ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ МОРОЗ

Родина
О. Мороз народився 29 лютого 1944 року в селянській родині у селі Буда Таращанського району Київської області. Батько Олександр Леонтійович був столяром, мама Ганна Євдокимівна працювала в місцевому колгоспі.
Одружений. Дружина Валентина Андріївна - пенсіонер за інвалідністю. Має двох дочок: Ірину, 1966 року народження, яка закінчила музично-педагогічний факультет педагогічного інституту, та Руслану, 1972 року народження, котра закінчила педучилище, але обрала професію модельєра жіночих зачісок, а також п’ятьох онуків.

Освіта
З 1960 до 1965 року О. Мороз навчався в Українській сільськогосподарській академії, де отримав фах інженера-механіка. У 1985 році, на початку «перебудови», закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ. Хоча в офіційних біографіях О. Мороза вказується, що він має спеціальність «політолога», проте відомо, що в ті роки навіть відповідна дисципліна не викладалася.

Авторські роботи, звання, нагороди
Автор книг «Куди йдемо?» (1993 р.), у якій вміщено його статті, інтерв’ю, виступи на сесіях ВР України та інші матеріали, «Вибір», «Тема для роздумів» (1996 р.), «Дорога, з якої не зійти», «Про землю, Конституцію, і не тільки…» (2000 р.), «Хроніка одного злочину» (2001 р.), численних публіцистичних матеріалів.
Наукового ступеня не має.
У серпні 1998 року «за значні особисті заслуги перед Україною в сфері державного будівництва, великий внесок у розвиток законодавчої влади і в зв’язку з 7-ю річницею незалежності» був нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, але від нагороди відмовився з принципу, мотивуючи це тим, що «в час глибокої економічної кризи, яка сталася перш за все з вини органів державного управління, відзначати чи нагороджувати представників вищих ланок влади не можна, а одержувати відзнаки та нагороди сьогодні аморально з огляду на злиденний стан більшості населення». Він також висловив думку, що «нагородження представників влади, тим більше керівників держави, має грунтуватися на виняткових підставах і не перетворюватися на ритуальну традицію». Має медаль «За трудову доблесть».

Професійний шлях
По закінченні вищого навчального закладу з 1965 року О. Мороз працював інженером Ємільчинського райоб’єднання «Сільгосптехніка» (з перервою на службу в Збройних Силах СРСР у 1965-1966 роках). 12 років він віддав викладацькій роботі: з 1966 до 1972 року працював у Таращанському технікумі механізації сільського господарства, завідував у ньому ж відділенням механізації сільського господарства. У 1974-1975 роках обіймав посади старшого інженера-технолога Таращанського райоб’єднання «Сільгосптехніка», старшого виконроба механізованого загону, до 1976 року працював на посаді старшого інженера Київського обласного об’єднання «Сільгосптехніка».
З 1976 року О. Мороз переходить на роботу в структури КПРС. Обіймав посади в Київському обласному комітеті КПУ, був завідуючим сектором, заступником завідуючого сільськогосподарським відділом Київського обкому КПУ, яким керував у той час Іван Плющ.
З 1983 до 1985 року працював секретарем Київської обласної ради профспілок.
Після закінчення ВПШ у 1985 році працював у парткомах організацій та установ Київської області. З 1989 до 1990 року - завідуючий аграрним відділом Київського обкому КПУ. З цієї посади був обраний у Верховну Раду ХІІ скликання (1990-1994 рр.).

