Недавно показували по ICTV знаменитого Френсіса Фукуяму. Нічого особливого – наш Вадим Карасьов, по-моєму, задавав йому запитання розумніші, аніж отримував відповіді. Тобто не треба комплексувати, наші не гірші! Як писав Гашек, «на світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона, та коли проаналізувати, — їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського». Скажімо, львівський політолог Юрій Шведа – багато з нас знайомі з ним, іноді навіть дискутували – але навряд чи хтось підозрівав, що на Херсонщині Юрія Романовича Шведу інакше як «український Дюверже» вже й не називають...
«Вголос» щиро радіє успіхам ще одного львів’янина і щасливий поділитися своєю радістю з читачами нашого сайту.
Володимир Коробов
Інтерв’ю з відомим українським дослідником політичних партій Юрієм Романовичем ШВЕДОЮ, доцентом кафедри політології Львівського національного університету. Спеціально для газети „Взгляд” (Херсон).
м. Львів, „Ґранд-готель” , 9 вересня 2006 року.
Професія „партолог” звучить як вимисел Миколи Гоманюка на останній сторінці „Взгляда” і скоріше асоціюється із медициною, ніж суспільствознавством. Проте партологія – реально існуюча наука, яка досліджує партії і партійні системи. Партологи вивчають темні сторони партійного, політичного життя. Юрій Шведа – талановитий львівський вчений, належить до провідних українських партологів. В 2004 році він видав книгу „Теорія політичних партій і партійних систем”, а в 2005 – разом із Анатолієм Романюком нову книгу „Партії та електоральна політика”. Студенти називають його „українським Дюверже”, порівнюючи із відомим французьким класиком партології.
Юрій Шведа затребуваний у тій політичній ситуації, що склалася. В Україні відбувається становлення гегемонії політичних партій, люди прагнуть зрозуміти, що це означає, чим це закінчиться, до яких нових випробувань готуватись. Запровадження пропорційної виборчої системи, за якою пройшли вибори 26 березня 2006 року призвело до встановлення „партійного режиму”, тріумфу електоральних партій, значному зростанню ролі професійних політиків (партійних функціонерів), краху політиків безпартійних. Свідомі українці переживають партійну лихоманку і муки політичного вибору: вступати чи не вступати і якщо вступати, то куди? Керуватися програмами, ідеями, симпатіями до лідера, почуттями до начальника чи прагматичним вибором? Навіть мер Сальдо усвідомив свою помилку і знову хоче бути пристойно і модно партійним.
Парадокс у тому, що самі партії, які проголошують „похід за демократію”, побудовані не за демократичним, а за „вождістськими” принципами. Це закріплено у назвах („Блок Тимошенко”, „Блок Вітренко”), у безальтернативних рішеннях партійних з’їздів (дідусь Мороз, як Туркменбаші, на черговому партз’їзді знову обраний головою соціалістичної партії, і так напевне буде все його життя, а Ющенко має статус якогось „партійного авторитета”, якому за реліктовими неписаними правилами належить „Наша Україна”), у жорсткій дисципліні Партії регіонів („партія Януковича”), тощо. Формуються партійні еліти, які набувають ознаки каст, а не американських виборчих клубів. Партії, які змагаються за перемогу на виборах, за розширення кола своїх виборців, втрачають ідеологічну визначеність, лідери розширюють свою виборчу базу за рахунок замовчування „гострих” проблем (під час виборів Ющенко практично не вживав слово „НАТО”, а після виборів з’ясувалося, що це радше не головне політичне слово).
