Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність та збагачує життя людини емоційними переживаннями і роздумами. Радянська кінематографія, де кіно розглядалось як „найважливіше із всіх мистецтв” й виконувало роль ідеологічного впливу на широкі маси населення, була орієнтованою виключно на внутрішній ринок. Замкненість й відсутність альтернативи зробила її рентабельною й такою, що приносить досить великі кошти в бюджет держави. Проте матеріалістична ідеологія й притаманна для тоталітарних держав адміністративно-наказна система не сприяли вільному розвиткові національних культур народів СРСР вцілому й української зокрема. Значний відсоток продукованих художніх, документальних й науково-публіцистичних фільмів (станом справ на початок й середину 80-их років ХХ ст., Україна продукувала 12-14 художніх фільмів й виконуючи держзамовлення близько 30-ти телевізійних одиниць), програм та телепередач були замовними й покликаними пропагувати переваги практикованого в Радянському Союзі політичного устрою. Наслідком цього, радянська кінопродукція (а українська не з власної волі була її складовою) виявилась непідготовленою до нових умов та неконкурентноспроможною.
Примітивне трактування комерційної діяльності виключно як пошуком вигоди, економічного зиску та прибутків, не сприяє розвиткові культури і нині. Відразу після проголошення Україною незалежності, іноземні кінокомпанії та діячі шоу-бізнесу неодноразово звертались до урядових чинників з пропозиціями приватизувати кіностудію ім. Олександра Довженка. Згідно висновків і оцінок, павільйони кіностудії відповідали світовим стандартам, а обслуговуючий персонал був достатньо кваліфікованим. На жаль, об'єктивні труднощі (притаманні для суспільств періоду суспільних пертурбацій і реформацій) та ряд суб`єктивних причин змусили урядові чинники щороку зменшувати фінансування української кіноіндустрії. Недофінансування кіновиробництва поставило у вкрай скрутне становище всі державні кіностудії. Вони змушені були працювати у режимі скороченого робочого тижня; виникла заборгованість із сплати комунальних послуг, інших платежів до бюджету. Відповідно, деякі комерційні структури намагалися скористатися такою ситуацією та незаконно здійснити перерозподіл державного майна (ЗАТ «Одеська кіностудія», Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, тощо). Нині, павільйони кіностудії ім. Олександра Довженка здані в ренту комерційним структурам й використовуються не за призначенням (зокрема під склади) а кваліфіковані робітники звільнені. Про рівень кваліфікації робітників кіностудії свідчить наступний факт. Згідно підрахунків створених в 70-их роках минулого століття на всих кіностудіях СРСР науково-практичних груп „НОП” (наукової організації праці) допоміжні роботи по підготовці та розстановці освітлювальних приладів на кіностудії „Мосфільм” забирали в середньому 40 хвилин, в той час, як на кіностудії ім. О.Довженка витрачалось часу на ці роботи приблизно в 2 рази менше. Продаж Ялтинської кіностудії, перетворення Одеської кіностудії в житловий мікромасив, перетворення відомої кіностудії „Укркінохроніка” в навчальні корпуси Київського Державного Університету театрального мистецтва, розвал славетної „Київської кіностудії науково-популярних фільмів” також є свідченням занепаду нинішнього українського кіновиробництва. Ця обставина є однією з причин неспроможності творити власний, художньо-повновартісний й якісний продукт.
Нині, національний інформаційно-культурний простір заповнений продуктом переважно неукраїнського походження. Йдеться передусім про глобальну культурно-інформаційну експансію західних країн, зокрема США, яка створює дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства. Низькопробні розважальні кінофільми, бойовики, що штовхають на сумнівні “подвиги”, нав’язлива й інколи аморальна реклама, підривають духовне й інтелектуальне здоров’я нації, сприяють девальвації моральних і загальнолюдських гуманістичних вартостей, культурних національних традицій. Поступове витіснення вищих вартостей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями і глобалізаторськими імперативами мислення позначається на формуванні власної, української національної свідомості.
Початок ХХІ століття ознаменувався проривом Польщі в Європейському кіно, завдяки постановкам ряду високобюджетних фільмів („Вогнем і мечем” Є.Гофман). Український кінематограф зробив спробу піти аналогічним шляхом, проте вона була провальною. Глядач не сприйняв фільмів знятих навздогін чужим ідеям. (Ю.Г.Іллєнко „Молитва за гетьмана Мазепу” (бюджет 10млн. грн.), М.П.Мащенко „Богдан Хмельницький” І серія (бюджет 7 млн. Грн.).
