Безперечно, найбільшою сенсацією стартового етапу президентської виборчої кампанії стала поява в колі пошукачів шапки Мономаха київського міського голови О. Омельченка. Це той малоймовірний випадок, коли неочікуваний претендент може втрутитися в розподіл місць у лідерській четвірці, яка перед тим здавалася усталеною, або, принаймні, змусити лідерів добряче похвилюватися та переглянути попередні розклади. Що штовхнуло столичного мера на цей крок? Спонтанне, несподіване для самого кандидата волевиявлення членського загалу „Єдності” слід віднести до найменш правдоподібних пояснень.
Варто пригадати основні етапи політичної біографії п. Омельченка. За совєтської влади він робив кар’єру адміністратора середньої руки на різних посадах і в різних місцях. Гадаємо, тоді жодний детектор брехні не виявив би в нього прихованих симпатій до ринкової демократії чи українського націонал-сепаратизму – але часи змінилися... На свою теперішню посаду Сан Санич був призначений вольовим рішенням чинного „гаранта”. Тоді становлення „государства Украина” якраз добігало тієї стадії, коли в столиці почала крутитися така-сяка гривнева маса, а в руках столичного голови опинилися важелі влади, неспівставної з владою інших українських мерів. Авторитарний за вдачею, О. Омельченко ефективно скористався тим і другим. Відтак кияни швидко забули про безробіття; зарплатнею в 1000 грн тут нині годі звабити навіть петеушника, а темпам розбудови міста позаздрить будь-яка столиця Європи. Щоправда, національне відродження у Києві завмерло на рівні написів на бігбордах, деякі містобудівні новації відгонять несмаком у дусі З. Церетелі й т. п. – але ж і на Сонці є плями, чи не так?
Тож не дивно, що майже всі відлами демопозиції, нещадно критикуючи чинну владу, воліли не зачіпати популярного серед киян міського голову. (Кого б кращого, зрештою, могли запропонувати на його місце: Костенка? Пинзеника?..) Влада, своєю чергою, бачила в успішній діяльності київського мера запоруку лояльності мешканців стратегічно важливого столичного регіону. (Запорука виявилася надійною: під час масових протестаційних акцій саме киян у колонах демонстрантів було найменше...) Принаймні, в елекційну дуель 1999-го між Омельченком і Суркісом „гарант” відкрито не втручався, а перемогу першого „з розгромним рахунком” (понад 80% голосів) не визнати було годі. Сам же Сан Санич, позірно виказуючи лояльність президентові, довший час удавав із себе аполітичного господарника.
Аж раптом... Напередодні парламентських виборів 2002-го „господарник”, несподівано „приватизувавши” доти малознану й маловпливову партію „Єдність”, виявив претензії на роль потужного політичного гравця. Між „гарантом” і мером відбулася крута розмова на тему „хто кого породив”... утім, наслідки її для Сан Санича виявилися менш фатальними, ніж для молодшого Бульбенка. Зійшлися на тому, що в справі будівництва шляхопроводів чи утилізації київського сміття мер і далі матиме свободу дії (ким його, справді, тут заміниш: Медведчуком? Пустовойтенком?..), але в політику – ні-ні! Й знов на довший час Україна майже забула про політика О. Омельченка та його партійну команду.
Аби зрозуміти подальше, варто пригадати... ну, приміром, церемонію зустрічі олімпійського вогню на Майдані Незалежності. Теплі овації киян на адресу міського голови різко контрастували з їх прохолодною реакцією на появу та виступ чинного прем’єра. Низька популярність серед мешканців столиці кандидата від влади спонукала його штабістів замислитися над питанням: як зробити, щоб сотні тисяч голосів киян принаймні не збагатили елекційну скарбницю головного суперника Віктора Федоровича?.. З другого боку, Сан Санич теж має своїх радників, здатних оцінити ситуацію та підказати шефові способи її використання...
Подальші події можуть мати, на нашу думку, два різних пояснення. Перше: зі штабу В. Януковича надійшов сигнал „Саня, давай!” – і лояльний мер слухняно виконав чергове замовлення „згори”, виторгувавши для себе й киян у такий спосіб певні преференції. Або ж друге: все було щирим – і гостра критика делегатами з’їзду „Єдності” кандидата від влади, й бажання Сан Санича поборотися, як не перемогти. На користь останньої версії говорять, зокрема, пізні терміни висування кандидатури п. Омельченка – треба було переконатися, що ЛДК на ці вибори таки не піде й, отже, угода про політичний целібат столичного голови втратила свою чинність... Утім, не є цілком виключеним і третій варіант, „парадоксальний”: власне кандидування впливового діяча – єдиний спосіб для останнього лишитися незаангажованим у жорстокому протистоянні між пошукачами найвищого крісла.
Ресурсна спроможність кандидата від „Єдності” жодних сумнівів не викликає, як і людський потенціал його команди. Попри це, шанси Сан Санича на президентство мусимо визнати майже ніякими. (Принаймні якщо не станеться „чуда” на кшталт зняття з перегонів провідних кандидатів.) Популярний у столиці, київський мер лишається малознаною особою за межами столичного регіону, себто для 90% українських виборців. І тут уже безсила щось змінити й найпотужніша передвиборча „розкрутка”!
Чи волів би автор цих рядків бачити Президентом України О. Омельченка? Прямо відповім: ні, бо за демократію боязно. Натомість київський мер тішить око на своєму теперішньому місці. Хіба... погодилися б кияни нам його на деякий час позичити? Мах на мах за Л. Буняка, якому теж притаманний авторитарний стиль керівництва, але, на жаль, без таких результатів, як у Сан Санича.
ІА "Вголос": НОВИНИ