Навіть уявити не міг собі, що буде війна

У розмові з кореспондентом ІА «Вголос» Микола Новіков зізнається, що якби під час зустрічі Нового 2014 року йому хтось сказав, що до завершення цього року його життя так різко зміниться, то він би не повірив. Він згадує, що стежив за подіями у Києві. Але як і всі мешканці Східної України, навіть уявити не міг, що дуже скоро у його рідне місто прийде війна, а йому самому доведеться покинути дім.

«У березні я поїхав з Луганська до Одеси. Якраз розпочалася окупація Криму. Я пам’ятаю БТРи, які стояли на трасі. Я поїхав, бо хотів отримати хоч якусь інформацію, взнати що коїться. Ще не було жодних блок-постів на дорогах. Луганськ ще був українським», - згадує Микола.

Зрештою, для нього рідне місто і досі є українським. Свою позицію він у 2014 році висловлював на своїй сторінці у соцмережі. Проте така проукраїнська позиція не подобалася тим, хто покликав до Луганська «руцкій мір». То ж вони донесли на юнака.

Одного дня, коли він виходив зі свого будинку, до нього підійшли якісь люди та попросили пройти з ними.

«Мені сказали, що мене звинувачують у зраді Батьківщини. Як доказ показали скани моїх постів у соцмережі, де я висловлював свою проукраїнську думку. Але тримали, на щастя, не довго», - каже чоловік.

Але виїхав він трохи пізніше, коли у Луганську вже не було ні опалення, ні електрики, ні води. На сєпарському блок-посту Миколу спитали, чого ж він не записався у «апалчєніє». Хлопець відповів, що є за фахом психологом, покликаний рятувати людські душі, а не губити їх.

Збрехати, щоб потрапити на війну

Попри це, коли Миколі вдалося потрапити до Збройних сил України, то ані відсутність води, електрики та інших побутових умов, ані фах психолога не завадили йому стати на захист Вітчизни.

До українського війська юнак намагався потрапити чи не з перших днів війни. Але – не брали. Луганська прописка не викликала довіри у працівників військкоматів.  То ж юнакові довелося збрехати.  

«Це була вже четверта хвиля мобілізації. 25 січня 2015 року. Я вже мешкав у Києві і подав неправдиві дані про свою прописку. Мене скерували у Старичі на Львівщину на навчання», - говорить атовець.

І хоча, як ми вже згадували, за фахом Микола – психолог, його призначили оператором бойової протиповітряної машини. Окрім того, через поганий зір новобранець носив окуляри.

На цій посаді він прослужив не довго. Дуже скоро у підрозділі вирішили, що його знання психолога будуть доречними у медичній частині.

«Я пішов у медичний пункт нашої частини, познайомився з лікарем Ігорем Калюжним. І так розпочалася моя служба медика», - розповідає Микола.

Разом вони приїхали в зону АТО. Там виявилася правда: Микола – луганчанин. Над бійцем згустилися недобрі хмари, його могли просто відрахувати з батальйону. І тут за нього вступився комбат Євген Межевікін. Він заявив, що серед оборонців ДАПу (а Євген Межевікін – кіборг) були бійці з Донецька та Луганська. То ж він цілком довіряє таким хлопцям. Миколі дали спокій. Понад те, йому почали довіряти. В той час він багато спілкувався з побратимами, вислуховував їх.

Мешкав боєць, як і всі, в наметові.

«Прокидаєшся серед зими від того, що пічка вже не гріє, ніхто дров не закинув. Вилазиш зі спальних мішків у трусах, підтоплюєш пічку. І знов у ліжко грітися. Я у двох спальних мішках спав. Ось так і зимували», - згадує чоловік.

Його вже не турбували побутові негаразди. Натомість він навчився рубати дрова та вдовольнятися найменшим. Каже, що зараз виживе в будь-яких польових умовах.

Якби здетонувало – ніхто б не вижив

Сам Микола вважає себе фартовим. І на доказ цього згадує як одного разу виїхали в зону виконання бойового завдання.

Приїхали цілою колоною танків, машин з боєприпасами. Ну і він у санітарній «таблєтці». Колона зупинилася біля лісопосадки.

«Ми приїхали вночі і я вперше побачив, що таке перестрілка артилерії. Це захоплює, коли ти бачиш, як за твоєю спиною САУшки стріляють. А з іншого боку – «гради» та САУ», - розказує боєць.

Та додає, що хотілося тоді зафільмувати все те, але то було небезпечно, можна було б виказати себе і товаришів. Тому з того бою у нього є тільки звуковий ролик, який вже пізніше переслали йому побратими.

