«Вголос» підготував для вас підбірку молодих львівських талантів, поезія яких зачепить найтонші струни вашої душі.
Артур Дронь
21-річний Артур навчається на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Паралельно, хлопець працює у «Видавництві Старого Лева» та пише чудові вірші.
У свій відносно юний вік він уже встиг видати свою першу збірку поезії та навіть отримати відзнаку Всеукраїнської літературної премії імені Анатолія Криловця.
"Чому саме вірші? Мені видається, що коли людина певний час намагається дослідити себе і краще зрозуміти, то згодом помічає, що в неї іноді виникає потреба, яку вона не знає, як задовольнити. Потреба, яку складно означити, а через це і втамувати. Але чим більше часу проводиш з нею сам на сам, тим чіткіше починаєш відчувати, що вона спрямовує тебе кудись. Ніби сама пробує себе означити. Не знаю, наскільки це універсально, але в мене щось таке було. І коли я маю справу з цією потребою, то моїм “кудись” є письмо. Коли пишу вірші, то відчуваю, що задовольняю одну з найбільш незрозумілих (і найбільш важливих) потреб", – розповідає він.
***
, але чому ти так мене називаєш?
Запитає вона.
Чому називаєш мене містом?Ти постійно пишеш про місто, а я знаю,
що це про мене.Пишеш про маршрутки,
а у мене рука починає свербіти.Пишеш про вокзали,
а я прокидаюся серед ночі і вже не засинаю.Пишеш про бруківку,
а я відчуваю,
як не можу відкашляти
клубок у горлі.Так добре було б дізнатися,
чому ти називаєш мене містом.А я нічого не скажу і подумаю:
Коли вона хмуриться,
то над бровами у неї
з'являються ледь помітні
трамвайні колії.Так добре було б не виходити на кінцевій.
На думку Артура, письмо – це щось багатогранне. Це і найкращий спосіб зафіксувати важливий для тебе досвід, і можливість зробити з чогось дуже особистого щось дуже універсальне, і змога більше дізнатися про себе.
«Мене цікавлять особисті стосунки з поезією як явищем. Коли ти маєш справу зі словами – це вже захоплює. А з віршами ця справа дуже особлива, бо слова треба використовувати найпотрібніші, найсильніші і єдино правильні. Для мене це кожного разу мурашки по тілу. В цьому є навіть дещо містичне. Мені цікавіше досліджувати поезію в такому особистому сенсі. Думаю, конкретно зараз це важливіше», – каже поет.
***
Скільки часу ми так розмовляємо?
Кажеш, коли я снилась тобі востаннє,
то була схожою на косяк сумних риб.А я сьогодні на ліжку
знайшла луску.І знову: скільки часу ми так розмовляємо?
Кажеш, купив блакитний конверт
і складаєш у нього вірші.Можна дещо тебе попросити?
Змочи його краї своєю
слиною.Загни їх своїми
пальцями.Притисни їх своїми
долонями.І востаннє:
скільки часу ми так розмовляємо?Пливе косяк сумних риб, пливе,
але більше ніколи не випливе.То
вдаряється у твої пальці.
То
пригортається до твоїх долонь.
То у слині твоїй
засинає.
«Гуртожиток №6» – так називається книга, яку вихованець Франкового вишу зміг власним коштом видати у свої 20. Збірка поезій увібрала в себе глибокі ліричні переживання та гуртожитські спогади автора.
“Гуртожиток №6” – це така невеличка книжка, у якій є 40 віршів і декілька фотографій з реального шостого гуртожитку університету імені Франка на Пасічній. Вона вийшла минулого року у видавництві “Тріада плюс” і стала неймовірно важливим і цікавим досвідом із тих, які впливають на все майбутнє життя. Ми зробили її разом із друзями і видали невеликим тиражем за власний кошт", – додає він.
***
Твої слова:
Липень-липень, та що він знає?
Ось я змінюю місце проживання і прізвище.
Як ти мене знайдеш?А місто таке,
ніби чекало-чекало,
і все одно зненацька.Пам’ятаєш,
я сказала, що люблю,
коли ти розповідаєш про все в деталях?Липень-липень.
А мені якраз не вистачає
якоїсь детальки.Але ти не повіриш.