Протягом 2009 року Державна служба кінематографії України підготувала декілька нормативно-правових актів з метою забезпечення політики державного протекціонізму виробництва національних фільмів, розширення джерел фінансування національного кіновиробництва, стимулювання розвитку національної кіноіндустрії, технічного переоснащення галузі. Попри те, комерціалізація телеканалів не сприяє витворенню власниками національної телепродукції. Як засвідчила практика, купівля дозволу на прокат фільму або передачі, оплата дублювання з іноземної на українську або дублювання російською мовами, є суттєво дешевшим аніж фінансування створення власних програм. У 2008 році в кінотеатрах було продемонстровано 198 назв фільмів. 87 картин було дубльовано, 36 — озвучено, 51 — субтитровано і 24 картини — із синхронним перекладом у залі. За перше півріччя 2009р. в Україну ввезли 86 назв фільмів. З них: 51 — продубльовано, 7 — озвучено, 24 — субтитровано і 4 — озвучені у залі. Станом на 31 грудня 2009 р. Державною службою кінематографії України видано 11855 прокатних посвідчень. З них для кіно-театрального показу – на 147 назв; для телевізійного показу – на 4961 назву; відео прав – на 6747 назв. В тому ж 2009 році, Експертною комісією з питань публічного демонстрування кіно- і відеофільмів Міністерства культури і туризму України переглянуто 1176 фільмів. Серед них: за зверненням дистриб’юторських фірм – 724 фільми; за зверненням правоохоронних органів – 452 фільми. Заборонено до публічного показу 414 фільмів. Експертною комісією з питань визначення художньої якості фільмів іноземного виробництва та їх належності до високохудожнього, експериментального, авторського кіно переглянуто 5 фільмів і рекомендовано Державній службі кінематографії України відшкодувати дистриб’юторським компаніям витрати на субтитрування фільмів державною мовою. Окремої уваги заслуговує той факт, що однією з умов замовників для українських кінорежисерів є виробництво кінопродукції російською мовою.
Телебачення – складна знакова система. Воно поєднує образ, письмовий текст, голос, музику, звукові ефекти. Кожний з цих знаків може самостійно впливати на споживача. Разом вони створюють новий ірреальний світ реального глядача. Якщо глядач підліткового віку, то телебачення для нього стає також і «збірником» зразків і моделей поведінки. Вражаючий ефект телебачення, окрім його власне змістової спрямованості, - це сам факт його існування, його доступність, його здатність звести сотні мільйонів громадян до рівня пасивних глядачів протягом значної частини їхнього життя. Дослідники встановили, що нині майже в кожному помешканні телевізор увімкнений в середньому сім годин на добу. Телебачення мінімізує особистісні взаємодії всередині родини й спільноти. Одне й те ж джерело інформації може передавати певні стереотипи і точки зору безпосередньо мільйонам людей, ускладнюючи розмежування реального та вигаданого, заспокоюючи або мобілізуючи їх, фрагментуючи їхнє сприйняття, притупляючи їхню уяву й критичні судження, знижуючи смак. На жаль, згідно підрахунків, переважну більшість нинішньої української телепродукції становлять музичні відео-кліпи та розважальні й соціальні телепередачі. Проте ведучі останніх нерідко демонструють упередженість (що є наслідком надмірної політизації всього суспільного життя) або фахову некомпетентність.
Неспроможність протиставити іноземним виробникам власну продукцію, спричинилась до засилля на екранах України продукції іноземного виробництва. Окремі телеканали приділяють чимало часу транслюванню документальних, науково-пізнавальних та інших фільмів неукраїнського виробництва. Згадана вище комерціалізація телебачення унеможливлює творчий пошук для молодих випускників режисерських факультетів (10-12 осіб щороку). Обставини примушують їх реалізовувати вимоги й вказівки роботодавців.
