І потім тримала цей прапор завжди коло себе. Якось воно несвідомо у неї виходило.

На першому ж блокпості, де стояли бійці Збройних сил України, їй порадили начепити на авто біле полотнище, аби було видно, що це – переселенці.

«У мене є щось краще», - відповіла жінка і розгорнула жовто-блакитний прапор.   

Ми зустрілися з Яною у Львові в одному з парків. Тут тихо, щебечуть пташки, бігають діти. Прислухаючись до розмов малюків, я розумію, що й вони – вимушені переселенці. Діти побачили білочку і радісно, з криками, біжать до тваринки.

А Яна ділиться зі мною своїми спогадами. Під час розповіді жінка розплакалася тільки одного разу: коли розповідала як приїхала до Львова і господарі, які їх прийняли, перепрошували, що не можуть їх всіх забезпечити ліжками, хто мусить спати на матрацах на підлозі.

«Вони нам їсти зварили!» - ділиться своїми емоціями вона.

І додає, що для неї, яка народилася і виросла у Донецьку, таке відношення львів’ян зараз  є дивовижним. Адже свого часу їй доводилося чути багато страшилок про тих кровожерливих бандерівців. Проте дійсність виявилася зовсім інакшою: жодного кривого слова чи натяку на агресію ані вона, ані її родина та друзі не зустріли.

І тільки одного разу, на блокпості під час перевірки український боєць звернув увагу на її донецьку прописку та поспівчував: «То вам двічі не пощастило».

2014. Як починалася війна

Яна розповідає, що вона народилася у Донецьку. Жила там до 2014 року і навіть у страшних снах не могла собі уявити, що так раптово їй доведеться втікати зі своєї домівки. І що виженуть її ті, хто називали себе братами.

«Гучні військові дії почалися коли  почалися бої за Донецький аеропорт. До того якісь групи ходили. Але ми – працювали. Та 26 травня 2014 року   почалися бойові дії у Донецькому аеропорту. Але то було достатньо далеко від міста», - згадує вона.

Дорослі вирішили вивезти дітей з міста. Думали – ненадовго, тимчасово, поки все заспокоїться. Поїхали на Азовське море коло Бердянська, у літньому одязі.

А тим часом вже велися бої у Краматорську та Слов’янську.

Жінка розповідає, що вона була з дітьми у Бердянську, коли дізналася, що ворог ввійшов у Донецьк.

«Більше я не поверталася в Донецьк. Нас попередили: або працівники судів переходять на бік ворога, або нас кидають в підвали як зрадників. Там уже склали списки суддів, які не повернулися і оголосили зрадниками. Дехто з моїх колег намагався пізніше хоч якось відвідати батьків. Але їх арештовували. Так, мою знайому затримали і тримали шість місяців, аж поки їх вдалося поміняти. Вона мені розказувала які жахи їй довелося пережити», - говорить Яна.   

То ж шлях додому був відрізаний. І жінка з дітьми, подругами та собаками знайшла прихисток у Києві. У звичайній трикімнатній квартирі замешкало одночасно 15 осіб. Спали на підлозі і не знали що робити далі.

Діти там до школи влаштувалися. А дорослі шукали собі роботу.

«Ми подавали заяви та документи на посади суддів у інші суди. Нас дуже ретельно перевіряли. Ми проходили співбесіди. І у 2015 році я почала працювати в одному з судів коло Києва», - розповідає вона

2022. Нас бомбардують!

Яна, її родина і друзі почали оговтуватися від пережитого та облаштовуватися на новому місці. Діти навчалися в школі, складали іспити, поступали вчитися у виші. Також їй вдалося вивезти з Донецька стареньку бабусю та маму.

Але одного ранку вона прокинулася від дзвінка подруги, яка сказала: «Нас бомбардують! Збирайся, будемо виїжджати!».

Жінка розповідає, що напередодні кілька ночей погано спала. З ОРДЛО надходили погані звістки про те, що там насильно мобілізують всіх чоловіків.

«Але ми все одно не вірили, що розпочнеться масштабне вторгнення», - говорить Яна.  

Це був ранок 24 лютого 2022 року. В Гостомелі вже йшли бої. Жінка збирала речі та паралельно обдзвонювала родину й друзів  та складали план подальших дій.

Зі своїми речами Яна поїхала на роботу, у свій суд. Там збиралися вже її колеги та вирішували що робитимуть далі.

«Ніхто не вірив, що бойові дії продовжуватимуть. Люди приходили вирішувати свої питання. І ми обирали які справи треба терміново заслухати, а які можна відкласти. Ми склали графік чергування», - каже вона.

Проте події розгорталися неймовірно швидко. Вже за дві доби розпочалися активні бойові дії в Бучі та Гостомелі.

То ж, за словами Яни, вони вирішили зібратися гуртом у приватному будинку однієї з подруг. Там нема пивниці, але це краще, ніж помешкання у багатоповерхівці.

«Я планувала вивезти бабусю, маму та дитину на Київ. Я знала, що Київ будуть тримати та боронити до останнього», - говорить Яна.

Пошуки безпечного місця

Але наступного дня виявилося, що доріг на Київ вже нема. Перебувати у містечку також було небезпечно. Проте і їхати було страшно: вже надійшла інформація, що окупанти розстрілюють цивільні авто.

Тому згодилися на пропозицію знайомого, який закликав їх в одне з сіл коло Києва. Вирішили, що там буде безпечно.

На жаль, безпечного місяця не виявилося.