Пам’ятаєш,
я сказала, щоб ти пішов
до того, як рушить поїзд?Це щоб завжди міг сумніватися:
може, я досі там,
може, сиджу на вокзалі,
може, нікуди не їхала.І місто таке,
ніби вірило-вірило,
і все одно хоче руками торкнутися рук.Пам’ятаєш, ти сказав,
що не зобов’язаний любити мене,
як не зобов’язаний дихати?
У ній – вірші, які стали своєрідним для Артура способом перехитрити час. Він розповідає, що писав про найважливіший досвід і найважливіших людей, щоб зафіксувати все це і назавжди зберегти.
«Так вийшло, що ці вірші ставали важливими й іншим людям, тому зробити з них книжку видалося найкращою ідеєю. Якщо говорити, про що саме поезії, то загалом про молодих людей і їхнє бачення світу. А перш за все, про почуття однієї людини до іншої», – зізнається хлопець.
***
Як із дерева листя зелене,
так ти опадаєш із мене.
Без вітру чи з вітром. Опівдні.Як тричі апостол Петро,
так для мене твоє нутро
приготувало вже півнів.Не вирівнюючи горби,
пам’ять із мене зроби.
І не тримайся за вітер.І не шукай поміж трав.
Я писав би тобі і писав.
Та немає потрібних літер.Відкриваєш мене, ніби крипту.
Тікаєш, як вибраний із Єгипту.
Виходиш, як Лазарі із гробів.Ніхто не чекав таких злив.
Я говорив би і говорив.
Та немає потрібних слів.І немає потрібних речень
серед тверджень і заперечень.
І нема розділового знаку.Випаровуєшся, як вода ти.
І нікому вже не пригадати
ані запаху,
ані смаку.
Дмитро Оришкевич (@DmitroPoet)
Дмитро – ще один молодий автор, оригінальний стиль якого точно не залишить байдужим нікого. Хлопець родом з Волині, але вже тривалий час мешкає у Львові, де й займається творчістю.
Творчий шлях Дмитра розпочався ще у 2009 році – саме тоді він написав свій перший вірш. Утім публікувати свою поезію митець почав тільки у 2018. Робив це у соцмережі Instagram, де й здобув шалену прихильність аудиторії.
***
кохати можна по-різному
по-доброму чи по-грізному
по-тихому або гучно
по-справжньому або штучнона відстані чи в обіймах
у мирних містах чи на війнах
кохання воно і чиєсь і нічиє
але як накриє то бляха накриє
***
в коловороті п'янок
і новомодних течій
я провтикаю ранок
я провтикаю вечірмножу себе на простір
і залипаю тупо
серед мільйоні постів
десь половина - дупивсюди зрадлива зрада
все переїли миші
більшості нах*й нада
меншість вже ледведише«вигадали масони»
вірус нам той *бучий
знову червоні зони
раншежилосялучче
Юля Макарій
***
Суцільно. Без натяків вчора.
Згоріло. Дотліло. Пропало.
Це розуму вчасна покора,
Думкам, яких було чимало.Для серця немає бажання,
Воно помиляється часто.
Римується слово «кохання»,
Та тут воно трохи невчасно.Не треба мене зігрівати,
Я краще віддам себе грозам.
Забула вже, як існувати.
Маленька, що втратила розум...
***
На струнах гітари, покірно-звабливо,
Прокручую сенс цих обіймів німих.
Із легкого грому стривожені зливи,
Від твоїх цілунків аж Всесвіт затих.У тон з випадковим, холодним, мінорним,
Твій ніжний і хриплий, збиваючи такт.
Малює куплети - то білим, то чорним,
Говорячи «ні», коли хочеться так...Прив'язані міцно оголеним дротом,
Струною пустою, забувши про лад.
Цілуючись знов за крутим поворотом,
Помилкою буде дорога назад.
***
Рядками - по серцю, руками - по тілу,
По твоїх зап'ястях сповзаю до пальців,
Тонкими доріжками ніжність невмілу,
Притишує з трепетом вічний бувалець.Без жодного голосу. Дотики - холодом,
Так лагідно, подихом, ніби й не знаючи, -
Що наші цілунки пропитані солодом,
Що ти задихнешся, мене обіймаючи...Як сніг для весни, тихим гостем непроханим,
Дозволиш востаннє тебе відлюбити.
Бо втрачений розум - спокуса закоханим.
Бо ніжність приречена знов спопелити...
