Це був перший у Східній Україні середній навчальний заклад для жінок. У ньому майбутній письменник посів посаду керуючого справами. “Я організував інститут”, - писав він редакторові “Современника”  Петрові Плетньову”, - сама думка така нова для тутешнього краю, боровся з думками, забобонами, довів справу до кінця… і в нагороду побачив заздрість, діючу проти мене зі всією жорстокістю”.

Коли і з ким поєднав своє подружнє життя український письменник?

1818-го у Харків із Петербурга приїхала Анна Вульф (1800-1852). Вона закінчила навчання у Смольному інституті і … обійняла посаду класної дами в Інституті  благородних дівиць. Через три роки вона стала дружиною Григорія Квітки (йому було уже 43, а їй – тільки 21). Відтоді, за його словами,  “кинув весь свій труд і тут-то посланий мені Богом Анною Григорівною спонуканий почав писати”.

Дослідники його життя стверджують, що Анна до кінця днів зберегла любов і пошану до чоловіка. Вона стала для нього коханою дружиною, музою, джерелом натхнення, вимогливим рецензентом і критиком, поділяла його радість  і підтримувала в години розпачу.

Останнє, на жаль, не обминає жодного творчого митця. До того ж у часи російської займанщини писав письменник українською мовою (нею тоді розмовляли 10 млн. мешканців України). А царський глашатай-рупор Бєлінський заявляв: ”Тепер уже немає малоруської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя”.

Новаторам-українцям завжди доводилося нелегко, як і сьогодні, на жаль, доморощені народні депутати, державні мужі не хочуть спілкуватися українською, хоч і знають її.

У свій час навіть росіяни знали напам’ять (!) “Енеїду” Івана Котляревського, театрали були зачаровані українською вимовою  російського актора Михайла Щепкіна.

Тарас Шевченко: ”Ваша “Маруся”  так мені Вас розказала, що я Вас навиліт знаю”

1832-го  письменник написав повість ”Маруся”, присвячену дружині-порадниці. У ній наділив свою героїню найкращими рисами зовнішньої і внутрішньої краси дівчини.

“ Та що ж то за дівка була ! – Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте. Носочок так собі пряменький з горбочком. А губоньки, як цвіточки,  розцвітають, і межи ними губоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то все так звичайно, розумно, так неначе сопілочка грає стиха, що тільки б її і слухав”.

Сергій Єфремов: ”Він шукав своїх героїв і героїнь у квітках і запасках”

А ще йшлося у повісті, що Маруся – чесна, працьовита, щира і богомільна людина. Шанує батька і матір. Все погане, чорне, зле не пристає до її чистої душі. Ці чесноти вона успадкувала від своїх батьків... Зрештою, герої цієї повісті - носії світлого й прекрасного. Щедрість українського народу, чистота його душі, благородство почуттів – важлива складова життя української спільноти. Вони й стали своєрідним кредо для письменника та і його життя.

І ще одне: одній із постатей повісті “Маруся”, частково притаманні риси товариша письменника – Валер’яна Степановича. Він, не перенісши зради коханої, став ченцем Києво-Печерської лаври, де зустрів його Квітка. В обителі його переконали йти в мир і робити добро людям. Оселившись на околиці Києва, він допомагав бідним, знедоленим, прочанам, заживши слави доброго пана. 1841-го Квітка написав оповідання “Добрий пан”, в якому відтворив свого приятеля в цій іпостасі.

Так, не завжди письменник мав відповідні прототипи своїх героїв у житті. Він, здебільшого, показував людей, якими вони повинні бути, згідно з євангельськими настановами і загальнолюдськими ідеалами. Звісно, й бичував тих, хто був гальмом у розвою життя.

Найголовніше, що після Івана Котляревського він захистив право на розвиток у житті і творчості української мови та літератури. Квітка став співвидавцем першого у Харкові і в Україні ‘Українського журналу”. Хоча й тоді, та й нині не зникли наші вороги, “воріженьки” (навіщо останнє слово, ці “телячі ніжності”, якого у первісному варіанті вірша  Павла Чубинського не було).  Але це вже інша історія…

Борис Грінченко: “Маруся” – великої ціни твір… ”Квітка не написав нічого, що можна було б поставити поруч з “Марусею”, але й  “Марусі” досить, щоб зробити його ймення невмирущим у народі ”.

Прислів’я  “Добре роби – добре й буде”, “Не для себе живу – для приятеля, як і він для мене”, ” Швець знай своє шевство, а в кравецтво  не мішайся”, “Швець не повинен судити того, що вище черевика” були тоді актуальними і сьогодні теж. Бувало, що інколи письменник йшов на певні поступки, аби урятувати особисту репутацію, переробляв щось, пом’якшував деякі епізоди у своїх творах...

Звісно, не одною літературною справою жив Григорій Квітка. Добру пам’ять залишив на посаді повітового  маршалка, куди його обирали поспіль на чотири терміни. Чимало праці віддав на посаді совісного судді (1835-1840). У вересні 1840-го його обрали головою Харківської палати карного суду терміном на 6 років (на офіційне затвердження чекав… два роки). Хвилювався, був сумний і замкнений в собі.

Микола Костомаров: ”Він був дуже релігійний і майже напам’ять знав не тільки звичайну відправу, але й багато святкових канонів. В його характері просвічувалося змішування потайності і щирості, простодушності й дотепності, таке притаманне українцеві”, ”…Дуже ласий на “анекдоти”, ніколи не дозволяв собі говорити погано про людей”, ”… Чого не знав… без фальшивого сорому признавався…, уникав розмов, які йому не подобались”.

До речі, Тарас Шевченко присвятив Квітці вірш ”До Основ’яненка” (“Б’ють пороги, місяць сходить…”). Він написаний під враженням його нарису “Головатий” у журналі “Отечественние записки” (1838. - № 10). Про це говорять рядки першої редакції вірша Шевченка: “Наш завзятий Головатий / Не вмре, не загине…” У “Кобзарі” (-К., 1977, - С. 51) цей рядок має інший початок: “Наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…”. Перше вірш опублікований у першому виданні ”Кобзаря”(1840).

Григорій Квітка-Основ’яненко не хворів, виглядав свіжим, здоровим. Однак, раптово занедужав, хвороба тривала 11 днів. 20 серпня 1843-го спокійно закінчив свою життєву дорогу на руках у дружини Анни, свого першого і останнього кохання. До слова, однією з перших літературних спроб письменника було “Воззвание к женщинам” (журнал “Харьковский Демокрит”, 1916). Перефразовуючи Пантелеймона Куліша, скажемо: ‘’Жінкою почав і жінкою закінчив”, або, як співається у пісні:  “Ти найкраща перша і остання”. Анна упокоїлася 1852-го, проживши ще 9 років.

 

Степан Боруцький

Автор запозичив матеріал із праць академіка Михайла Возняка (1881-1954).

«Вголос» писав про Григорія Квітку-Основ'яненка.

Про юні роки Григорія, його батьків і перші творчі кроки.

ІА "Вголос": НОВИНИ