24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної ради України прийнято Постанову та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю, — Україна стала незалежною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є тільки власні Конституція, закони та постанови уряду. Що пам'ятають львівські політики та які відчуття за Україну були у них протягом цих років?
На Львівщині маємо особливий революційний рух
Для голови Львівської обласної держадміністрації Максима Козицького початок незалежності на Львівщині асоціюється з вперше піднятими синьо-жовтими прапорами та особливим відчуттям, коли змінюються прапори на адмінбудівлях, коли тисячі людей виходять на вулиці з українською історичною символікою.
Він нагадав, що Львівщина - це той регіон, де ще за Радянського Союзу вперше підняли синьо-жовтий прапор. Лише потім він став Державним символом України. 26 квітня 1989 року, у річницю катастрофи в Чорнобилі, Юрко Волощак вперше в Україні підняв наш прапор на мітингу на площі Ринок у Львові. У 1990 році синьо-жовтий стяг замайорів над будівлею міських рад та обласної.
А потім Львівську обласну раду очолив В'ячеслав Чорновіл.
«Я часом думаю, якою була б Україна, якби українці обрали В'ячеслава Чорновола Президентом України», - зізнався Максим Козицький.
Також, за його словами, на Львівщині, маємо якийсь особливий революційний рух. Львів'яни першими вийшли на Революцію на граніті, на акцію «Україна без Кучми», Помаранчеву революцію, Революцію Гідності. Жителі Львівщини відразу стали військовими добровольчих батальйонів на самих початках відкритої агресії Росії.
Львів'яни ніколи не стояли осторонь усіх державотворчих процесів. А європейську та євроатлантичну інтеграцію відстоювали, мабуть, з моменту народження незалежної України.
«Для мене утвердження незалежності - це також культурна революція. Це осінній книжковий форум, який перетворився на одну з найочікуваніших подій для українців. Однією із найпам'ятніших подій за 30-літню історію сучасної України став візит до Львова Папи Івана Павла ІІ. Ми цього року святкували його ювілей.Львів став одним із двох міст, які в Україні відвідав Понтифік. Я вірю, що цей візит донині дає нам силу.», - говорить очільник Львівщини.
Також Європа та світ ще більше почули про Львів під час чемпіонату Європи із футболу Євро-2012. На новозбудованій Арені «Львів» ми прийняли три матчі найсильніших європейських країн. А збірна Німеччини, яка розпочинала свій шлях у Львові, згодом стала чемпіоном Європи-2012.
Завдяки підготовці до Євро-2012, Львів отримав одні з наймасштабніших інвестицій за всі роки незалежності. Крім стадіону, відновили багато доріг та збудували новий термінал Міжнародного аеропорту «Львів» імені Короля Данила Галицького. Це, у свою чергу, дозволило в рази збільшити туристичні потоки.
Впродовж останніх років Львівщина перетворилась на столицю ІТ-індустрії в Україні.
Не може не запам’ятатися і суворий карантин, і те, що ми у найважчих ситуаціях є разом. І лише так можемо їх здолати.
«Львівщина - це частина єдиної, суверенної та незалежної України. 30 років ми берегли і бережемо єдність Українського народу, Української нації, Української держави. І ніколи не ставимо під сумнів цю монолітність.», - резюмує Максим Козицький.
Львів є ідеологічним центром нашої держави
Голова Львівської обласної ради Ірина Гримак у 1991 році була десятилітньою школяркою, але тоді, за її словами, навіть діти відчували історичність моменту і спостерігали за політичними подіями. Це були місяці тривоги, великого очікування та емоційного піднесення.
«Серпень 91-го подарував нам неймовірну перспективу і став визначальним. Слово «Незалежність» було у всіх на вустах. Але ніхто тоді не міг передбачити, що настане час, коли українцям знову доведеться віддавати життя за свою державу. Я маю яскраві спогади про те, як всі родинами збиралися біля телевізорів і переглядали трансляцію сесії Львівської обласної ради першого демократичного скликання, на проспекті Свободи щодня відбувалися зібрання небайдужих громадян, які переростали у патріотичні мітинги. Львів був ідеологічним центром нової держави. Звідси по всій Україні розходилася хвиля патріотизму. Момент проголошення Акту про Незалежність запам'ятався внесенням синьо-жовтого прапора в парламентську сесійну залу. Пам’ятаю сльози на очах родичів, сусідів, друзів від емоційного розчулення.» - згадує Ірина Гримак.
