Про це спортсменка розповіла в інтерв’ю «Вголосу».
Про Яну Шемякіну світ дізнався у 2012 році в Лондоні, де вона виграла олімпійське золото. Згодом, львів’янка спростувала тезу про те, що після великого успіху у спортсменів неодмінно настає спад в результатах. Відпочивши від Ігор, вона повернулася у спорт і знову почала демонструвати високі результати.
Я дуже задоволена цим олімпійським циклом, – розпочала розмову Яна Шемякіна. – Торік наша команда вперше за 17 років виграла медаль чемпіонату світу в жіночій шпазі. Мені вдалося завоювати бронзу в особистій першості роком раніше, на чемпіонаті світу в Казані. Зараз у нас в розпалі підготовка. Залишилося зовсім трохи. Головне – не перегоріти.
Не побоюєтеся віруса Зіка, який лютує в Бразилії?
Сподіваюся, про нас потурбуються наші медики. Взагалі-то, не багато чула про цей вірус. Намагаюся не думати про такі речі, потрібно концентруватися на своїй роботі. Якщо почну читати новини і забивати голову зайвими переживаннями, нічого доброго з цього не вийде. Зрештою, зазвичай, по телевізору усе страшніше виглядає, ніж є насправді.
Етапи Кубка світу в Ріо проводяться регулярно. Раніше були епідемії якихось вірусів у цьому місті?
Ні, це вперше. Мені здається, що ми не знаємо правди. Є підозра, що бразильці просто не встигають вчасно здати всі олімпійські об’єкти й у такий спосіб вирішили перенести увагу на вірус Зіка. В такій ситуації їх ніхто особливо критикувати за підготовку не буде.
Наскільки складно адаптуватися у Південній Америці, порівняно з іншими континентами?
В Бразилії ми уже неодноразово бували, нічого страшного в адаптації не має. Просто потрібно приїхати завчасно.
Після Ігор-2012 Ви розриваєтеся між Києвом і рідним Львовом. У якому місті Вас частіше упізнають?
У Львові частіше до мене підходять, просять сфотографуватися, автограф.
Ваша мама якось розповідала, що Ви у дитинстві захоплювалися іншим видом спорту, але не змогли продовжити заняття…
Так, займалася гірськолижним спортом, проте невдало впала і зламала ногу. Тривалий час пролежала з гіпсом, відновлювалася, розпрацьовувала ногу. На деякий час про спорт довелося забути, а потім захопилася фехтуванням. Загітувала піти на фехтування подруга, з якою ми жили в одному будинку. Мені тоді було 11 років. Пішла за компанію, там сподобалося, так усе й почалося. Подруга вже давно покинула це заняття, а для мене фехтування стало справою життя.
Не образитеся, якщо назву фехтування екзотичним для України видом спорту, оскільки він не є масовим?
Ні, не ображуся. Це ж правда. Фехтування не належить до когорти популярних видів спорту. Але завжди так не буде (сміється). Ось після моєї перемоги на Олімпіаді в нашому залі у Львові почався наплив охочих займатися фехтуванням.
У якому віці повірили в те, що фехтування стане справою всього Вашого життя?
Мабуть, після перших дитячих змагань у нашому залі. Я перемогла, після чого з’явилося бажання пережити це відчуття ще раз. На свій перший кадетський чемпіонат світу я потрапила у 14 років. Тоді програла сутичку за вихід у 16 найкращих. Поступившись, сіла на лавку й заплакала. І тут до мене підійшов іноземний тренер. Він, як виявилося, спостерігав за моїми виступами. Цей наставник мені сказав: «Ти добре фехтувала, не падай духом, у тебе велике майбутнє». Це додало мені наснаги. Уже на наступному кадетському чемпіонаті світу, 2001 року, я здобула золото.
Ніколи не виникало бажання кинути фехтування і присвятити себе іншій справі?
Такі думки в моїй голові з’явилися після Олімпіади 2008 року. Було прикро, що стільки років тренувань не принесли результату, з’явилась образа на фехтування. Тому всерйоз міркувала над тим, щоб залишити спорт. Але потім зібралася, сказала собі, що на півдороги справу кидають тільки слабкі люди, а сильні особистості з невдач роблять висновки й далі працюють для досягнення мети.
Прізвисько «Міс один укол» до Вас давно причепилося?
2005 року на чемпіонаті Європи. Тоді я в багатьох двобоях перемогла з перевагою в один укол.
Відтоді на багатьох турнірах Ви перевершували суперниць тільки на один укол. На лондонській Олімпіаді так виграли в чотирьох сутичках. Це така тактика чи випадковість?
Так складаються обставини. Був період, коли я чимало поєдинків програвала на один укол. Це сталося після того, як тренер сказав: «Та вона постійно виграє з одним уколом». А потім почалася ця смуга невдач. Згодом усе змінилося в інший бік.
У забобони вірите?
У прикмети не вірю. Чорної кішки не боюся – це точно, не боюся повернутися додому чи у свій номер, коли щось там забула. Хоча, щиро кажучи, деякі ритуали маю. Перед змаганнями намагаюся пригадати якусь свою перемогу, згадую, про що тоді думала, й намагаюся думати про теж саме. Їм те саме, що й у день перемоги.
Ви коли-небудь отримували пропозиції перебратися в іншу країну?
Перед Олімпіадою-2012 мені пропонували переїхати в США. Обіцяли оплатити навчання в престижному університеті, надати житло, стипендію. Але тепер це вже історія, мене все влаштовує на Батьківщині, не маю наміру нікуди емігрувати.
«Д’Артаньян і три мушкетери» — це Ваш улюблений фільм дитинства?
(Сміється) Ні, не улюблений. Коли почала займатися фехтуванням, прочитала роман Александра Дюма, а кінострічку взагалі не дивилася.
Останнє запитання. У спорті Ви досягнули найбільшої вершини. Які маєте стимули для подальших звершень?
Мені до вподоби фехтувати, подобається перемагати. Тому зі стимулами проблем немає. Я не проти повторити успіх на Олімпіаді. У хвилини тріумфу відчуваєш неповторні емоції, заради яких і хочеться жити.
Олег Петренко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