Німецькі експерти у відкритому листі розкритикували «східну політику» Берліна і заявили, що вона має бути докорінно скоригована.
Як пише «Європейська правда», співавтори листа розкритикували Німеччину, яка, хоч і є «найбільшою економічною силою в Європі, протягом трьох десятиліть критично спостерігала за діями Кремля, але переважно залишалась байдужою».
За їхніми словами, недостатньо потужні санкції за анексію Криму й агресію на Донбасі, російсько-німецькі трубопроводи «Північний потік-1» і «Північний потік-2» «проклали шлях до вторгнення Росії в Україну» і «повністю усунули залишковий економічний вплив Києва на Москву».
Нагадуючи про останні вимоги щодо гарантій безпеки, які Росія, висунула НАТО і США, експерти наголошують, що після таких маніпуляцій Німеччина має нарешті відмовитися від свого особливого східного політичного шляху.
«Не можна миритися з демонстративним порушенням Росією основоположних принципів ООН, ОБСЄ та Ради Європи (офіційно визнаних і самою Москвою!) у Східній, а тепер і в Північній Європі. Політика Німеччини щодо Росії має бути докорінно скоригована», - йдеться у листі.
На думку експертів, це має втілитися у низці паралельних та конкретних заходів політичного, правового, дипломатичного, громадянського, технічного та економічного характеру.
«На Німеччині лежить особлива відповідальність як на ключовій країні ЄС, НАТО та західної спільноти загалом. В інтересах міжнародної безпеки, європейської інтеграції та загальних правил Берлін має нарешті ліквідувати розрив між своєю публічною риторикою та реальною практикою у Східній Європі», - йдеться у листі.
Публікуємо повний текст відкритого листа:
***
Останніми тижнями Росія ставить під сумнів європейський безпековий порядок, що склався після закінчення холодної війни. У хід йде масована, загрозлива концентрація військ на східних та південних кордонах України, інтенсивні антизахідні пропагандистські атаки, які не соромляться брехні, а також неприйнятні вимоги до НАТО та його країн-членів.
Росія при цьому сама просуває себе на міжнародній арені «як державу, яка перебуває під загрозою», якій терміново потрібні «гарантії безпеки» з боку Заходу.
Кремль навмисне змінює сенс геополітичного поняття «гарантії безпеки».
Необхідність таких запевнень (або гарантій) дійсно обговорюється з часів переговорів щодо Договору про нерозповсюдження ядерної зброї у 1968 році, але вони призначені для неядерних країн, а не ядерних супердержав.
Зараз у Росії більше атомних боєголовок, ніж у трьох ядерних державах НАТО – США, Великій Британії та Франції разом узятих. Москва має широкий спектр систем доставки своїх тисяч одиниць ядерної зброї – від міжконтинентальних балістичних ракет до далеких бомбардувальників та атомних підводних човнів. Вона має одну з трьох найпотужніших армій у світі, а також право вето в Раді Безпеки ООН.
Отже, Російська Федерація вже є однією з найбільш захищених у військовому плані держав.
Водночас Кремль використовує регулярні й нерегулярні війська, а також загрозу ядерного потенціалу для ведення різних війн та окупації територій колишніх радянських республік.
Не тільки у Східній, а й у Західній Європі, а також на інших континентах Кремль безсовісно демонструє претензії на «особливі права» на просування своїх інтересів на території інших суверенних держав.
В обхід міжнародних правил, договорів та організацій Москва полює на своїх ворогів у всьому світі. Кремль намагається втручатися у вибори, верховенство закону та соціальну згуртованість в інших країнах, у тому числі за допомогою пропагандистських кампаній, фальшивих новин та хакерських атак. Останнє він почасти робить таємно, але з очевидною метою втрутитися в демократичний процес ухвалення рішень в інших державах або дискредитувати його.
Одна з його цілей – підірвати політичну і територіальну цілісність пострадянських держав з перехідною економікою та демократією.
Німеччина – найбільша економіка Європи – три десятиліття спостерігає за цією діяльністю критично, але переважно бездіяльно.
У Молдові імперський реванш Москви розпочався ще 1992 року, одразу після розпаду СРСР, зі збройної інтервенції 14-ї російської армії. Її залишки офіційно перебувають у Придністров'ї і сьогодні, незважаючи на неодноразові вимоги демократично обраних молдовських урядів вивести війська та відповідні обіцянки Кремля.
Ні на цю, ні на подальші численні реваншистські авантюри Росії на пострадянському просторі та за його межами Німеччина не відреагувала адекватно.
Ба більше, зовнішня та зовнішньоекономічна політика Берліна сприяла політичному та економічному ослабленню східноєвропейських неядерних держав та геоекономічному посиленню ядерної наддержави, яка ставала дедалі нестриманішою.
У 2008 році Німеччина відіграла центральну роль у зусиллях РФ щодо запобігання вступу Грузії та України в НАТО.
