12 квітня Інна Тихановська останній раз спілкувалася зі своєю донькою Катериною. Цього дня заступника начальника військового шпиталю Катерину Скопіну та морпіха Ігоря Дмитряковського росіяни взяли в полон. 

«Нас беруть в полон. Ігора вже забрали Везуть або в Донецьк, або в Таганрог. Я вас люблю», - написала Інні донька.

Зв'язок переривався. Але дівчині ще вдалося зателефонувати й повідомити, що їх там дуже багато і вивозять партіями по 40 осіб.

Студентка двох львівських вишів

Катерина разом з мамою та татом мешкали у Маріуполі. Інна згадує, що в дитинстві доньку завжди приваблювали хлоп’ячі товариства. Понад те, Катя навіть верховодила там.

«Я люблю шити, вишивати, плести. А Катя до того не надавалася. Я їй казала: «А як треба буде ґудзика пришити, а ти не вмієш?» А вона мені каже: «Я найму когось»», - розповідає жінка.

Батьки вирішили випрацювати жіночність в доньці і віддати її навчатися музиці. Катя сумлінно займалася грою на фортепіано. І паралельно записалася до футбольної жіночої команди. Одним словом, характер у неї твердий.

Після закінчення школи Катерина знов ошелешила батьків, коли заявила, що піде навчатися на міліціонера. Але шоком був не вибір професії.

«Куди ти хочеш поступати? В Донецьк, в Харків? Дніпропетровськ?» - питали батьки.

«Я хочу до Львова», - обрала дівчина.

І влаштувалася працювати диспетчером таксі аби заробити собі на репетиторів. Ось так працювала і готувалася до вступу до Львівського університету внутрішніх справ.

Мама згадує, що тобі вирішила не сперечатися з донькою, а відпустила її з батьком до Львова. Мовляв, хай погуляє містом, подивиться. А там – не поступить і повернеться. Проте у Катерини були інші плани: вона таки стала студенткою омріяного вишу і почала вчитися там на психолога.  

Вже згодом дівчина зізналася, що хотіла навчатися у Львові аби вивчити українську мову. Адже в Маріуполі вона мешкала у російськомовному середовищі. Щоправда, інколи було важко, тому дівчина інколи пробувала маніпулювати.

«Телефонує вона мені і я питаю: «Якою мову ти відповідаєш на парах?». От вона розповідає: «Мене викликають, я встаю і кажу: «Шановник пане викладач, дозвольте мені відповідати рідною російською мовою». Група від сміху попадала під парти. А викладач незворушно звертається до студентів: «Шановна аудиторіє, дозволимо Катерині відповідати російською?» - згадує мама.

Іншим разом дівчину зворушили до сліз однокурсники, коли на день святої Катерини, 6 грудня, надарували їй різних милих дрібничок. Дівчина телефонувала до мами і розповідала про це, плачучи.

Також Львів навчив дівчину, що маму треба слухатися.

«У нас в Маріуполі круто – це коли маєш спортивний костюм та кросівки. Це був одяг на вихід. Донька й взяла з собою білий спортивний костюм аби вбрати на церемонію посвяти в студенти 1 вересня. А потім мені телефонує і каже: «Мамо, ти мала рацію, треба було вбирати щось інше. Тут всі прийшли у вишиванках, а я – у спортивному костюмі», - говорить Інна.

То ж дівчина мешкала та вчилася у Львові. А після третього курсу вирішила, що їй цього навчання замало і поступила паралельно до Академії Сухопутних військ.

Катерина з дідусем

Ще коли Катя жила у Львові, до неї в гості приїхав дідусь з Маріуполя. Старенький вперше їхав у західну Україну і переживав як тут зреагують на те, що він розмовляє російською.

«Дідусю, у Львові розмовляти російською – заборонено», - сказала дівчина.

І повела його на стометрівку коло оперного театру грати в шахи. Дідусь їй потім не раз згадував той жарт. Бо він насправді повірив, що його пов’яжуть за порушення закону.

Полонені вороги

У 2015 році дівчина повернулася до Маріуполя. А згодом підписала контракт з артилерійською бригадою в Запоріжжі. Але часто приїжджала в рідне місто та почала зустрічатися з гарним хлопцем, на ім'я Ігор. Саме він став причиною того, що Катя перевелася до Маріуполя. Молоді одружилися. У них народилася донечка Анна-Марія. Саме про неї питає Катерина у своєму повідомленні до своєї мами.

Відразу скажемо: п’ятирічна дівчинка перебуває на тимчасово окупованій території. І саме про її долю дуже непокоїться Інна.

Але ще кілька років молода родина планувала своє майбутнє в Україні, в українському Маріуполі.

