ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ СИМОНЕНКО

Родина
П. Симоненко народився 1 серпня 1952 року в місті Донецьку в селянській родині. Батько Микола Іванович тривалий час працював в МТС у Запорізькій області, був трактористом радгоспу «Широкий» Донецької області. Мати Марія Іванівна працювала прибиральницею в лікарні.
Одружений. Дружина Світлана, 1952 року народження, за фахом економіст (закінчила Донецький державний університет), нині не працює. Її батько був військовослужбовцем, мати - робітницею взуттєвої фабрики.
Має двох синів. Старший син Андрій, 1974 року народження, за фахом економіст. Працює у Волинському філіалі «Приватбанку», перебуває у шлюбі з донькою одного з лідерів Народної аграрної партії України Катерини Ващук Тетяною. Молодший син Костянтин, 1977 року народження, - лікар-хірург.

Освіта
У 1974 році закінчив Донецький політехнічний інститут, де здобув диплом гірничого інженера-електро-механіка.
Будучи секретарем ЦК ЛКСМУ, в 1987 році вступив до Київського інституту політології і соціального управління, де навчався без відриву від основної своєї діяльності (заочно), й у 1991 році його закінчив.

Авторські роботи, звання, нагороди
Отримав звання «Людина року» в номінації «Політичний лідер року» за 1998 рік. Оцінив нагороду як «вимушений крок, що відображає реалії сьогоднішнього політичного життя й ріст впливу Компартії на суспільне й політичне життя. Це було неминучим».
Можливостями отримати науковий ступінь, які відкриває політична кар’єра, не скористався.

Життєвий і професійний шлях
Трудовий шлях П. Симоненка не перетинався з робітничими професіями, а переважну частину свого життя він віддав просуванню комуністичної ідеології.
Після закінчення вищого навчального закладу впродовж одного року (1974-1975 рр.) працював у проектному інституті «Дондіпровуглемаш».
У 1975 році був рекомендований комсомольською організацією інституту для роботи з молоддю. В 1982-1988 роках перебував на комсомольській роботі, пройшовши шлях від члена комсомольського бюро інституту до секретаря ЦК ЛКСМУ.
Далі П. Симоненкові довіряють партійну ділянку, але з умовою росту в регіоні. Політик повертається на Донеччину. Із січня 1988 року він обіймає посаду секретаря Маріупольського міськкому КПУ, з 1989 року - секретаря з ідеологічної роботи, а з 1990 року - другого секретаря Донецького обкому КПУ.
Після заборони КПУ з грудня 1991 до червня 1993 року П. Симоненко обіймав посаду заступника директора об’єднання «Укрвугіллямаш».

Партійна кар’єра
П. Симоненко є активним пропагандистом комунізму як шляху і мети розвитку суспільства. У лавах КПРС перебуває з 1978 року. Був активним прихильником відновлення Комуністичної партії України. Послідовно виступав проти «горбачовщини».
Упродовж 11 років незмінно очолює Компартію України. В середині червня 1993 року в Донецьку відбувся I (ХХIХ) з’їзд КПУ, на якому П. Симоненка було обрано першим секретарем ЦК КПУ і водночас першим секретарем Донецького обласного комітету партії. Після визнання Конституційним судом України 21 грудня 2001 року заборони Президією Верховної Ради України в серпні 1991 року діяльності республіканської організації КПРС-КПУ неправомірною та після проведення в травні 2002 року об’єднавчого з’їзду (КПУ під проводом П. Симоненка і КПУ, очолюваної С. Гуренком) Петро Миколайович став на чолі об’єднаної КПУ, а його партія була визнана правонаступницею КПУ, що діяла в СРСР. Таким чином сталася історична подія - юридичне і політичне забезпечення спадкоємності дій структур комуністів.
П. Симоненко брав участь у І з’їзді Союзу комуністичних партій та Компартії Радянського Союзу (СКП-КПРС), який пройшов у Москві в липні 1995 року під гаслом «Трудівникам - владу! Народам - СРСР! Суспільству - соціалізм!». Нині він входить до складу ради СКП-КПРС.

