У мирний час на підготовку артилериста потрібно декілька років. Та під час повномасштабного вторгнення вчорашні підприємці, вчителі та айтівці стали «Богами війни» всього за три дні. Саме так формувалася 45-та окрема артилерійська бригада.
Хтось спеціально повернувся із заробітків з-за кордону. Хтось покинув успішний бізнес. Хтось залишив чотирьох дітей із дружиною та, маючи можливість відмовитись від служби, пішов захищати їхнє майбутнє. А хтось — став на службу разом зі своїми уже дорослими синами.
За 10 місяців «великої війни» вони пройшли безліч гарячих точок. І сьогодні продовжують нести службу на одному із найпекельніших напрямків.
Про перший досвід і перші здобутки новоспечених артилеристів, про надзвичайно складні фронтові місяці, про перемогу і шлях до неї — в інтерв’ю з командиром 45-ї бригади, полковником Олегом Файдюком.
Вашу бригаду було створено задовго до початку повномасшатбного вторгнення у лютому 2022 року. Тож розкажіть, як функціонували до цього часу?
Бригада була створена 12 травня 2016 року в складі Корпусу резерву Сухопутних військ Збройних сил України на підставі спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України. Однак як День частини наша бригада відзначає 1 серпня, адже саме цього дня у 2016 році тодішній командир Олег Терещук видав перший наказ.
Надалі, до лютого 2022 року, 45 артилерійська бригада існувала в так званому кадрованому складі – 52 військовослужбовці разом з військовослужбовцями строкової служби.
Як швидко укомплектувалися з початком «великої війни»? Хто сьогодні служить у 45-ій? Мобілізовані чи добровольці?
У 2019 році бригада провела навчання, на яких ми серед іншого відпрацьовували процес розгортання за рахунок призваних резервістів та мобілізованих. Загалом у навчаннях тоді взяли участь півтори тисячі військовослужбовців. Як наслідок, ми отримали потужний організаційний досвід і саме він дуже допоміг у лютому 2022 року.
У відповідь на повномасштабне російське вторгнення ми провели бойове розгортання в рекордно короткі терміни — за три дні, з 26 по 28 лютого. Всі відмобілізовані, як кажуть наші хлопці «лікар, пекар і аптекар», 90 % добровольців. У ці дні я особисто спілкувався практично з кожним новоприбулим, розподіляючи людей по посадах та підрозділах. І був глибоко вражений тим, наскільки хлопці заряджені, готові битися та боронити Україну.
Потім, перед самою відправкою на війну, до нас прибули священики із навчального центру. Провели Службу Божу і запропонувати посповідатися… Дуще щемливий момент був. Хлопці йшли на сповідь, бо розуміли, куди їдуть і що на них там чекає.
Значна частина бійців до 24 лютого не мала справи з військовою службою. Скільки часу знадобилося, щоб навчити їх? Чи вчилися вже у бойових умовах? Можливо, вразили Вас чимось? Чи їхні навики із мирного життя якось допомогли власне в артилерійській роботі?
По суті, це було навчання безпосередньо в бойових умовах. Так, люди які прибули до нас – в більшості представники мирних професій. Війна внесла корективи у довоєнні плани, тож хлопці вчилися дуже швидко, з колосальною самовіддачею, бо від цього залежить і життя, і перемога. А всі цивільні спеціальності також знадобилися, бо бойовий підрозділ – то справжній живий організм, господарство, де і мирним навичкам знаходиться застосування.
Як показала себе бригада? На яких напрямках перебували з лютого і де тепер?
Ми практично одразу висунулись на бойові позиції. Із 4 березня наш 87-й протитанковий дивізіон долучився до оборони Києва. Через декілька днів туди ж відправилися 57-й та 62-й гаубичні дивізіони.
Під Кривим Рогом з 10 березня бився 64-й гаубичний дивізіон, а управління бригади, підрозділи забезпечення та 59-й гаубичний дивізіон 11 березня прибули на захист козацького краю до Запоріжжя. Там же був створений зведений 411-й стрілецький батальйон, який зайняв позиції в Донецькій області, а потім воював і на Запоріжжі.
Загалом можу сказати, що 45-та бригада завжди там, де гаряче. І це без перебільшень. Наші дивізіони нищили і нищать ворога в Луганській і Донецькій областях. Крім оборонних боїв на Київщині, Харківщині та інших регіонах, наші воїни брали безпосередню участь у Харківській наступальній операції, звільняли Херсонщину та Миколаївщину. Професійність хлопців росте, загартовується у боях. Це війна нервів, війна витримки. І хоч вона неймовірно виснажує, чим довше ми стоїмо — тим загартованішими й сильнішими стаємо.
Чи можна відзначити якийсь особливий період вашої служби цьогоріч?
Наші хлопці — як артилеристи, так і воїни зведеного батальйону — дотепер носять мотиваційні «гуляйпільські» шеврони. І цілком заслужено. Бо саме в боях у цьому районі ми не дозволили ворогу просунутись вглиб України. Ми так гарно дали їм чортів, настільки запам `ятались своєю роботою, що їхня прес-служба продовжувала «знищувати» нас під Запоріжжям ще, мабуть, з місяць. Нас там, щоправда, давним-давно не було, стояли вже на іншому напрямку, але рашисти й далі «воювали» (сміється).