У 2019 році уряд Німеччини домагався повернення російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи, хоча Москва тоді не виконала і досі не виконує жодної з умов для цього досить символічного акту.
Для і без того нестійких українсько-російських відносин запуск першого газопроводу «Північний потік» у 2011-2012 роках (зовсім не обов’язковий з енергетичної та економічної точок зору) став катастрофою. Зараз схоже, що саме він підготував ґрунт для вторгнення Росії в Україну через два роки.
І хоча в 2021 році не була задіяна більша частина існуючих газотранспортних потужностей між Сибіром і ЄС, зараз Німеччина, з відкриттям газопроводу «Північний потік-2», готується знищити економічні важелі впливу України на Росію, які ще залишилися.
Економічні санкції ЄС проти Москви, запроваджені 2014 року, були м'якими і не були достатньою відповіддю на дедалі агресивніший курс Кремля.
А на тлі «особливих відносин» Німеччини та Росії співпраця Німеччини в галузі розвитку, культури та освіти з Україною, Грузією або Молдовою створює поблажливість, поступливість у німецькій східній політиці. Ця співпраця не применшує серйозних помилок у політиці Німеччини щодо Росії, таких як запрошення Путіна виступити в Бундестазі в 2001 році або створення з 2008 року німецько-російського Партнерства заради модернізації.
Ці та подібні рішення Німеччини передбачали наявність у Москви особливих прав на пострадянському просторі всупереч непроханій присутності російських військ у Молдові та Грузії.
У світлі двадцяти років політичної пасивності Німеччини щодо російського неоімперіалізму напад Путіна на Україну в 2014 році здається майже логічним наслідком такої політики. Популярна німецька формула «Annäherung durch Verflechtung» («зближення через взаємозалежність» або «зближення через залученість»), що означає підхід Берліна до Москви на основі співпраці, набула трагікомічного сенсу.
«Сфери впливу» Росії зійшлися зі східними кордонами ЄС.
Тепер Кремль уже ставить під сумнів політичний суверенітет Швеції та Фінляндії.
Він закликає до заборони на можливе майбутнє членство в НАТО не лише пострадянських, а й скандинавських країн. Кремль лякає всю Європу «військово-технічною» реакцією, якщо НАТО (за словами Путіна – «негайно») не відреагує на далекосяжні вимоги Росії щодо перегляду європейського безпекового порядку.
Росія погрожує військовою ескалацією, якщо не отримає «гарантій безпеки» – тобто дозволу Кремлю призупинити дію міжнародного права в Європі.
Після таких маніпуляцій Німеччина має нарешті відмовитися від свого особливого східного політичного шляху.
Він сприймається як привілей для РФ не лише у Центрально-Східній Європі.
Злочини нацистської Німеччини на території нинішньої Росії у 1941-1944 роках не виправдовують нинішню німецьку стриманість у реакції на імперський реваншизм та правовий нігілізм Кремля. Це особливо актуально, коли – як у випадку з Україною – йдеться про російське вторгнення на визнану міжнародним правом територію іншої країни-жертви колишнього німецького експансіонізму (часів Другої світової війни).
Не можна миритися з демонстративним порушенням Росією основоположних принципів ООН, ОБСЄ та Ради Європи (офіційно визнаних і самою Москвою!) у Східній, а тепер і в Північній Європі.
Політика Німеччини щодо Росії має бути докорінно скоригована.
Якщо Берлін і надалі обмежуватиметься словесними чи символічними реакціями на російські ревізіоністські авантюри – це буде, як і в минулому, лише підштовхувати Кремль до нових.
На Німеччині лежить особлива відповідальність як на ключовій країні ЄС, НАТО та західної спільноти загалом.
В інтересах міжнародної безпеки, європейської інтеграції та загальних правил Берлін має нарешті ліквідувати розрив між своєю публічною риторикою та реальною практикою у Східній Європі. Це має втілитися у низці паралельних та конкретних заходів політичного, правового, дипломатичного, громадянського, технічного та економічного характеру. Німеччина є великим торговим, дослідницьким та інвестиційним партнером як Росії, так і країн Східного партнерства ЄС, а також провідною державою Європейського Союзу. У неї більше, а в деяких сферах – набагато більше можливостей досягти чогось, ніж у більшості інших західних країн.
Це стосується як стримування і санкцій щодо Росії, так і підтримки держав, розчленованих та переслідуваних Москвою. Берлін має поєднувати свою словесну підтримку з більш значними та ефективнішими діями, ніж це було досі.
***
Нагадаємо, Канцлер Німеччини Олаф Шольц анонсував нову зустріч представників «нормандської четвірки».
Раніше «Вголос» писав, що в Міністерстві оборони Німеччини вважають «Північний потік-2» суто економічним проєктом. І закликали не змішувати російський газопровід із конфліктом між Україною та РФ.
ІА "Вголос": НОВИНИ