Політична діяльність
П. Симоненко - депутат Верховної Ради України трьох скликань підряд. Він постійно головує у фракції комуністів у парламенті.
Уперше він став депутатом ВР ХІІІ скликання (1994-1998 рр.). Був висунутий КПУ. Виграв у першому турі виборів по Красноармійському виборчому округу № 150 Донецької області, перемігши вісім суперників, основним із яких був член Ліберальної партії України С. Ковальов. З-поміж 87% виборців, що взяли участь у виборах, його підтримали 63,98%. Проти кандидатури П. Симоненка висловилися 30,76% виборців. КПУ в багатомандатному окрузі здобула тоді найбільше голосів серед партій-конкуренток - 24,68%.
Входив до складу ВР ХІV (за новим обрахунком - ІІІ) скликання (1998-2002 рр.). Привів у парламент фракцію із 84 осіб (дані за результатами виборів). Партія стала лідером у багатомандатному виборчому окрузі, її список із 197 претендентів на депутатські мандати підтримали 24,56% виборців.
Депутат ВР України ІV скликання. На виборах 2002 року переміг у складі партії, у виборчому списку якої із 208 осіб посідав першу позицію. Здобувши 19,98% голосів виборців, партія посіла друге місце після блоку «Наша Україна», що дало їй змогу отримати в парламенті 59 мандатів.
Брав участь у президентських виборах 1999 року. Не підписав Канівської угоди, згідно із задумом якої політична опозиція на противагу Президентові Л. Кучмі мала виснути єдиного кандидата, котрий мав створити широку електоральну коаліцію. Вибори на пост Президента України програв, набравши в другому турі 37,8% голосів на свою підтримку (в першому турі йому виявили довіру 22,24% виборців) і поступившись Л. Кучмі, в котрого виявилося 56,25% голосів. Загалом у цих виборах брали участь 13 претендентів.
Найщедріший урожай голосів перший секретар ЦК КПУ зібрав у першому турі виборів у Луганській (47,15%) та Донецькій областях (39,4%), а найменший - у Тернопільській (1,38%) та Івано-Франківській (1,49%); у другому турі найбільше прихильників у нього виявилось у Вінницькій (59,2%) та Полтавській областях (57,66%), а найменше - в Івано-Франківській (4,48%) та Тернопільській (4,84%).
За того, що на прапорі КПУ написані ті ж слова, що й 80 років тому, життя змушує П. Симоненка робити неординарні кроки на шляху до втілення комуністичних ідеалів. Отож крайні ліві неодноразово критикували його за «пособництво» в прийнятті «буржуазної» Конституції, яка прийшла на зміну «соціалістичній» Конституції 1978 року і закріпила замість радянської влади інститут президентства, а також за послідовну підтримку всіх президентських ініціатив, починаючи з програми Л. Кучми 1994 року «Шляхом радикальних економічних реформ».
У той же час лідер КПУ висловлюється проти поста президента з огляду на те, що, за комуністичним каноном, влада має бути організована за радянським взірцем - коли рада й уряд одностайно та слухняно виконують настанови «єдиної» і «керівної».
«Коник» КПУ, як пояснив П. Симоненко, - «тимчасове збереження інституту президентства», але невідомо, коли «міжчасся» минеться. У числі останніх ініціатив П. Симоненка - обрання глави держави у стінах Верховної Ради. Хоча цю ідею й було раніше відкинуто депутатами, на його думку, знову слід «подумати над ініціативою комуністів про обрання президента парламентом». 15 червня 2004 року підкреслив, що в умовах, коли два клани ділять між собою країну, тобто приватизують «Криворіжсталь», ведуть мову про приватизацію «Укррудпрому», «Укртелекому» та інших стратегічних підприємств, то, як йому здається, все ж таки варто перейти до парламентсько-президентської форми правління й обирати главу держави парламентом, а всю повноту влади передати Верховній Раді та уряду. Одне лише це дозволить, завчено запевняв лідер комуністів, «залишити для українського народу десятки мільйонів гривень і пустити їх на пенсії, зарплати та багато іншого, що дозволить підвищити соціальний рівень населення». У 1999 році П. Симоненко обіцяв у разі своєї перемоги притягти до кримінальної відповідальності керівника Національного банку України В. Ющенка за те, що той «іде на ниточці Міжнародного валютного фонду», «розібратися» з Л. Кравчуком «за розвал Союзу» і, нарешті, «нагодувати всіх по-людськи».
Слід зазначити, що після приходу до влади П. Симоненко збирався випробувати на Україні варіант реформ, проведених свого часу Ден Сяопіном. Як він інформував, пріоритетні напрямки його діяльності мали бути такими: підвищена увага до сільського господарства («...в Китаї завдяки цьому було нагодовано 70% населення»), залучення іноземних інвестицій та недопущення приватизації землі («За зразок я взяв програму Компартії Китаю»).
Він є прихильником державного регулювання економіки, пріоритету «загальнонаціональної» власності та встановлення «фіксованих цін» для «окремих категорій населення».
П. Симоненко не працював у системі виконавчої влади в незалежній Україні і неодноразово відмовлявся очолити Кабінет Міністрів (з погляду першого секретаря ЦК КПУ, найбільш вдалою кандидатурою для прем’єрської посади від партії міг бути лише Станіслав Гуренко), але підтримка фракції КПУ в поворотні для долі прем’єрів часи була незмінною в усіх складах парламенту.
Більшість спостерігачів сходиться на думці, що особливо вдалою була співпраця фракції з Павлом Лазаренком. Із 334 голосів, відданих за цю особу, сотня були «комуністичними». Напевно, вже в 1996-му П. Лазаренко мав переконливі «аргументи» для прихилення комуністів на свою сторону. Згодом саме комуністи внесли у ВР проект постанови про підтримку прем’єрського звіту П. Лазаренка.
Фракція комуністів не підтримала кандидатури В. Ющенка на посаду прем’єр-міністра України. За словами П. Симоненка, «макроекономічна політика, що її провадить у тому числі й Ющенко, принесла дуже багато негативу економіці, фінансово-кредитній сфері та фінансовому становищу кожного підприємства». А в квітні 2001 року комуністи стали авторами одного з варіантів постанови про вираження недовіри уряду В. Ющенка.
Лідер КПУ постійно твердить, що «те, що робиться сьогодні режимом Кучми, не можна назвати інакше як геноцид, сплановане і послідовне знищення свого власного народу», хоч у 1997 році, під час затвердження В. Пустовойтенка у Верховній Раді на посаду прем’єр-міністра, він закликав Л. Кучму взяти на себе керівництво Кабінетом Міністрів. Мотивував він це тим, що зміна уряду та його глави не впливає на ситуацію в країні, тому керувати урядом повинен Президент, здатний змінити соціально-економічну ситуацію в країні.
У квітні 2002 року, в період циркулювання слухів про можливе призначення на пост прем’єр-міністра керівника Донецької обласної державної адміністрації В. Януковича, лідер комуністів висловив у газеті «Зеркало недели» своє глибоке переконання в сумнівній доцільності такого кроку: «...в жодному разі не можна йти шляхом надання посади прем’єр-міністра представникам того чи іншого клану або регіональної групи. Тут повинна бути чітка кадрова політика, якої сьогодні в Україні, на жаль, немає». У листопаді 2002 року фракція КПУ не брала участі в голосуванні щодо підтримки кандидатури В. Януковича на посаду глави уряду, але тоді вже було зрозуміло, що парламентська більшість, з якою гарно попрацював претендент, буде одностайною в даному питанні, а тому позиція комуністів годилася хіба що «для зовнішньої реклами». Тим більше, що ще не всі забули, хто був у парламенті основним лобістом закону про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області.
Однак П. Симоненко переконаний, що «незалежність України ніхто, крім комуністів, не захищає», а партія «завжди виконує всі обіцянки, дані суспільству».

