Щиро вітаємо всіх вірян Церкви Христової, а особливо тих, храми яких носять ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. Серед них, передусім, Свято-Покровського кафедрального собору (УПЦ-КП), а також церков Покрови Пресвятої Богородиці (сіл Ріпнів, Топорів, Тулиголови, Родатичі, Нове Село, Підгайчики, Горпин, Стриганка, м. Львів, сіл Сивороги, Синьків, Кустин, Торки, Піддовге);
храмів УГКЦ – м. Бібрка, сіл Свірж, Суходіл, Лісок, Ріпнів, Верхня Білка, Підгірне, Ямпіль, Митулин, Підгайчики, Повітно, Покрівці, Туради, Блищиводи, В’язова, Скварява Нова, Ганнівці, Корчівка, Лютинка, Хильчиці, Прибужани, Стриганка, Переможне, Поріччя, Татаринів, Тулиголови, Нове Село, Велика Воля, Гірське, Суха Долина, м. Моршин, сіл Олексичі, Вовча Гора, Дрогомишль, Салаші, Острівчик Пільний, Новосілка, Плинників, Сивороги, Містки, Поршна, Раковець, Березина, Малехів, Нежухів, Городище, Добрівляни, Лучани, Черемхів, Руснівка, Старий Яр, Дубровиця, Жорниська, Попелі, Биличі, Болозів, Дешичі, Максимівка, Поляна, Товарна, Гирівка, Коросниця, Новошичі, Ступниця, Уріж, м. Мостиська, сіл Ластівка, Свидник, Острів, Викоти, Кружики, Ралівка, Орів, Ялинкувате, Стрільбичі, м. Трускавець, с. Лопушанка, м. Турка та багатьох, багатьох інших.
Щирі вітання надсилаємо також монашій спільноті Свято-Покровського жіночого монастиря Студійського уставу УГКЦ. Саме в цьому монастирі праведний митрополит Андрей (Шептицький) вибрав молоду енергійну 24-річну монахиню Йосифу (Олену) Вітер, яка отримала облечини в монастирі сестер-василіянок у Львові, наставницею новичок у с. Якторові. 1926-го с. Йосифа Вітер стала настоятелькою. Тут було виховано 30 дітей-сиріт, запроваджено вивчення історії України, української літератури, почали діяти гуртки куховарства і рукоділля, вивчення співу. Окремі монахині скеровувалися до вчительської семінарії і на медичні курси. До II світової війни тут налічувалося 147 монахинь. Восени 1939-го матір Йосифа Вітер і ще двоє сестер були безпідставно заарештовані. У роки нацистської окупації ігуменя повернулася в Якторів. 1942-го вона почала опікуватися хворими у лікарні м. Львова (вул. Таборова (Глинянський тракт). Саме тут матері-ігумені вдалося переховати і врятувати від смерті 10 єврейських дітей. Упродовж 1946-1954-х років ігуменя вдруге перебувала в ув’язненні (на засланні). Повернувшись, знову продовжувала, але вже підпільно, працювати над організацією і зростанням монастиря. 15 листопада 1988-го, на 82-му році життя, перша ігуменя Свято-Покровського жіночого монастиря Студійського уставу Йосифа Вітер відійшла у вічність. Похована на цвинтарі (Голоско, Львів). Ігуменя Йосифа (Олена) Вітер стала першою серед українців Праведницею народів світу.
У цьому ж монастирі тривалий час служила сестра Марія (Фаїна Ляхер). За походженням, вона єврейка. Сталося так, що в роки нацистської окупації Львівщини їй загрожувало фізичне знищення. Порятунок прийшов від українських націоналістів, яким вдалося віднайти для неї безпечне місце у монастирі отців Студитів. Згодом вона допомагала доглядати за хворими, співпрацювала із настоятелькою с. Теодорою. Тоді ж дала обітницю: збереже їй Бог життя – прийме постриг монахині. Так і сталося 21 вересня 1944-го, а сповнилося їй тоді 26 літ. Під час однієї із аудієнцій із Блаженнішим архимандритом Климентієм (Шептицьким) отримала перші настанови у монашому житті. Назавжди запам’ятала його запитання: «Чи ви молитесь за свій нарід?» І не змогла нічого відповісти. А він через хвильку-другу сказав: «Ви маєте кровний обов’язок молитися за свій нарід». То, за її словами, була найвища наука для неї, новички. Відтак щодня молилася Богові за всіх людей, а особливо за народ український. Бо ж Богові та українським людям зобов’язана своїм життям. Упокоїлась сестра Марія 22 листопада 2005 року, похована на цвинтарі Голоско (Львів). Нині сестри монастиря заносять до Творця численні молитви і прохання про благо українського народу. У монастирі діють ризнична, вишивальна, золотошвейна, іконописна майстерні. Сестри катехизують, займаються літературною діяльністю Тут діє перша в Україні християнська школа св. Софії.