Партійна кар’єра
З 1972 до 1991 був членом КПРС. Після заборони КПУ О. Мороз став головою оргкомітету зі створення Соціалістичної партії України, яка й постала у жовтні 1991 року, ще до референдуму 1 грудня. Тоді ж, на установчому з’їзді СПУ, О. Мороз був обраний головою партії, яку й очолює впродовж 13 непростих років.
Кадрово ця партія була фактичною спадкоємицею КПУ, і, власне, організаційно виникнення СПУ безпосередньо спричинене фактом заборони КПУ. Соцпартія, як стверджувала програма СПУ, «є спадкоємицею кращих традицій ленінської партії комуністів». Це підтвердив й О. Мороз в інтерв’ю УНІАН у червні 1994 року: «СПУ по суті складається з комуністів, які не сховалися в кущі. Ми разом боротимемося й надалі допомагатимемо один одному». Але КПУ і СПУ постійно ведуть гарячі суперечки на шпальтах партійної преси, незмінним предметом яких є угодовство представників цих партій та оцінка перспектив об’єднання (в одну партію) або коаліційного блокування. У ході таких дискусій, що розгораються перед кожними виборами, сторони щоразу намагаються висунути єдиного кандидата, щоразу звинувачують одна одну в непоступливості та «зраді інтересів» виборців і щоразу благополучно розходяться. Що, втім, не заважає їм використовувати одна одну в ході агітації та «творчого розвитку соціалістичної (комуністичної) теорії і практики». Перед парламентськими виборами 1998 року П. Симоненко відмовився від пропозиції О. Мороза консолідувати партійні зусилля. У жовтні 1997 року лідер комуністів заявив у газеті «День»: «КПУ бачить сенс формування окремого списку партії, а блок СПУ-СелПУ зможе самостійно подолати 4% бар’єр». «Безумовно, КПУ має право на власне рішення, і ми поставимось до нього з розумінням, - підкреслював у червневому випуску газети »Товариш« О. Мороз. - Але, як засвідчив наш досвід співпраці в минулому та прогнози на майбутнє, - тільки при єдності всіх лівих сил можемо досягти успіху».
У 1994 році КПУ разом із СПУ та СелПУ входила до складу коаліції лівих сил і тоді не відмовлялася назвати О. Мороза «своїм» претендентом на найвищий пост. «Ми будемо підтримувати поки що одну кандидатуру від »лівих« сил - Олександра Мороза», - заявляв в інтерв’ю УНІАН у квітні 1994 року П. Симоненко, але той не вийшов до другого туру. В 1999 році симоненківці, як відомо, вирішили «поставити» на свого лідера.
Остання дискусія на збиті теми, що відбувалась у березні-червні 2004 року, мала типове завершення: на вибори від лівих підуть два кандидати.