Пригадую, хлопці наші там цілі рекорди ставили, навіть побратимів з інших бригад дивували. Помітили якось із квадрокоптера покинутий ворожий БТР у сірій зоні. І що робити? Треба брати, згодиться. Знайшлися троє охочих — Казанова, Депутат і Заєць. Жоден не мав ще військового досвіду, але захотіли зробити ту добру справу. Пішли в розвідку, позбирали все цінне, що там від окупантів лишилося, скооперувалися з десантниками, які поблизу стояли — та й витягли той БТР. Завершили, а десантники кажуть: «Ото ви швидкі хлопці! Ми за тим БТРом два тижні дивилися, думали, як би то провернути. А ви, просто як у тому афоризмі: «Прийшов, побачив, притягнув». Словом, цікавий перший досвід для них був.
А загалом, і оборона Києва, і Харкова, і Кривого Рогу в березні-квітні є дуже пам’ятними для наших підрозділів, адже ми вчилися і мужніли в цих боях.
Що найважче у службі артилериста? І що допомагає морально триматися?
Важко копати вогневі, важко тягати снаряди. Важко командиру відправляти людей на завдання і після кожної перерви у зв`язку чекати їх назад. Усіх. Живими…
На війні нікому не легко. Але завжди найважче піхоті. І в обороні, і в наступі. Наша робота – берегти кров піхоти. І от коли тобі дякують за вогневу підтримку, за зрив ворожої атаки, за знищені танки – кращого не треба.
Розповім історію, як приклад. Якось наша аеророзвідка помітила значне скупчення орків і їхньої техніки. Дали наказ, батарея почала висуватися на позиції для здійснення артилерійського ураження… а шлях заміновано. Ну, хлопці довго не думали. Двоє побігли попереду розкидати ті міни. Горіло у рашистів знатно (сміється). А наші всі цілими повернулися.
Результат — це і є наша найбільша моральна опора, це й мотивує хлопців виконувати свою роботу навіть у найскладніших обставинах.
Знаю, що ваших полеглих Героїв — Василя Шипку та Сергія Міщенка за заслуги перед Державою було нагороджено найвищими відзнаками… Розкажіть, який шлях вони пройшли на цій війні?
Василь Шипка був родом із Яворівщини, прийшов до нас добровольцем. Фактично двічі добровольцем, якщо можна так сказати. Вперше — коли вступив до лав ЗСУ з початком повномасштабного вторгнення, вдруге — коли зголосився до 411-го зведеного стрілецького батальйону, який, як вже згадувалося, був сформований бригадою в Запоріжжі і скерований на Донеччину для оборони від наступу ворога. Пізніше батальйон працював у районі Гуляйполя. Там Василь і загинув. Смертю Героя.
Тоді, 6 травня, противник почав наступ на наші позиції у районі Червоного. Сили ворога переважали, обстріли не вщухали, ситуація була надзвичайно складна. Незважаючи на смертельну небезпеку, Василь продовжував свою роботу і зумів зупинити ворожий танк пострілом із РПГ. Але йому назустріч з цього танка вилетів снаряд…
Указом президента Василя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Сергій Міщенко — із Полтавщини. Повний кавалер ордена «За мужність». З рук президента у Верховній Раді отримав «Хрест бойових заслуг».
Чотири доньки, два сини, наймолодшому і року не було… міг не йти на війну. Але завжди був першим, був там, де найважче — аби тільки ворогів нищити.
Сергій — наша гордість, наш найрезультативніший протитанкіст. З квітня по середину листопада він один знищив 26 одиниць броньованої техніки противника, з яких 14 танків. Пам`ятаю, якось навіть видерся на дуба, щоби ворожий танк за лінією горизонту знищити — успішно, звичайно.
Як командир підрозділу, командував розрахунками, які знищили ще немало техніки ворога. Він встиг на своєму прикладі сформувати у дивізіоні кістяк бійців, впевнених у собі, професійних «мисливців за танками», які й після його смерті не дають оркам шансів, нещадно їх знищуючи.
Загинув на Донбасі 1 грудня, до останнього полюючи на ворога…
Що потрібно для перемоги і що для Вас — перемога? Чи погодитесь, що це — тільки половина шляху, а після неї нам ще будувати Державу. Якою Ви її бачите?
Для перемоги потрібна праця. Щоденна, важка і, на жаль, не безкровна.
Що таке перемога? Це не тільки наш успіх на полі бою і повернення до кордонів 1991 року. Перемога — це знищення росії, розвал цієї недоімперії на 20-30 національних держав, унеможливлення нового нападу на Україну в майбутньому. І головне для мене, як для командира — повернення довіреного мені особового складу, повернення усіх моїх хлопців додому живими. За Україну прийшов час вбивати, а не вмирати. Ми робимо і будемо робити для цього усе можливе.
А якою має бути держава, я гадаю, наш народ вже зробив вибір. Вільна, демократична, у європейській сім`ї, з найбільш професійною і загартованою армією.
Як будете святкувати перемогу?
Знаєте, часом справді уявляю… Ворог підписує капітуляцію, щасливі люди на вулицях обіймаються, воїни повертаються до своїх сімей. А я сідаю в сімейному колі, з близькими друзями, спілкуюся й сам собі думаю – невже це нарешті сталося?! Безумовно, так обов`язково буде, адже і правда, і сила на нашому боці.
ІА "Вголос": НОВИНИ