13 жовтня 2016-го у Святопокровському монастирі Студійського уставу (Львів, вул. Вічева, 2) відбулися Велика Всенічна з Литією, а відтак утреня. 14 жовтня, у день свята Покрови Пресвятої Богородиці, відправлено Архиєрейську Божественну Літургію, відновлено часові обіти, постриг в мантію та Водосвяття.
Покрове і моя сило, поглянь на мою віру й одушевлену любов і, як Та, що бере участь у смутку і є могутня, прийми мою вбогу душу Своїм посередництвом і заступництвом та зроби її гідною бути по правиці в єдинородного Твого Сина та знайти спокій із Його вибраними й святими.
Це початкові слова молитви св. Єфрема до Пресвятої Богородиці, Її омофору. Відповідна ж подія сталася 903 (910) року у місті Царгороді (згодом – Константинополь, тепер – Стамбул). На тодішню столицю Візантії напало вороже військо. Протилежні сили були нерівні. Оборонці міста, зібравшись у храмі дільниці Влахерна, у сердечному благанні звернулися за порятунком до Пресвятої Богородиці. Божа Мати вислухала їх молитви і видимим способом оголосила їм про свою опіку. Під час Литії вона з’явилася в оточенні св. ангелів, пророків і апостолів та над благаючим народом простягнула свій рантух-шаль (покров, омофор), що свідчило про опіку над ним та охорону від нещастя. Першими диво-подію побачили св. Андрій Юродивий та його учень св. Єпіфаній. Вони тут же розповіли про своє видіння усім присутнім вірянам у церкві. Новина підкріпила дух і силу вірних, вселила в їхні серця надію на перемогу. Невдовзі оборонці міста перемогли своїх противників. В честь цієї події царгородський патріарх запровадив свято Покрови Пресвятої Богородиці Марії. Після хрещення Руси-України (988) наші предки перейняли його і запровадили у свій церковний календар. Так далека подія (X ст.) нині святкується щорічно нашим народом 14 (1) жовтня.
Відразу після хрещення Руси-України князь Володимир Святославич (979-1015) звів у Києві першу муровану церкву Успіння Пресвятої Богородиці (989-996). На її будову та утримання призначив десяту частину своїх прибутків, тому вона серед народу отримала назву Десятинна. До наших днів сакральна споруда не дійшла. За даними авторів п’ятитомної «Історії української культури» (Київ, 2001), Церква завершувалася, як можна гадати, сімома банями – п’ять над центральною частиною і дві над вежами. Значна кількість мармурових деталей дали підставу називати її «мармурною». До наших днів уціліли частини мозаїчної підлоги, викладеної з різнокольорових мармурів та інших коштовних порід каміння. Мозаїка вражає барвистістю та красою свого рисунка. Розкопками виявлені численні мармурові капітелі, уламки різьблених плит, фрагменти фрескового живопису. Десятинну церкву добудовано в XI ст., за часів Ярослава Мудрого (1019-1054), а зруйновано татарами (1240). Є відомості про зовнішню отиньковку (можливо, фрагментарну) та розписи.
Князь Ярослав Мудрий, розгромивши (1036) печенігів, особливим способом подякував Господеві і Пречистій Богоматері за цю перемогу: наступного року (1037) він завершив зведення у Києві собору св. Софії (Премудрості Божої), а над Золотими Воротами звів – храм Благовіщення Пречистої Діви Марії (реконструкція 1980-х рр.) У цій же церкві Благовіщення (1037) він віддав наш народ під Покров Пресвятої Богородиці.
Великою побожністю до Божої Матері відзначався князь Володимир Мономах (1113-1125). У споминах він писав, що перемогу над половцями завдячує Господеві та Пречистій Богородиці, в честь якої він уклав окрему молитву. Ікона Божої Матері знайшла відображення на княжих печатках та старовинних нашийних медальйонах. У найстаршому за часом будівництва українському монастирі – Києво-Печерській Лаврі теж зведено храм Успіння Пресвятої Богородиці (1037). Свято-Успенський собор став окрасою і сучасного Почаївського монастиря. Культ Покрови дуже поширений в українській іконографії, зокрема в працях українських граверів XVII-XVIII ст. та в побожних піснях («Богогласник») і храмах на її честь.