Недемократичність, демагогічність, елітарність, бюрократичність партій очевидна, проте ніхто не знає, як без них можна побудувати сучасне суспільство. Батьки і діди ще пам’ятають єдину, міцну, керівну силу радянського суспільства – потворну КПРС. Вона все ще не переможена, бо ніяк не вдається довести, що багато „вождістських” партій краще однієї „номенклатурної” і „ідеологічної”. Рівень життя все ще не задовольняє українців. Приватна власність, яка є головною цінністю нових партій, відмова від КПРС і СРСР за 15 років не привела ні до порядку в домах простих українців, ні до високої культури обслуговування в сфері побуту і громадського харчування, ні до високого рівня і якості життя абсолютної більшості населення. На сцені – до болю схожі на колишніх чинуші, ось тільки краватки і авто у них кращі, та зарплати набагато вищі. Невже заради цього працює історія?
Юрій Шведа критикує пропорційну виборчу систему і відстоює змішану. Може центризм, компромісність, поміркованість, багатовекторність – це і є український шлях „поєднання не поєднаного”? Може дещо із компартійного досвіду доцільно повернути до життя? Наприклад, принцип колективного керівництва партіями, який коригував свавілля одноосібного керівництва. Щоправда, у КПРС не було приватного власника, це суттєва відмінність.
Вивчення сучасних українських партій спростовує вимисел французьких просвітителів про прогрес – „нове” у нас напевне не означає „краще”, воно навіть навпаки, частенько виступає як „гірше”. На жаль, у сучасних партій навіть критиків таких, яких мала КПРС вже немає, проте вдосталь епігонів. Сподіваємося, Юрій Шведа в своїх наступних книжках буде більшою мірою „критично мислячою особистістю”. До вашої уваги – інтерв’ю з паном Юрієм.
- Доброго дня, пане Юрій. За яких обставин, чому саме ви зацікавились партологією і стали вивчати партії?
- Партіями зацікавився, почав їх вивчати і досліджувати на початку 90-х років, власне тоді, коли почалося формування і партій, і багатопартійної системи в Україні. Партії в демократичному світі – це є основні актори політичної сцени. Я абсолютно був переконаний в тому, що з розвитком демократії в Україні значення і роль цього інституту буде набирати сили і це мене зацікавило. В 1996–му році я захистив кандидатську дисертацію: “Формування багатопартійної системи в Україні”. І з того часу партії є предметом мого наукового дослідження.
- Щоб ви сьогодні, з тих наукових висот, яких ви досягли, могли б простій людині, простому пересічному громадянину сказати, для чого ці партії потрібні?
- Проблема в тому, що ми оперували загальними лозунгами. Скажімо, що демократія – це і є політичні партії. Всі думали про те, що варто тільки змінити однопартійну систему, перейти до багатопартійної – це і є перемога демократії. Але формування політичних партій, партійне будівництво, система впливів партій на державну владу - це є складний механізм. Він має свої закономірності, свої особливості, які потрібно знати, і вони не реалізуються просто так, в один день. Сам по собі факт існування багатьох партій ще не є достатньою умовою демократії. Треба дуже багато речей уточнити. А які це партії? Які взаємини між політичними партіями? Яка є система стосунків партії і влади? Ми тривалий час йдемо до формування тієї партійної моделі, яка є на заході, і яка існує там вже, десятки а то й сотні років.
- Скажіть, партії допомагають людям впливати на владу чи навпаки, допомагають владі керувати людьми?
- Партії - це як дорога з двох сторін. З однієї сторони, масові партії – це є та структура, яка дозволяє владі впливати на людей, але з іншої сторони партії –акумулюють проблеми і інтереси, які є у людей. Їх місія - доносити ці інтереси на найвищий політичний рівень, на державний рівень влади. Зараз в мене виникло певне розчарування. Події останнього часу показали, що і партії теж не завжди орієнтуються на свого виборця. Формування коаліції, зокрема показало, що партії в боротьбі за владу дуже часто можуть зігнорувати тими деклараціями, програмними цінностями, лозунгами, з якими вони йшли на виборах. Тому сказати отак однозначно, як це ми раніше уявляли, що будуть партії, буде багатопартійна система, буде пропорційна виборча система і це одразу і стане основою демократизації, - очевидно що говорити так не можна.