Найважче було вмовити виїхати бабусю, якій виповнилося 84 роки, та маму, якій вже за  60. Обидві жінки плакали і просили залишити їх там, де вони є. Вдруге їхати у невідомість вони не хотіли. Погодилися на евакуацію тільки заради внучки.

У знайомих у селі вдалося перепочити аж цілу добу. Переселенці аж дивувалися з цієї тиші. Але наступного дня бої їх наздогнали й тут.

«Ми опинилися на полі бою. Ми бачили як у Василькові горіла нафтобаза. Ми чули як гриміло від бомбардувань у Макарові. І все, що діялося у Бучі – це теж ми чули й бачили», - так коротко розповідає Яна про п’ять діб, які вони провели у цьому маленькому глухому селі коло Києва.

Всі тринадцять осіб та чотири собаки, які тимчасово знайшли прихисток у цій хаті, ховалися разом у крихітній комірці під сходами.

Минала шоста доба, коли вдалося дізнатися, що на вулиці наступило деяке затишшя. Один з сусідів вирішив вийти на подвір’я. І ворог відразу кинув в нього гранату. Рятувати пораненого не було як: зв’язку немає, води – немає, електрики – немає, лікарень – немає.

«В одного з дітей, які мешкали у селі, гарячка під сорок. Ліків – нема. Знайшли антибіотики для дорослих, подробили і так лікували. У молодої мами від стресу пропало молоко, нема чим годувати восьмимісячну дитину. Розварювали якось вівсянку і так годували», - згадує жінка той період.

Дорога на захід України

Яна каже, що в тому безвиході вони приймали рішення вибиратися далі, на захід України. Спланували собі дорогу в бік Білої Церкви.

«У бабусі моєї сталася істерика. Вона плакала, казала, що не подолає цієї дороги, то ж вона залишається. Їй було страшно. Моя мама напередодні занедужала на ковід. Ми лікували її чим могли. Але їхати треба було», - говорить жінка.

То ж, склалися, виїхали на блокпост, зв’язалися з теробороною аби попередити, що будуть виїжджати. Повідомили напрямок виїзду. І почули: на тій дорозі стоять два рашистських БТРи і вбивають всіх, хто рухається.

Зрештою, поїхали напрямку Макарова, де вночі був бій.

«Ми не знали чи там можна проїхати. Ми не знали чи там вже зачистили всіх ворогів. Ми не знали що там на нас чекає. Ми – ризикнули. Це була дорога жаху. Ми бачили купу ворожої техніки та багато вбитих цивільних у звичайних автомобілях», - каже Яна.

Вони їхали і не знали чи вистрелять у них з ворожого танку, який стояв у них прямо на шляху.

«Тоді росія  оприлюднила інформацію про свої втрати: вони нарахували всього 200 осіб. А я відповідально кажу: тільки на цій ділянці я нарахувала стільки, а може й більше. А скільки вже таких ділянок було на той час!», - говорить жінка.

Зустріч з ЗСУ на блокпосту

Згадуючи той виїзд, Яна каже, що це були ніби кадри з сюрреалістичного фільму жахів: все навколо димить, навіть птахи не літають, і по цій розбитій та розбомбленій дорозі, поміж ворожими танками, їдуть три цивільних авто.

Неподалік Макарова побачили блокпост. Під’їжджали поволі, бо здалеку не могли зорієнтуватися чи це ЗСУ, чи ворог.

«Це були наші хлопці. Щойно з бою. Втомлені. Але вони так спокійно до нас підійшли й здивовано питають: «Ви звідки?». І тут я відчула такий спокій. Цей спокій передався нам від них», - переконана жінка.  

На наступному блокпості втікачі від війни вирішили спитати чи може бійцям потрібна якась допомога. На що хлопці засміялися і сказали, що можуть поділитися самі ліками та їжею. А також розповіли, що напередодні по цій самій дорозі пішки йшла літня пара, дідусь з бабусею. І вороги їх просто розстріляли, хоча й бачили хто перед ними.

«Хлопці нам кажуть: начепіть на авто якусь білу ганчірку аби було видно, що ви – цивільні. А я на колінах мала наш український прапор. Я його забрала зі свого службового кабінету. Показую його і кажу: я маю дещо краще!», - каже Яна.

На щастя, їм вдалося виїхати. А буквально за кілька годин у селі, звідки вони виїхали, знов розпочався бій.

У Львові з мріями про повернення

Зараз Яна з подругою та двома собаками знайшла прихисток у Львові у своїх колег. Маму, бабусю та доньку вдалося евакуювати у Європу. Рішенні відправити рідних далі приймала через те, що старенькі потребують медичної допомоги.

Першу необхідну допомогу вони отримали у Львові. Жінка розповідає, що до її рідних тут віднеслися дуже уважно та тепло, зробили всі необхідні обстеження та забезпечили усіма ліками. І це все – безоплатно.

«Я бачу, що ті, кого називають бандерівцями та націоналістами, з 2014 року нам  допомагають, дають нам прихисток. А ті, хто кричить, що йдуть нас визволяти, виганяють нас з домівок, руйнують їх, вбивають наших рідних», - резюмує вона.

Зараз Яна активно долучилася до волонтерської діяльності. І очікує, коли українські війська звільнять місто, яке стало для неї рідним з 2015 року, аби повернутися туди, відбудувати його та продовжити свою роботу.

Читайте також у «Вголосі» історію маленького Макарія, який перші сім днів свого життя провів у бомбосховищі.

ІА "Вголос": НОВИНИ