Велику і стійку християнську побожність плекало українське козацтво. Це була духовна еліта нашого народу. Козацька духовність – невіддільна від ідеї Бога як Захисника народу, нації, України. Образно кажучи, на вершині козацької духовності були Бог і Україна, а непорушними підвалинами її стали ідеї любові до рідної землі, народу, пошана до волелюбних заповідей предків. Наші славні запорожці мали особливу набожність до Покрови Пресвятої Богородиці. Перекази донесли до наших часів чимало оповідей. 1672-го на українське місто Теребовлю напало турецьке військо. Перші атаки були відбиті. Однак противнику вдалося підкласти під мури міста вибухівку. Відчувши загрозу життю, містяни зібралися у замковій церкві і там упродовж цілої ночі молилися перед чудотворною іконою Божої Матері. Вранці сталося чимало вибухів, від яких постраждали… війська противника. Місто та його мури залишилися неушкодженими. Ворог зі страху зняв облогу міста і відступив. Дізнавшись про таку диво-подію, львівський єпископ Йосиф Шумлянський (1643-1708) переніс чудотворний образ Божої Матері з Теребовлі до Львова, вмістивши його на вівтарі кафедрального собору св. Юрія. Щороку у свято Покрови Пресвятої Богородиці у соборі св. Юрія відбувався відпуст. Тисячі люду спішили до образу Пресвятої Богородиці, щоби віддати Їй честь, скласти подяку за отримані ласки та попросити собі опіки в Божої Матері на майбутнє.
До слова, сталося так, що влітку 1683-го козацькі сили були задіяні на чотирьох фронтах проти турецької кампанії. Зокрема, у Криму, на правому березі р. Дніпра, проти білгородських татар, в обороні Австрії та її столиці – Відня.
В усіх військових протистояннях українські козаки здобули успіх. 2 лютого 1684-го у Римі було відслужене подячне богослужіння за перемогу над татарами. Так тодішня Європа відзначила своє остаточне врятування від турецько-татарського нашестя. І сталося це значною мірою завдяки українському козацтву. Тому передова Європа захоплювалася перемогами українського козацтва під проводом гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Їх успіхи розглядалися як продовження європейського визвольного руху. Натомість гетьмани клялися застосовувати силу булави «доброму на любов, злому на кару» (Петро Сагайдачний), «доброму на ласку, лихому на кару» (Іван Виговський). Тодішню Україну чужоземці називали Славія, Роксоланія, Козацька країна, Рутенія. Запорозьку Січ порівнювали із Спартою, а історію козацтва йменували «запорозькою Іліадою», самих же козаків називали «героями Гомера». Запорозькі козаки клопотали про те, щоб «завести у своїй Покровській січовій церкві золотий посуд найбільш майстерної й чудової роботи», схожий на посудини Києво-Печерського монастиря. Не суміщаючи уявлення про велич храму Божого зі звичайною дерев’яною церквою в Січі, запорозькі козаки вирішили збудувати у своїй столиці кам’яну церкву з мармуру і тесаного каменю. На жаль, цей намір не був здійснений через падіння Запорожжя (1775).
Український гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (+1622) за власні кошти звів одну із двох дерев’яних церков (1764) у Ромнах під іменем Покрови Пресвятої Богородиці. Кожний козак носив при собі «тілесний» хрест із зображенням Покрови Пресвятої Богородиці або архистратига Михайла чи Миколи Чудотворця. Зазвичай кожний козак, який уник смерті на війні, або вилікувавшись від поранення вдома, робив посильний внесок у храм Божий срібними хрестиками, кубками, а частіше всього металевими виробами сердець, рук, ніг, очей, одним словом, всім тим, чим він страждав, як хвора людина. Такі вироби за допомогою стрічок прикріплялися на різних образах у храмах та монастирях. Крім цього, кожний козак, якщо він мав ікону, медаль, злиток золота чи срібла – все це заповідав церкві, а навіть висловлював бажання про місце їх перебування на іконостасі.