Окремої уваги заслуговує незаздрісна доля українського кінопрокату. Більшість побудованих ще за часів Радянського Союзу клубів в селах, селищах й містечках пустують, а наявні в містах клуби й кінотеатри приватизовані й слугують виключно для збагачення власників. Значний відсоток з-поміж них перебудовані й використовуються за іншим призначенням. Розвал кінопрокату опосередковано спричинився до тяжких економічних наслідків в кіновиробництві та кінопромисловості країни. Незважаючи на зростання кількості відвідувань кіно середньостатистичним українцем, пропозиція у сфері кіно-обслуговування не відповідає запитам суспільства. З одного боку, завдяки приватним інвестиціям, іде реконструкція та переоснащення діючих міських кінотеатрів та будівництво багатозальних кінотеатрів у торговельних центрах. З іншого боку, відбувається зменшення загальної кількості міських кінотеатрів. Під сучасну пору, значення такого показника, як забезпечення сучасними кінотеатрами в розрахунку на 100 тисяч міських жителів, складає в Україні 0.5. Це у 15 разів менше, ніж у Франції, та вдесятеро менше, ніж в інших європейських країнах. Слід враховувати, що переважна частина міських кінотеатрів, особливо реконструйованих і переоснащених, знаходиться у великих містах. Станом справ на 31 грудня 2009 року демонстрація фільмів здійснювалася лише в 151 районному кінотеатрі (при тому, що в Україні налічується 490 районних центрів). На 28504 сільські населені пункти налічувалося лише 1595 сільських стаціонарних кіноустановок (з яких працювали 596) та 90 пересувні відео-проекційні комплекси. Для порівняння: у 1995 році кількість кіно-видовищних закладів у районних центрах та сільській місцевості становила 13209. Через поганий (а іноді й аварійний) стан приміщень, застаріле обладнання, демонстрація фільмів у цих кінотеатрах стає практично неможливою та неефективною, що призводить до їх масової ліквідації та перепрофілювання. У той же час, відповідно до європейських стандартів в Україні необхідно мати не менше 1000 сучасних кінозалів.
Здатність національних засобів масової інформації створювати ефективні противаги іноземній інформаційній експансії значною мірою обумовлюється можливостями продукувати власну медіа-продукцію - конкурентну, привабливу та затребувану українцями. Проте, слід зазначити, наша держава має досить обмежені можливості у цьому плані, що пояснюється насамперед відсутністю економічних механізмів, і в першу чергу податкових, які б сприяли виробництву національного медійного продукту. Існуюча кон’юнктура телевізійного та радіоринку України не є сприятливою для вироблення національного продукту, питома вага якого є обмеженою у змістовому наповненні телеканалів. Їх програми заповнені переважно продукцією імпортного виробництва невисокої художньої якості. Власникам і менеджменту українських телеканалів бракує економічних стимулів для вироблення та просування оригінальних українських проектів та програм. Дослідники культурної глобалізації та інформатизації суспільства описують процес виникнення «культурної залежності», за якої нація через відсутність національної конкурентноздатної медіа індустрії цілковито залежить від імпорту, наприклад, американської кінопродукції. Функціонуючі в Українні закордонні (в першу чергу російські) ЗМІ є виразниками чужих вартостей, непритаманних для регіональних культур. Вони нав'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, внаслідок чого руйнуються національні традиції та мораль. За даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, кількість вітчизняного продукту на загальнонаціональних українських телеканалах не перевищує 30%. Не набагато кращою залишається ситуація і в радіоефірі .
Кінофільм – унікальний продукт споживача, вартість якого визначається в сфері людських розумових та емоційних потреб. Унікальність цього продукту зумовлює індивідуальність затрат суспільної праці на виробництво окремого фільму. З огляду на тенденції, що спостерігалися протягом останніх 10-15 років стратегічними пріоритетами в галузі кінематографії на найближчі роки повинні стати:
• забезпечення стабільних джерел фінансування вітчизняного кіновиробництва;
• забезпечення присутності вітчизняних фільмів на світовому ринку кіно;
• створення належних правових та економічних засад для розвитку національного кіномистецтва в ринкових умовах;
• модернізація кіно-виробничих потужностей;
• забезпечення доступу населення до творів кіномистецтва, задоволення попиту на українську кіно-продукцію.
З метою наповнення кіноринку національною продукцією урядовим чинникам необхідно розробити низку програм метою яких повинно бути виховання кадрів, котрі б виробляли якісну й необхідну для українського інформаційного простору продукцію. Окрім того, варто розробити низку держзамовлень на виготовлення конкретної відеопродукції, фінансування яких здійснювалось би коштами державного бюджету, а також дослідити й в разі необхідності матеріально підтримувати вже існуючі проекти. Заслуговує на увагу й здійснення суворішого контролю за виконанням телеканалами вимог щодо кількості трансльованих в кінопрокаті й телебаченням продуктів українського й іноземного виробництва.
Олесь Вахній
ІА "Вголос": НОВИНИ