За її словами, кадри з парламенту в день проголошення Акту про Незалежність дивилася вся країна та й світ. Попереду з посмішкою, тримаючи край прапора в піднятій руці, йшов В'ячеслав Чорновіл. «А ми ту Червону калину підіймемо» співали в залі депутати. Цю пісню, до речі, добре знала і дівчинка, бо не раз чула, як співали її бабусі й дідусі в родинному колі.
«Такі ж тремтливі емоції та загальне піднесення ми згодом знову відчули після перемоги Майдану. Але тоді радість затьмарював біль за Небесною Сотнею. Коли кажуть, що Незалежність ми отримали безкровно і легко, я не погоджуюся, позаяк українці йшли до омріяної волі впродовж століть, через боротьбу, непокору, подвиги й велику віру в перемогу. Розпадалися імперії, але Україна була єдиною і вільною в думках і душах наших земляків. Тому Незалежність для нашого народу - винагорода і результат тривалої боротьби, а не щасливий збіг обставин. I ми твердо знаємо, що незламний дух і прагнення волі - це наш код, наша національна особливість», - вважає голова Львівської обласної ради.
Ланцюг Злуки став початком чогось незвичайного
Голова фракції політичної партії «Варта» у Львівській міській раді Юрій Мартинюк у 1991 році був ще малим. Але добре пам’ятає як брав участь у Ланцюгові Злуки.
«Мене взяли з собою баба з дідом і ми пішли на міст коло колишнього автобусного заводу. З нами йшло дуже багато людей – знайомих та не знайомих. Відчувалося загальна єдність та загальне піднесення. Кожен з нас, навіть малий я, розумів, що ми беремо участь у чомусь великому, важливому та значному для держави та для людей. Пізніше я брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, але такого мирної всеохопної єдності більше не відчував», - каже політик.
За його словами, тоді всі розуміли, що цей Ланцюг – початок чогось надзвичайного. Було очікування, що буквально завтра все має стати зовсім інакше та краще. На жаль, так не сталося. Натомість прийшли дев’яності роки та принесли свої складнощі. Але у підсвідомості вже закарбувалося, що незалежність України треба здобувати.
«Можливо, це і стало переломним моментом, коли у моїй свідомості було закладено, що я є – частиною цієї держави, цієї нації. Ми з дідусем ходили на віче, хоча й він не був політично активним. Дорослі обговорювали події, намагаючись не вести розмови при дітях. Але я знав, що моїй родині не байдуже. Все що я вже робив у 2004 та у 2014 році, було посіяно саме тоді», - вважає Юрій Мартинюк.
Зараз політик кожного разу відчуває піднесення коли наш гімн звучить на спортивній арені. Вперше таку атмосферу гордості він відчув під час Зимових Олімпійських ігор, коли ковзанярка Олена Баюл, яка тоді представляла Україну, отримала золоту медаль.
Шкодував, що дідо не дожив до цього дня
Голова фракції «Європейська солідарність» у Львівській міській раді Петро Адамик згадує, що почувши проголошення Незалежності України, пошкодував, що до цієї події не дожив його дідо. Діда закатували у 1946-му році в Зборівському НКВС. І тішився що тато дочекався такої події.
«Тато тоді зізнався, що багато разів хотів розповісти мені про свого батька, мого діда, про «партизанку», як у нас називали бандерівців. Але не міг. Я ж навчався у совєтській школі, нас там вчили іншій правді, іншій історії. А батько, який і так був репресованим, побоювався, що я піду до школи й розповів там це все, то нам стане ще гірше.», - каже депутат міськради.
Політик також зізнався, що протягом цих років мав багато нагод пишатися Україною та українцями, які попри все прославляли нашу країну.
«Починаючи з Каденюка і до полярників, які зараз перебувають на станції Вернадського. Починаючи з Котельника і до братів Кличків. Особливо мене тішать спортивні успіхи українців. Але я пишаюся досягненнями наших науковців, Майданом. Ми – країна вільних людей», - каже Петро Адамик.
ІА "Вголос": НОВИНИ