Місце для майбутньої церкви козаки вибирали надзвичайно прискіпливо, старалися знайти найкращу ділянку і найчастіше називали храм йменням Покрови Пресвятої Богородиці. «Пусть красуется храм Божий в небесной высоте и пусть святые молитвы несутся об нас прямо от земли до престола Господа Бога» (Дмитро Яворницький). У березні 1659-го після військової ради
(с. Романкове) запорозькі козаки вирішили звести четверту за рахунком церкву Покрови Пресвятої Богородиці на терені Чортомлицької Січі. Завершили її будівництво у вересні, а богослужіння почали 1 (14) жовтня у день храмового празника на Січі. 1734-го, вибравши місце для нової Січі на рукаві Дніпра, запорозькі козаки перш за все взялися за зведення церкви Покрови Пресвятої Богородиці. У часі 1768-1775 років у межах вольностей запорозьких козаків (53 поселення) діяли 44 церкви, 13 каплиць, 2 скита (Дмитро Яворницький). До того ж козаки мали чимало похідних церков, які теж мали ймення Покрови Пресвятої Богородиці. В честь Покрови Пресвятої Богородиці на теренах Січі завжди відбувалося велике свято. Під Покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні природної (морської) стихії; під Покровом Богородиці вони свято дотримувалися найголовнішого девізу свого життя – захисту православної віри і держави.
Київський митрополит Арсеній Могилянський (1762) спеціальною грамотою дякував запорозьким козакам за ревність щодо храмів Божих у Києві та просив дозволу на збирання милостині серед запорожців на прикрашення київського собору св. Софії. Святість чернечого життя й усвідомлення всієї марноти власного життя у Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в монастирях і навіть подаватися у відомі монастирі далеких країн – грецький Афон і молдавську Драгомирну. Іноді в монастирі приходили козаки, які мали на це особливі причини, коли, наприклад, давали обітницю послужити Богові й ченцям за врятування свого життя від явної смерті. Серед козацької спільноти побутували прислів’я: «Із своїм Богом пряма дорога», «Корись своєму Богові – і тобі скориться світ». Пам’ятаючи про важливість фізичної сили, козаки все ж надавали пріоритет мудрості: «Мудра дума паче многих рук», «Мудрий паче кріпкого». Козацька справедливість утверджувала мудре розуміння рівності людей, «рівності в нерівності» (Григорій Сковорода). Гетьманська булава стала символом не лише влади, а й розуму, мудрості: «До булави треба голови», «Козаки – люди шаблі і голови», «Хто за Вітчизну не хоче воювати, той з Вітчизною мусить погибати». Лицарі духу називали себе «шляхетно вроджені козаки», «уроджені козаки», «козацького роду».
Про високий героїчний зміст козацької слави писав Тарас Шевченко: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, слава України». Відвага козаків – це «вирізьблені» в їхніх душах переконання, які вони готові були боронити кров’ю серця, як герой Івана Франка «серця свого кров’ю рад ваше горе змити». В умовах, коли зграї недругів зазіхали на українські багатства, на «українське сало і на хліб» (Василь Симоненко), по-варварськи топтали наші чорноземи, козаки прагли бою, помсти за наругу, знущання над гідністю людей. Вони готові були «бурею впасти на ворога», «вихором» вимести ворожу нечисть за межі України. На цій дорозі козаків не можна було скорити, як писали сучасники, «ні залізом, ні золотом», тобто ні мечем і кулею, ні життєвими благами, багатствами. Бойові кличі козаків: «За віру!», «За віру і Церкву!», «За волю!», «Слава!», «Слава лицарям!». Та й народ постійно утверджував вищість козацького духу: «Не рівня їм козак, не рівня їм і Січ» чи «Сказав козак – то й буде так» або «Якщо козак швець, то і Січі кінець». Стимулюючи фізичне і духовне загартування юнаків, схвалюючи їх добрі справи, старші говорили: «З нього добрий козак буде», «Терпи, козаче, отаманом будеш», «Будь дужий і мужній, як запорожець», «Буде з нього козак на славу». Натомість висміювали людей із низьким духом, вважаючи їх «броварниками», «пастухами», «наймитами», «свинопасами». Вони викривали аморальну поведінку усяких «лежнів», «гніздюків», «домарів», «за пічників», «сластоїдів», «слабодухів», «сплюхів». Втім, знову згадаймо Тараса Шевченка, зокрема його твір «Юродивий». «Найшовсь-таки один козак із міліона свинопасів», який, знаючи, що опиниться в Сибіру за свій вчинок, прилюдно все ж «сатрапа в морду затопив». Таку людину поет називає «козаком», «святим лицарем», які не давали людям «гнилою колодою по світу валятись».
