногу. Потім опинилася в армії Юрія Тютюнника, від штабної праці відмовилася, тому отримала призначення до Гуцульського полку (тут не було жодного гуцула), назвали так, аби засвідчити почуття єдності і соборності українців !!!). І знову поранення, тепер у живіт. Через три тижні поправилася. На початку травня 1920-го між селами Вербка і Качківка (Поділля) втратила можливість пересуватися верхи на коні і пішки, стала жінкою-інвалідом. Нагороджена жетоном ордена Залізного хреста. У листопаді 1920-го Армію УНР інтерновано у польських таборах, далі - Прага, Подєбради, Карлів ун-тет… Під час німецької окупації повернулася (хвора на печінку, артретизм, часткова сліпота) в Україну (праця на Вінничині, очолила ”Жіночу службу України”), із поверненням Червоної армії – виїхала на еміграцію – Дорнштад (Німеччина). Тут віддали їй останню шану (14 березня 1973-го) побратими. Так ”з крові і кости полька” стала прекрасна українка, або, як вона казала, ‘’гайдамачка”, до якої залицялися дівчата…
Жінки в білім фартусі з червоним хрестом – світлі янголи
Окреме місце у визвольних змаганнях, ратній службі завжди належить медичному жіночому персоналу. Йдеться про українок-лікарок, медичних сестер, фельдшериць, сестер-жалібниць. Зрештою, діяв Український Червоний Хрест та інша подібна організація – Український Блакитний Хрест. У них теж жертовно служили українські жінки. Тільки одне свідчення учасника української раті про безіменну медичну сестру:
“Ми, вояки, лежали за укриттям і вчасно не забрали своїх поранених через великий вогонь, а тепер це робить жінка ! Після бою знайшли ту жінку… То була медична сестра полку, прізвища якої не пам’ятаю. Вона була студенткою-медичкою з Києва. Вона весь час була там, де через кулі й носа не можна було висунути”
Тому назвали таких жінок у білім фартусі з червоним хрестом – світлі янголи.
Віра Пшеничко: ”Хлопці! А ну, хто з вас баба – я чи ви?! За мною! В атаку!”
Такі слова-заклики належать сестрі милосердя полку імені Максима Залізняка Вірі Пшеничко. Вона під час Першого зимового походу не тільки йшла слідом за героями-козаками, а й сама спонукала їх до бою. У критичну хвилину сідлала свого коня, ”добувала шаблю, розпускала коси й такими словами зверталася до українського козацтва. Роман Коваль, автор багатьох матеріалів зазначеної вище книги, пише, що своїм завзяттям Віра поривала перемучених вояків до шаленого зусилля й до перемоги. У даному разі йшлося про перемогу Армії УНР над росіянами в бою за м. Вознесенськ. Матеріал написаний 16 квітня 2020-го, у століття цієї перемоги. Переконаний, колись і наші очевидці та учасники нинішньої неоголошеної війни Росії проти України згадають та гідно вшанують імена нинішніх героїв – живих і полеглих.
Слава Україні ! Героям слава !
Підготував Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