- Пане Юрію, сакраментальне запитання - чи є така партія?
- Є (сміється), чи може бути, чи повинна бути. Партії повинні ще навчитися формувати демократію внутріпартійну. Багато партій при формуванні списків виборців, проведення виборчих компаній ще не орієнтуються на рядових членів партії, на виборців. На сьогоднішній день українські партії – це партії “під вождя”, партії “вождистського” типу.
- Ви є членом партії?
- Ні, не є членом партії принципово, тому що об’єктивно досліджувати політичні партії, будучи членом тої чи іншої партії, напевно все-таки не зовсім коректно, я хочу залишатися партологом, тобто людиною, яка має можливість об’єктивно скласти уявлення про політичні партії.
- Які Ваші враження від запровадження в Україні пропорційної виборчої системи?
- Я вважаю, що чисто пропорційна виборча система не є доброю для України. Мені здається, що для України доброю була б змішана система і поясню чому. Сама партійна система і партійна конкуренція певним чином нівелюють політичну особистість. Окремі яскраві політики мусять зважати на команду, на лідера, на програми. Є чимало особистостей, яких проблема партійної дисципліни ставить в певні рамки. Виборець має право вибрати партію, програму, але з другої сторони він має право і вибрати скажімо ту особистість, політика, як особу, яка йому імпонує. Той варіант пропорційної виборчої системи, який був запроваджений в Україні, є можливо не найвдаліший серед існуючих варіантів. Тому що під час виборів, коли декларується перша „п’ятірка” із виборчого списку, а фактично декларується лідер, то голосування йде за лідера, а що там в „десятці” чи в списку є – виборцям невідомо. Досвід показав, що за авторитетом лідера проходять, скажімо, підприємці, які до політики мають дуже меркантильний інтерес.
- Пане Юрію, символічно що зараз одна з провідних партій у нас має назву “Партія регіонів”. Якщо створити нову партію, назвати її “Загальнонаціональна партія”. За яких умов вона має шанси на перемогу?
- Проблема полягає в тому, що партії мали б об’єднувати людей на основі певних ідеологічних принципів. На жаль, у нас фактично немає загальнонаціональної партії, тобто партії, яка б однаково була популярна як на сході так і на заході, в центрі України і на півдні. З часом будуть формуватися повноцінні партії в класичному їх розумінні, тобто партії, які будуть засновані на певних ідеологічних принципах. Очевидно будуть партії все-таки “правого” спрямування, традиційно правого спрямування, і партії скажімо більш соціальні, тобто “лівого” спрямування і очевидно навколо цього буде відбуватися політична боротьба.
- Пане Юрію, партійний лідер, вождь, бос – це окреме амплуа. Хто з партійних ватажків сьогоднішньої України вам до вподоби, здається більш адекватним, привабливим, перспективним з партійних діячів?
- Кожний історичний період формує свій тип партійного лідера. Не можу сказати, що в Україні вже сформувався високий рівень політичної культури. Зараз перевагу мають лідери мітингового характеру, політичні діячі, які вміють красиво виступити і „завести” людей. Очевидно, що театралізація політичного життя – це тільки один із елементів політичної діяльності, який реалізується найбільш виразно в ході виборчої кампанії. А далі починається зовсім інше – рутинна діяльність політичної партії. Якщо партія при владі – це робота по реалізації державної політики. Якщо партія в опозиції, то це теж серйозна робота, яка має на меті пропонування альтернативних моделей державної політики. Мені більш імпонують партійні лідери не театралізованого, мітингового характеру, а такі, які можуть згуртувати навколо себе потужну команду, виробити серйозну програму виходу з кризи, фактично в якій на сьогоднішній день знаходиться Україна, і реалізувати цю програму, так щоб населення відчуло, що якщо ця партія при владі, то за деякий час стало краще жити.
ІА "Вголос": НОВИНИ