Політична кар’єра
Олександр Мороз жодного дня не провів у коридорах центральних органів виконавчої влади. Натомість він парламентський «старожил», оскільки чотири рази обирався народним депутатом України.
Уперше він став депутатом Верховної Ради в 1990 році. На виборах по Таращанському виборчому округу № 224 Київської області, він, будучи завідуючим аграрним відділом Київського обкому КПУ, переміг 9 суперників, основним серед яких був У. Мостіпан, 1944 року народження, перший секретар Рокитнянського райкому КПУ. За О. Мороза проголосували в першому турі 19,3% з 94,7% виборців, що прийшли на виборчі дільниці, а в другому - 65,3% з 87,3% тих, хто взяв участь у голосуванні. У парламенті О. Мороз був секретарем Комісії з питань АПК, членом групи «Аграрники».
До серпня 1991 року він був лідером парламентської більшості у Верховній Раді України - «Групи-239».
Народний депутат України ВР ХІІІ (ІІ) скликання (1994-1998 рр.). Обраний по тому ж Таращанському виборчому округу № 223 Київської області. В першому турі виборів на виборчі дільниці з’явилося 86,5% виборців, з яких його кандидатуру підтримали 38,23%. У другому турі з-поміж 77,6% виборців, що взяли участь у виборах, за нього віддали свої голоси 62,14%. Переміг 10 суперників, основним серед яких був народний депутат, заступник голови Української республіканської партії Олесь Шевченко, 1940 року народження, котрий здобув 33,34%.
18 травня 1994 року О. Мороза було обрано головою Верховної Ради України. Перед цим Л. Кучма, котрий був тоді співголовою Міжрегіонального блоку реформ і кандидатом на пост Президента, вважав шанси лідера соціалістів Олександра Мороза дуже високими. «Я високо ціную здібності цієї людини, вважаю його політиком здорового глузду, - підкреслював майбутній президент в інтерв’ю УНІАН у травні, - і гадаю, що і Міжрегіональний блок реформ, і фракція МДФ-Центр будуть з ним співпрацювати. Особистих підсумкових переговорів щодо підтримки тих чи інших осіб на посаду спікера Верховної Ради і Президента з Олександром Морозом я ще не вів, але не виключаю такої можливості, оскільки давно заявляв: ми відкриті для співробітництва з усіма силами, які близькі до позицій центризму й здорового глузду». Звичайно, такий пасаж у бік О. Мороза можна розцінити як щирий вияв прихильності, а можна - і як «данайський дарунок» конкурентові на виборах з метою приспати його пильність.
У 1994-1998 роках парламент було задіяно в багатьох політичних процесах, що мали на меті створення системи противаг. Це завершилося 8 червня 1995 року прийняттям Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Таким чином, тоді тимчасово було розв’язано питання про владу і повноваження різних гілок влади, кожна з яких постійно перетягувала ковдру на себе.
Упродовж наступного року депутати працювали над Конституцією України, а сам спікер з листопада 1994 року спільно з Президентом країни Л. Кучмою очолював Конституційну комісію. І роль О. Мороза в прийнятті 28 червня 1996 року Основного Закону України була не меншою, ніж інших «героїв конституційної ночі» - С. Головатого чи М. Сироти. Вміщене в газеті «Вечірній Київ» у липні 1996 року визнання того, що в основі Конституції «лежить пріоритет прав людини» і що вона «закладає підвалини »нового соціального порядку«, не завадило О. Морозу постійно пропонувати її змінити. У грудні 2003-го - квітні 2004 року під час голосування голоси фракції CПУ, подані за »конституційну реформу«, стали вирішальними для подальшої долі Конституції (що, власне, й розсварило О. Мороза з членами »Нашої України« та кинуло тінь підозри на його »опозиційність"). І якщо з необхідністю усунення можливості узурпації влади будь-яким із владних суб’єктів усі погоджуються, то з обраними моделями системи влади, які перекреслюють або спотворюють ці наміри, як і зі способами внесення змін у Конституцію, згодні далеко не всі.
У 1998 році О. Мороз знову здобув депутатський мандат, на цей раз у виборчому округу № 92 Київської області. З тих 78,2% виборців, які прийшли на дільниці, за нього проголосували 40,4%. На цей раз лідер СПУ переміг 17 суперників, основним серед яких був безпартійний кандидат Володимир Сівкович, 1960 року народження, на той час - голова адміністративної ради телеканалу СТБ (його електоральний результат - 27,8%). На березневих виборах 1998 року О. Мороз балотувався паралельно й за виборчим списком блоку СПУ-СелПУ «За правду, за народ, за Україну!», де посідав чільну позицію; разом із ним до першої п’ятірки входили голова СелПУ, народний депутат України Сергій Довгань, екс-міністр економіки, народний депутат України Віктор Суслов, народний депутат України Іван Чиж та заступник головного редактора газети «Сільські вісті» Іван Бокий.
У ВР ХІV (ІІІ) скликання О. Мороз очолював Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин (до лютневої 2000 року зміни керівництва парламенту), потім був членом цього комітету.
Очоливши виборчий список СПУ, котрий нараховував 205 осіб, у 2002 році О. Мороз привів свою партію до парламенту ІV скликання. СПУ з 6,87% голосів посіла п’яте місце після блоків «Наша Україна», «За єдину Україну!», БЮТ і Компартії України. За результатами виборів у багатомандатному окрузі фракція соціалістів об’єднала 20 парламентарів.
У нинішньому складі парламенту О. Мороз є членом Комітету з питань правової політики.
Серед усіх потенційних претендентів на найвищу в державі посаду Олександр Мороз має найбагатший досвід участі в президентських марафонах. Голова СПУ завжди був переконаний у тім, що лише президентська посада може дати найширші можливості для управління і що ці можливості не йдуть у жодне порівняння з можливостями спікера ВР чи глави уряду. В ході перманентного протистояння з Президентом Л.Кучмою ця його впевненість лише зміцнювалась.
На дострокових президентських виборах 1994 року він набрав у першому турі 13,04% голосів, посівши третє місце серед 7 претендентів. «Відрив» його від двох інших лідерів був дуже значним - близько 25% порівняно з Л. Кравчуком та близько 18% у порівнянні з Л. Кучмою.