30 травня 1947-го Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) проголосила празник Покрови офіційним святом військових частин ОУН-УПА. Під могутній Покров Пресвятої Богородиці прибігав наш народ у часах чужої займанщини, у роки національного і соціального поневолення. Після жнив, коли починався цикл Богородичних свят, люди масово йшли на прощі до Почаєва, Гошева, Зарваниці та інших чудотворних місць. Саме тоді до неба линула благальна народна пісня: «Пречистая Діво Мати нашого краю… Ти грішників з тяжкої муки через Твої спасаєш руки, не дай пропасти…».
Згідно зі східними богослужбовими текстами, Пресвята Богородиця – це Матір Життя, радість Вселенної, початок нашого спасіння. Вона – непохитна надія в наших релігійно-церковних і національно-державницьких змаганнях. Віримо, що під могутнім Покровом Пресвятої Богородиці ми відновимо територіальну цілісність, суверенність, непорушність, встановлених Конституцією України (1996), сучасних кордонів. «Твоїм Святим Покровом, Пречиста Богородице, наче пресвітлим вінцем, прикрасилася сьогодні Церква Божа, яка радісно сяє і сердечно веселиться та кличе, Владичице, до Тебе: Радуйся, свята одежо й вінче Божої слави! Радуйся, єдина, вершино слави і вічна радосте! Радуйся, пристановище тих, які до Тебе прибігають, наш порятунок і наше спасіння!
У пошануванні Богоматері українська спільнота бачить три найважливіші складові: 1) Богоматеринство як найважнішу правду про Пречисту Діву Марію та як джерело усіх Її привілеїв і ласк; 2) Особисті чесноти Богородиці – святість, непорочність, дівство, покора..; 3) Особливий дар охороняти людський рід від вічного і дочасного горя. Пресвята Богородиця є нашою Заступницею і Покровителькою (Євген Іванків). Ця третя прикмета Божої Матері знайшла свій найкращий вислів у празнику Покрова Пресвятої Богородиці, який святкуємо 14 жовтня. У цьому святі відбилася притаманна українцям шана до жінки, матері, жіночого начала взагалі, уособленого в образі Землі-Матері. Нині це також свято стало державним офіційним празником для всіх Збройних Сил України.
Народні звичаї та прислів’я на Покрову
Традиційне християнське свято Покрови Пресвятої Богородиці має низку прадавніх народних звичаїв. Скажімо, на Покрову дівчата на виданні благали: «Свята Покровонько, покрий мені головоньку, чи в рамат (стирка), чи в онучу – хай ся дівкою не мучу…». Так, одвічне призначення жінки, її неминуча доля – вирувало в голові молодої дівчини – це вийти заміж; одружитися з добрим люб’ячим чоловіком, стати господинею, матір’ю, «звити рідне, осібне кубелечко…». Тому то й просить вона Святу Покровоньку – змінити вінок дівочий на очіпок, на хустку, що зазвичай було в українському побуті. Побутували численні приповідки стосовно осінніх весіль: «Сподівайся, дівчинонько, мене і к Покрову» «а святу Покрову – старостів рушниками покривай» Поступово молодіжну «улицю» заступали весілля. Тому й день Покрови переплітався різними казаннями, приповідками, жартами та веселими й сумними піснями… А ще говорили: «Прийшов Покров, нагрій хату без дров». В Україні, власне, з Покрови наступають осінні холоди, отож час готуватися до зими. Або: «Хто сіє по Покрові, то виводить по корові». Приповідка мала повчальний характер. Вона нагадувала, що всі поля повинні бути засіяні, щоб за теплих ще днів «розрунилось жито». Коли ж хто вчасно не засіє, то й не матиме врожаю, а тому має купувати хліб. Головним же мірилом тогочасних цінностей були хліб і худоба, то й означало, що господар буде вимушений продавати худобу, аби вижити. Чи: «Покрова всю землю покрила». Прислів’я характеризує осінній вигляд землі, що з часом покривається снігом. Нарешті: «До Покрови давали молоко корови, а по Покрові – пішло молоко в роги». Так, до Покрови більш-менш тепло, є достатньо паші – тому й молока вдосталь. Після Покрови коровам потрібно давати додаткові корми, бо зменшиться удій молока.
Оксана Боруцька, спеціально для «Вголосу».
ІА "Вголос": НОВИНИ