По пенсійному – у десантники
Олексію 59 років. У Львові його знають як художнього керівника і постановника вистав львівського театру-студії естрадних мініатюр «І люди, і ляльки». Йому доручали виїжджати на коневі в образі князя Данила під час святкувань дня Львова.
Але зараз він – боєць, солдат, десантник. За три місяці військова служба настільки вкорінилася в нього, що на деякі мої запитання Олексій відповідає: «Так точно».
За його словами, сорок років тому він проходив строкову службу саме в цьому військовому підрозділі. То ж сумнівів не мав, що повернеться саме туди. Проте охочих воювати виявилося так багато, що в черзі довелось би простояти кілька днів.
«Тоді я трохи схитрував. Я пішов поза чергою, казав: «Я по пенсійному». І мене пропустили. Вся процедура зайняла до сорока хвилин», - зізнається він.
То ж 25 лютого ввечері уже був у частині з речами. А 26 – виїхав на злагодження. Боєць зізнається, що за сорок років цивільного життя забув геть усе. Але з перших днів почав навчатися у своїх молодших побратимів. У підрозділі, де він зараз служить, є бійці від 19 років і до 45.
«Вони дуже талановиті, дуже відповідальні та дуже вмотивовані», - говорить режисер.
Він тішиться, що йому не відмовили через вік. Адже він дуже багато що вміє та може: водити авто, стріляти, допомагати іншим. Тим більше, що, за його спостереженнями, нині українська армія відрізняється від радянської армії, де йому колись довелося служити.
Що сниться бійцеві
Про свої обов’язки боєць-актор не розповідає. Я дивлюся на його фото з війни й на мене дивиться святий Миколай, такий, яким ми, українці, звикли собі уявляти: з сивим волоссям, посивілою бородою та добрими очима. І усмішка така ж. Олексій зізнається, що свої акторські здібності використовував коли було поговорити про щось.
Загалом, за його словами, у них у підрозділі тільки чоловіки. І у вільні хвилини вони розмовляють про жінок. Адже, на його переконання, жінка – це мама, дружина, кохана. І сни бійцям на війні сняться зовсім не воєнні: сниться дім, друзі, кохана жінка.
«Будете сміятися, але там мені снилися еротичні сни. Дійовою особою, звісно, була та, кого я кохаю», - говорить Олексій.
І тут у нього дзеньчить телефон: дзвонить дружина. Боєць відразу відповідає.
«Я інтерв’ю даю. Якраз про тебе розповідаю», - каже він.
А вдома, за його словами, сняться українські степи, земля, зорана снарядами. І він розгрібає чорнозем та дістає ці осколки з порізаної, пораненої ворогом української землі.
Розказуй анекдота!
Зараз Олексій Кравчук перебуває у Львові на реабілітації. Під час розмови інколи прикладає руку до ребер – вони все ще болять після того, як його бліндаж накрили росіяни під час артилерійського обстрілу.
Боєць згадує як 25 травня о 6 ранку почався мінометний артилерійський обстріл. Львівські десантники прийняли бій. Але десь за кілька годин ворожа міна впала коло бліндажа, в якому перебував боєць: вибило бруси, Олексія вдарило по ребрах, поламало їх та засипало його землею.
«Мій побратим Сергій витягнув мене та перетягнув до іншого бліндажа. А там Ігор, Роман та інші побратими надавали медичну допомогу всім бійцям, які зазнали уражень в цьому бою. Вони ж прикривали відхід поранених, захищаючи цю висотку. Ігор Казимирович мене підхопив і дотягнув до початку села, де передав військовим медикам», - розповідає десантник.
Згадує, коли отримав контузію та травму, то відразу втратив свідомість. Але від сильного болю прийшов до тями. Каже, біль був настільки сильним, що кричав, молився і просив у Бога смерті.
«Я кричав: можна померти, аби тільки так не було боляче?», - згадує боєць.
Проте й у Бога, і у побратимів були інші плани на нього. То ж бійці вивели актора з шокового стану оригінально: попросили розповідати анекдоти. Перший, який Олексій Кравчук згадав, звісно ж, стосувався акторів.
«Перший анекдот, який прийшов на думку, був про двох акторів. Два актори дружили гарно. І ось один з них помирає. А інший за ним тужить і просить товариша: «Приснись мені, ми так давно не бачилися». Той приходить уві сні і розповідає: «Тут так добре, тут такі талановиті режисери, тут такі геніальні автори. До речі, тебе завтра викликають на репетицію», - розповідає актор-десантник.
При цьому до бліндажа прибували все нові та нові поранені. Забіг офіцер, дав певні розпорядження і побіг в інше місце. За 20 хвилин туди прилетіла міна і, на жаль, цей офіцер загинув.
До слова, вищезгаданий Ігор Казимирович, нині боєць-десантник, до повномасштабного вторгнення працював у Львові у «Львівводоканалі».
Плани на післяперемоги
За три місяці своєї військової кар’єри Олексій Кравчук вже склав собі плани на майбутнє життя, після перемоги. Він вже уявляє вистави, які поставить. І вони – не про війну.
«Я би хотів, щоби мої вистави були лагідними, ніжними й про любов. Щоби вони нагадували про рай нашого дитинства, коли ми є щасливими», - ділиться він.
А ось про війну ставити не хоче. На його думку, саме війна показує найбільші цінності людини. Для актора-десантника це – любов.
Зрештою, він не відкидає, що інші актори та режисери схочуть показати на сцені війну такою, якою вони її побачили. До прикладу, зараз зі зброєю в руках Україну захищають багато львівських акторів, як то Назар Павлик, Андрій Синишин та Геннадій Вербяний з гурту «Брати Гадюкіни або Олег «Джон» Сук з «Мертвого Півня».
А також, за його словами, всі його колеги з усіх львівських театрів допомагають, збирають кошти та закуповують необхідні на війні речі, а також плетуть маскувальні сітки.
Також Олексій Кравчук зізнався, що робить записки про війну. І, можливо, колись видасть їх та присвятить своєму підрозділу.
«Ми домовилися, що після перемоги мої побратими приїдуть до мене до Львова, ми відвідаємо театри. Адже серед них є такі, хто жодного разу не були у театрі. Вони мене питають: це нам треба костюми купувати?», - жартує боєць.
Читайте також у «Вголосі» як живуть українські науковці у Антарктиді на станції Академіка Вернадського.
ІА "Вголос": НОВИНИ