Найбільшу підтримку 50-річному народному депутатові надали тоді виборці Луганської (25,4%) та Сумської (25%) областей. Найменше симпатій він викликав у тернопільчан (1,4%) та львів’ян (1,2%).
Повторну спробу очолити державу О. Мороз зробив у 1999 році. Задовго до виборів, іще 20 вересня 1998 року, політрада СПУ ухвалила рішення рекомендувати з’їзду партії висунути О. Мороза кандидатом на пост Президента України. СПУ звернулася до лівих, лівоцентристських та демократичних сил із закликом підтримати його кандидатуру як «єдину реальну альтернативу нинішньому президенту України Леонідові Кучмі». У першому турі виборів лідер соціалістів набрав 11,29%, посівши третю позицію серед 13 претендентів, що не дозволило йому вийти в другий тур (П. Симоненко здобув у першому турі підтримку 22,24% виборців, а Л. Кучма - 36,49%). Утім, ніхто не сумнівається, що О. Мороза «затисли», щоб представити громадянам на вибір більш ліву альтернативу Л. Кучмі, аніж соціаліст. По областях симпатії до О. Мороза розподілилися таким чином: у першому турі найбільше симпатиків він мав на Вінниччині (33,84%) і Полтавщині (26,17%), найменше - на Тернопільщині (2,08%) та в Автономній Республіці Крим (2,36%).
О. Мороз відзначався прихильністю до всіх прем’єр-міністрів незалежної України - і до Віталія Масола (див. оцінку, викладену в грудневому 1998 року випуску газети СПУ «Товариш»: "...тепер, майже через п’ять років, я впевнений, що якби ми зберегли уряд В. Масола, то економічні показники України зараз були б кращими, ніж у Білорусі. ...> Ми могли б провадити грунтовнішу, менш залежну політику, особливо фінансову. При цьому були б збережені і загальнодемократичні тенденції, і державні інститути. Виконавча влада не займалася б дискредитацією законодавчого органу в очах населення«), і до Валерія Пустовойтенка (»Якби ВР була політичним опонентом Кабміну, то не було б і Кабміну в його нинішньому складі«), і до Павла Лазаренка (в грудні 1998 року О. Мороз заявив у газеті »Киевские ведомости«, що Л. Кучма »призначив його першим віце-прем’єром без згоди Верховної Ради, він же його рекомендував на пост прем’єра, він же нагородив його орденом Ярослава Мудрого 4 ступеня«, а в січні 1999 року проголосував у парламенті проти зняття з П. Лазаренка недоторканності для притягнення його до кримінальної відповідальності), і до Віктора Ющенка. Стосунки СПУ з блоком »Наша Україна« зіпсувались у період роботи над проектами конституційної реформи. Націонал-демократи не оцінили по достоїнству зусилля О. Мороза, спільно з котрим мали намір опонувати реформі, у співпраці з Адміністрацією Президента. Заради справедливості належить відзначити, що відразу після виборів »нашоукраїнці" не надто прагнули якимось чином об’єднуватися з БЮТ і СПУ, вважаючи себе за результатами голосування абсолютним лідером кампанії, і лише після того, як парламентська більшість утворилася на базі інших політичних сил, їхня позиція зазнала змін.
Нинішній прем’єр Віктор Янукович, як повідомили листопадові «Сільські вісті», в очах лідера СПУ виглядає «яскравим прикладом моделі, створеної Кучмою, яка або гне людей, або підбирає таких, як сам». Серед соціалістів лише один натиснув кнопку «за» під час голосування з питання про підтримку В. Януковича. Фракція повелася жорстко. С. Кіроянц негайно був виключений із її лав. О. Мороз відзначив, що доля всіх прем’єрів, як і те, що вони роблять, залежить виключно від Президента, а тому немає особливої різниці, хто саме стоїть на чолі виконавчої влади.
Сам він не вважає, що мав владу: «...коли критикують мене як голову ВР, забувають, що минулий парламент не був соціалістичним. Проти мене було налаштовано як мінімум 250 депутатів, які симпатизували Президенту. Я робив усе, що міг», адже перебування на посту голови ВР, як запевняє він, не дає повноти дій. Однак екс-спікер визнає, що не дуже-то він і пручався ініціативам виконавчої влади, схвалюючи на засіданнях ВР усе, що потрібно було схвалити, - і бюджети, і кандидатури глав урядів, і їхні економічні програми.
Єдиний, хто викликав і викликає в О. Мороза ідіосинкразію, - це сам глава держави. Коли Л. Кучма був прем’єр-міністром, згадував О. Мороз у газеті «Товариш» у грудні 1998 року, «тодішній уряд проводив політику справді »авантюрного державотворення«. Саме в ці роки громадяни відчули на собі, що таке гіперінфляція, що таке розпад соціальної сфери... За ці роки трасти вкрали у населення всі ті кошти, які не встигла знецінити держава». Глибоко негативна оцінка діяльності Л. Кучми завжди «червоною ниткою» проходила у виступах лідера соціалістів.
Критикуючи Президента і вимагаючи зміни його курсу, О. Мороз висловився в грудні 1998 року різко і чітко: "...сьогодні в Україні ніхто не може заробити без санкції Президента. Тобто добре заробити. ...> В Україні практично неможливо заробити. Можна лише вкрасти. Навіть виходячи з цього, нам необхідно міняти механізм державного управління і міняти економічний курс. Точніше, потрібно міняти зовнішню і внутрішню політику« (газета »Киевские ведомости").
О. Мороз є непересічною особистістю в українському політикумі. Його промова з трибуни Верховної Ради 28 листопада 2000 року викликала шок як у політичних колах, так і в суспільстві, і дала поштовх новому етапу розвитку української політики. Нагадаємо, що тоді лідер СПУ оприлюднив зроблені майором державної служби охорони Миколою Мельниченком записи, в яких фігурують практично всі українські високопосадовці. Згодом СПУ включила М. Мельниченка (котрий, за словами голови СПУ, сказаними на ІХ з’їзді партії в січні 2002 року, своїм учинком дозволив доповнити «неспростовними юридичними і фактологічними доказами критику кримінального режиму») до складу виборчого списку СПУ на виборах 2002 року, але згодом його було вилучено із цього списку через протести ЦВК.
З лютого 2001 року О. Мороз увійшов до складу Форуму національного порятунку, маніфест про створення якого підписали 67 політиків та громадських діячів; згодом діяльність форуму було поширено на територію багатьох областей України.
Він був представником Громадянського комітету захисту Конституції та учасником акцій «Україна без Кучми!».