«Одного дня донька мені зателефонувала і повідомила, що вона вже працює на посаді заступника начальника шпиталю. Для мене вона завжди була маленькою дівчинкою, якій я можу й шльопанців надавати. А тут вона вже така поважна особа стала», - говорить Інна.

Все змінилося 24 лютого. Про те, що Маріуполь почали обстрілювати росіяни Інна дізналася від племінниці. На той час жінка з чоловіком перебували у Львові, а родина – в Маріуполі.

«Ми не вірили, що буде війна. Ну ніхто не вірив. І ось вона телефонує, плаче і каже що їх бомблять», - згадує Інна Тихановська.

Згодом ця племінниця ховатиметься у підвалі церкви в Маріуполі. 

Вже пізніше їй перекинуть відео, на якому її внучка співає і танцює. І музика переривається виття сирени повітряної тривоги.

«Сирени в Маріуполі лунали до 1 березня. 2 березня вже нічого не було: ані електрики, ані води, ані газу», - каже вона.

До 2 березня Інна розмовляла з донькою щодня. А потім – як їй вдалося додзвонитися. 15 березня був останній дзвінок. А 17 березня жінка не почула телефонного дзвінка. І досі за це себе картає.

Інна згадує, що коли ще був можливий зв'язок, то донька розповідала про братські могили, куди доводилося ховати маріупольців.

«Також розповідала, що в Маріуполі висадився ворожий десант і його спіймали. Також просила прислати ковдри та різні речі й взуття аби одягнути полонених. Я не зрозуміла тоді, питала де одяг тих полонених, чого вони роздягнуті. То донька пояснювала, що серед них багато поранених, то ж одяг розрізали аби надати допомогу», -  згадує мама військової.

Навіть потерпаючи від російських ракетних обстрілів, українці все одно надавали російським полоненим допомогу і дбали про них.

Кульчики у формі тризуба

Інна згадує, що донька зателефонувала батькові на вотсапп і сказала, що їх беруть в полон.

«Зв'язок відразу перервався. То ж чоловік не зрозумів що Катя сказала. То ж вона написала нам. Потім зв'язок з’явився і вона мене питає: що робити з кульчиками?  Я не можу зрозуміти про які кульчики мова. Тут її в полон беруть, а вона про кульчики питає! А потім згадую, що у неї є кульчики у формі тризуба.  Вона дуже любила українську символіку і ми їй подарували такі кульчики. Вона ними переймалася. А я кажу: та викинь! Потім інші ще купимо». – каже жінка.

Вже пізніше, через місяць з Азовсталі вивезуть в полон. Про «азовців» справедливо згадують і досі. А ось про цих полонених, яких росіяни захопили раніше, відомо мало.

І вже четвертий місяць Інна Тихановська не знає, де перебувають її донька та зять і що з ними. Саме тому вона й погодилася розповісти свою історію.

Хоча майже відразу вона почала звертатися у всі можливі інстанції аби дізнатися хоч щось. Всюди їй відповідали чекати і сподіватися на краще.

Жінка попідписувалася на всі можливі російські пабліки, де б хоч щось можна було дізнатися про військовополонених. І ось 20 березня фото зятя з’явилося на одному з таких пабліків. А через тиждень – і фото Катерини.

То ж на сьогодні її донька вважається офіційно військовополоненою. З цього моменту в Інни Тихановської з’явилася надія. Але від 27 березня жодної іншої звістки немає.

«Коли я почула що донька у полоні, то впала у депресію. Я просто сиділа і не рухалася. І тоді чоловік сказав мені: «А якщо зараз повідомлять, що Катю та Ігоря поміняли й тобі треба їхати їх зустрічати, а ти хвора і депресії?». То ж я взяла себе в руки, почала займатися городом, іншою роботою», - говорить жінка.

Зараз чоловік Інни Тихановської перебуває на сході України в складі ЗСУ та розповідає жінці, які гарні окопи вони сьогодні викопали й переконує, що все буде наша перемога. 

Сама Інна зізнається, що після перемоги має намір поїхати до Туреччини 9 травня.  

«Я ніколи не була за кордоном. Я дуже добре відпочивала вдома на городі. Але зараз я дуже хочу саме 9 травня поїхати до Туреччини і якщо там будуть російськомовні, які хочуть знов повторити, то надавати їм підсрачників», - мріє вголос жінка.

Читайте також у «Вголосі:

Як біженці з України рятувалися від російського агресора

Як з-під Харківщини на Львівщину евакуювали 30 корів

Як живе залізничний вокзал Львова у часі війни

ІА "Вголос": НОВИНИ