Пригадую, як на одному з урочистих засідань Львівської міськради, присвяченому черговій річниці незалежності чиновний доповідач аж захлинався від захвату:”...І ми, галичани, спромоглися спочатку відродити ідею незалежності, а потім нав’язати її й Києву, й Донецьку!” Ентузіазм доповідача викликав хіба гіркий посміх: невже не розуміє, що ми нав’язали лише форму (бо ідея Української держави, як форми посткомуністичного устрою визріла, справді, не в донецьких головах), тоді як вони успішно подбали про її змістовне наповнення...

Хоча насправді такої незалежності не хотів і не сподівався жодний із регіонів. При тому всі хоч потрохи, та доклали рук до її творення саме в такому вигляді... Нині, з урахуванням вирішальної ролі галичан у кшталтуванні незалежницьких форм українського буття, мусимо застановитися над тим, що й чому принесла нам незалежність. Які особливі „дарунки” дістали ми від неї порівняно, скажімо, з подоляками, слобожанами чи тими-таки донеччанами?

Відставання Галичини... Ніхто з численних розробників концепції „українського П’ємонту” чомусь не застановлявся над цією майже загальновідомою обставиною. Адже наприкінці 80-х на роль загальнонаціонального лідера висунувся регіон, який майже за всіма об’єктивними показниками був „класичним” аутсайдером (до речі, кардинально відрізняючись у цьому плані від реального, італійського П’ємонту). Тут бракує родючих ґрунтів і майже не залишилося стратегічних запасів корисних копалин. Тут нижчими, ніж деінде в Україні були показники економічного розвитку, добробуту та освіченості населення; тут ще за радянських часів існували безробіття, заробітчанство, депресивні території й т.п.; тут, окрім Львова, нема жодного міста, яке за величиною та економічним потенціалом входить хоча б до чільної двадцятки українських урбанатів...

Ми мусили тверезіше оцінити перспективи Галичини в разі унезалежнення України. Тоді б пригадали, що „кляті совіти” не лише знищили Церкву й напакували галичанами ГУЛАГ, а й стали потім єдиною владою, яка за два останніх століття спричинилася до прискореного розвитку регіону. (Саме такий розвиток у 60-80-х рр. дозволив нам на поч. 90-х майже забути про наше відставання.) Треба було замислитися, чи знайдуться чинники місцевого поступу, альтернативні московським Політбюро, Держплану та Генштабові й чи не відтвориться внаслідок усунення названих чинників ситуація, яка мала місце в імперії Габсбургів чи санаційній Польщі, де Галичина завжди була зневаженою периферією.

Ми мусили якнайсерйозніше замислитися над тим, як регіонові з такими очевидними вадами й такою тяжкою історичною спадковістю ефективно задіяти свої переваги: рекреаційні ресурси, близькість до Європи, демократичні й громадянські традиції, радикальне оновлення владних структур на порозі незалежності... Це було би кориснішим внеском у загальноукраїнську справу, ніж агітаційні вояжі на Схід чи делегування значної частини й без того нечисленної патріотичної еліти у столицю, де вона марно „розчинилася” у тамтешніх владних структурах, медіа, арт- і культурбізнесі.

Ми мусили вчасно збагнути, що наше ситуативне лідерство було по суті ситуативним, а відтак приреченим на скороминущість. І що з його втратою зовсім в іншому світлі мають постати питання про те, ким є для нас насправді „брати-східняки”; чи легше порозумітися з ними, ніж із росіянами або узбеками; чи київський чиновник є стриманішим в апетитах порівняно зі своїм московським попередником тощо. Що реальна Україна в разі свого постання буде дуже малою мірою відповідати утопійним візіям львівських вічевих громад і дуже великою – „понятиям” кримінальної „братви”.

Ми мусили... Багато чого ще мусили ми зробити, аби шок галичан від незалежності виявився принаймні не найсильнішим. Щоб падіння виробництва у нас було не більшим, ніж деінде, щоб не наш регіон дав найбільшу кількість заробітчан, щоб галицькі підприємці не дивилися на Схід чи Південь, як на Землю Обітовану порівняно з рідними теренами. Мимоволі пригадуються слова колишнього львів’янина І. Клеха про те, що відмітна риса інтелігенції (в даному випадку: галицької націонал-патріотичної) – її безвідповідальність. Так і є.

Останніми роками розчарування галичан у результатах незалежності набуває в певних середовищах форми галицького сепаратизму. Про негативи сепаратистського проекту авторові вже доводилося писати, можливий же позитив від його реалізації бачиться хіба в єдиному: в незалежній Галичині нарешті замовкнуть нарікання на „ворогів збоку”, які заважають галичанам бути заможними, щасливими й національно (мовно, конфесійно) самодостатніми.

Але хіба ж не очевидно без жодного сепаратизму: якщо регіон у складі чотирьох абсолютно різних держутворень однаково залишався упослідженою периферією, то причину належить шукати у внутрішніх його особливостях? Таких, скажімо, як консерватизм, інертність, двоєдушність, підвищена „корупційна готовність”, глибока станова розчленованість галицького суспільства, таких, як хуторянство й засадничо неєвропейські настанови еліти, її реверанси з дулею в кишені в бік Відня, Варшави, Москви, Києва...

Нам нічого не дасть самостійність Галичини, бо від себе самих не сховаємося за жодним кордоном. Натомість дуже потрібним видається громадський рух (об’єднання, формація), який би всерйоз зайнявся галицькими проблемами. Тверезо обрахував ресурси регіону. Потрудився створити привітну галицьку „браму” в суворому мурі, який швидко виростає на кордонах між ЄС та ЄЕПом. Подбав про надійність і витривалість останнього бастіону національної самобутності. Зрештою, належним чином поставив би проблеми Галичини перед київськими владоможцями й зажадав від них ділової уваги до тих проблем.

ІА "Вголос": НОВИНИ