Оскільки була ніч, то він пішов спати. Звісно, у повному екіпіруванні, зі зброєю, у бронежилеті та з санітарною сумкою. Прокинувся під ранок від близьких вибухів – снаряди від ворожих «градів» почали лягати десь за кілометр від них.

Проте паніки не було. Хтось готував собі каву, кухар - кашу у польовій кухні. Микола сидів на танку біля комбата.

«Тут я побачив, як по полю скаче снаряд. І такий чорний хвіст за ним. Далі – снаряди лягають все ближче. А далі я вже й свист почув», - згадує боєць.

Якщо до цього моменту комбат не виявляв занепокоєння, то тут пролунала команда всім ховатися в укриття. Хлопці поховалися в землянки. Було зрозуміло, що по них вже пристрілялися.

«Стріляли по нас САУшки. Командир зрозумів, що ворог запеленгував нашу машину з боєприпасами і б’ють саме по ній. Дав команду ховати її», - говорить Микола.

Водій почав від’їжджати. Але осколок таки дістав його. Він пробив дверцята кабіни й всадився водієві у стегно. Поранений вискочив з машини та почав повзти до окопів.

«Ми вискочили з укриття, схопили того пораненого. Лікар швидесенько витяг ті осколки, забинтували рану. Через кілька місяців поранений повернувся і подякував нам», - розповідає боєць.

Натомість авто було зі снарядами. Якби здетонувало, то не вижив би там ніхто.

Війна принесла кохання

Микола зізнається, що якби не війна, то з дружиною він би не познайомився. І тим більше не переїхав би з Луганська жити до Львова.

Але у 2015 році він вже перебував у Старичах та очікував на виїзд у свою бригаду. В інтернеті списався з дівчиною, яка в розмові зізналася, що і її тато теж зараз є у Старичах на полігоні.

«Не пам’ятаю, хто кому перший написав. Вона сказала, що її тато теж мобілізований», - згадує Микола.

Ось так вони переписувалися та  передзвонювалися. Юнак вже перебував на базі постійної дислокації батальйону у Чернігівській області. І наближався Великдень. Оленка, нині дружина Миколи, запросила його в гості на свята. Дівчина подумала, що хлопець, який народився та виріс в Луганську, ніколи не бачив, як святкують Великдень на Галичині. Бійця відпустили на три дні. Тоді він вперше побачив свою майбутню дружину. До того бачив, але ж то були тільки фотки.

Наступного разу Микола приїхав уже у відпустку з зони АТО аж на цілий тиждень. І тоді зрозумів, що не хоче розлучатися з цією дівчиною.

А вже у грудні, на Миколая, одружилися. На весілля бійця відпустили аж на чотири дні.
Зараз Микола з Оленкою виховують сина та донечку. А про радісну звістку тоді ще майбутній тато дізнався телефоном, коли перебував на війні.

«Оленка зателефонувала і сказала: «Ти станеш татом». Я відповів: «Ух-ти, прикольно», - зізнається атовець.

Старший син народився вже коли Микола демобілізувався. І, звісно, щасливий тато був під час пологів разом з дружиною. Він бачив обох своїх дітей у перші секунди їхнього життя.

«Я бачив стільки смертей. Тому я схотів побачити зародження життя», - по філософськи пояснює він своє рішення бути присутнім на пологах.

І, повертаючись до факту, що Микола Новіков, українець, який народився та виріс у російськомовному Луганську та все своє життя розмовляв російською, раптом почав говорити українською мовою. Тут варто згадати, що на це його рішення вплинуло народження первістка.

«Коли народився Дарій, я вирішив, що діти повинні вдома чути тільки українську мову», - каже ветеран Першої танкової бригади.

Зараз атовець мешкає у Львові. Проте час від часу йому хочеться повернутися на війну. Каже, що рішення демобілізуватися давалося важко. І зараз він готовий повернутися у стрій, але хіба на місяць-другий, не на довше. Але якщо станеться загострення, то піде без роздумів.

Війна, на щастя, вже не сниться. Але сниться рідне місто.

«Сниться Луганськ, колишні друзі, якісь спогади. Я сумую за ним, дуже сумую», - зізнається Микола.    

Нагадаємо, «Вголос» писав про історію розвитку ветеранського бізнесу Миколи Новікова, який попри локдауни зміг «втриматись на плаву» та зараз володіє двома закладами у Львові та Дрогобичі. 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