Стиль роботи
Авторитарний, але обачний; спрямований на вироблення єдиного колективного погляду, мета - згуртування товаришів. Воднораз П. Симоненко вітає, якщо справа робиться «з вогником», «із запалом».

Уподобання
Віддає перевагу грі в шахи. Серед музичних уподобань - пісні В. Висоцького.
Улюблена їжа - смажена картопля і домашня кров’янка, оскільки вона нагадує йому дитинство.
У бога не вірить, але з 1999 року виступає політичним захисником інтересів православ’я. Особливо прихильний до УПЦ Московського патріархату.

Про П. Симоненка кажуть, що він:
«ортодокс»; «амбітний політик і мріє про владу»; «непоступливий»; «вірний ідеалам»; «непростий»; «слабка політична фігура»; «символ політичного конформізму»; «гарний організатор»; «не плазує перед владою»; «порядний»; «чесний»; «мужній».

Декларування прибутків
П. Симоненко говорить, що живе на зарплату народного депутата. У розпорядженні широкої публіки наразі є лише декларація про майно та доходи кандидата в Президенти України П. Симоненка, отримані ним у 1998 році. Відповідно до неї лідер КПУ не має у власності ніякого нерухомого майна крім гаража, а з-поміж рухомого - володіє авто УАЗ-469 (в народі - "бобик"). Упродовж 1998 року П. Симоненко заробив загалом 8 тис. 906 грн. 22 коп., з яких частка зарплати - 7 тис. 90 грн. 22 коп., а 1 тис. 816 грн. становили "матеріальна допомога, подарунки, пожертвування". Відповідно, жодних вкладів у банках перший секретар КПУ не мав.

ІА "Вголос": НОВИНИ