Стиль роботи
О. Мороз скоріше індивідуаліст, проте він має однодумців і спирається на них. Намагається досягати власних цілей. У ключові моменти бере керування процесами на себе. Ніколи не недооцінював своєї персони. Після обрання головою Верховної Ради в інтерв’ю газеті «Всеукраинские ведомости» відзначив: «...коли парламент було сформовано, переконався: моя кандидатура - рішення, адекватне ситуації, що склалася». Згодом запевняв: «...моя кандидатура на чолі ВР оптимальна».
У лексиконі О. Мороза часто зустрічаються вислови на кшталт «Мене менше за все цікавить думка Президента»; «Для мене немає ніякого значення, що думає Венеціанська комісія, нехай вона в Венеції думає». Він вважає, що кожна людина відповідає за себе сама. Говорить, що діяти треба відповідно до ситуації. Переконує: «...вільно можу розлучитися з владою, не боюсь цього». Любить атмосферу змагальності.

Про О. Мороза кажуть, що він:
«розумний»; «завжди мріяв стати президентом»; «іронічний»; «багато обіцяє, але обіцянки не завжди реальні»; «врівноважений»; «поміркований»; «не завжди зважає на чужу думку»; «мудрий»; «самобутня і не типова для верхніх щаблів влади особистість»; «запальний»; «гнучкий»; «вміє відповідати новим реаліям».

Уподобання
Любить гру в шахи, футбол. З-поміж страв віддає перевагу картоплі в будь-якому вигляді. Не зловживає алкогольними напоями, серед яких найбільше поціновує горілку.
Одяг вибирає сам, говорить, що іміджмейкера в нього немає, оскільки кожна людина повинна сама дбати про те, яке враження справляє на оточуючих.
Стверджує, що «йому ніколи було задумуватися по-справжньому» над питанням, чи існує Бог.

Декларування прибутків
Зростання доходів кожного з претендентів буде публічно засвідчене в ході нинішньої кампанії. Поки що ж читачам доведеться вдовольнитися тими даними з декларації про майно та отримані в 1998 році кандидатом у Президенти України О. Морозом доходи, котрі є в нашому розпорядженні.
Отже, того року народний депутат О. Мороз мав сукупний доход у 12 тис. 193 гривні, з яких 2 тис. 44 грн. становили "матеріальна допомога, подарунки і пожертвування", а зарплата дорівнювала 10 тис. 149 грн. Серед нерухомого майна була зазначена квартира загальною площею 112,6 кв. м. Автотранспорту кандидат на пост глави держави не мав.

ІА "Вголос": НОВИНИ