«Часто буває таке, що мене запитують: «Про що ти думаєш, коли пишеш?» або «А що це означає, поясни». Хочу сказати, що я ніколи не думаю про те, що я пишу, я просто пишу, і з цього щось виходить. Буває, що для написання одного вірша мені необхідно всього 2 хвилини, буває, що для цього мені потрібно вийти звечора на вулицю, сісти біля трамвайної колії, так і писати. Кажуть, що поети дивні. Інколи я й сама над цим замислююся. Але завжди сподіваюся, що наші теплі слова, хоч і написані такими диваками, зігрівають читацькі серця», – зізнається поетеса.
Марія Урсул
Її особистість – яскравий доказ того, що для творчості в душі завжди є особливе місце, всупереч тому, чим ти займаєшся в житті. Навіть якщо ти програміст, варто замислитись: можливо, окрім кодів, ти вмієш писати по-справжньому геніальні вірші, але просто про це не здогадуєшся?
***
Мій спектр світу чорно-білий,
Тут чорний-чорний океан.
І я, і ти весь сніжно-білий
У спектрі непомітно рано.Усе поволі, тихо, лежа.
Все, що горіло - все перегорить.
Тут чорна-чорная пожежа,
Яка з'явилася за мить.Полум'я. Іскри. Відчуваєш?
Усе ховається у мряк.
Від мене ти нічого не сховаєш.
Усе циклічне, як-не-як.
Всі кольори. Тут все давно пастельно.
Весь світ давно згубив себе.
Не забувайте. Це смертельно.
Завжди усе сюди веде.
Тут чорно-білі напівлюди.
Вони всі грають в німоту.
Вони водночас тут повсюду.
Водночас зникли в темноту.
Усе здавлось здичавілим.
Усе утратило ім'я;
Все чорне стало білим-білим.
А я давно уже не я.
Мій спектр світу чорно-білий.
Тут чорний-чорний океан.
І я, і ти весь сніжно-білий
У спектрі непомітно ран.
Марії – 21. І так, вона займається програмуванням. Але важливе місце у її житті займає саме творчість.
***
А сонце з вітром б'ється злісно.
Загубить вітер половину струн.
В житті отак буває, звісно,
Що навкруги панує бог Перун.
А сонце з вітром у шаленім танці,
Танцюють разом уже кілька літ.
Мені здавалось, що то було вранці.
Та тут минув вже не одного року цвіт.
І от настав уже світанок.
А сонце досі не знайшло свій шлях.
Як так? Коли вже скоо ранок,
Настане всюди, по усіх полях.
Усе це було і між нами?
Стою я серед поля босоніж.
І рознесеться голос між вітрами.
І я спитаюсь ще раз, голосніш.
Весна минає, літо, осінь.
Одне за другим наступа.
А я стою і далі на оцій дорозі,
І бій між вітром з сонцем спогляда.
Вже не існує в мене страху,
Таки зупиню я оцю грозу!
Я зроблю все, я навіть стану птахом,
Назустріч небу полечу!
І випущу я вітру бранців,
Усе я зроблю на цей раз.
Стривай! А сонце з вітром - це коханці?
Усе я зрозумію враз.
«Зазвичай я пишу чи малюю, коли мене переповнюють емоції і, на жаль, частіше тоді, коли дуже і дуже боляче і немає з ким про то поділитися. Це як сеанс у психотерапевта, тільки замість людини- листок паперу і ручка», – ділиться молода авторка.
Вірші Марії – дуже чуттєві та глибокі. З першого до останнього рядка поетеса прагне передати своєму читачеві свої переживання, емоції та сенси. Поки що свої поезії дівчина читає друзям та розміщує на своїй сторінці в Instagram. Тож бажаємо Марії лише успіхів у реалізації свого творчого потенціалу!
Назар Данчишин
29-річний Назар народився і живе у Львові. За фахом хлопець український філолог, а працює в МІОК НУ «Львівська політехніка» (інституті, що досліджує українську діаспору).
***
зводиш дім
із цегли нот
посеред острова тиші..
сонце спускаєш на тон
і воно
у кімнатах твоїх то стогне,
то стигне
- шкірою всотує
жанри та стилі..
в пісні будови
несталий темп -
цілі ноти часами
стають половинні..
безліч тем
роздаровує в степ
дикий спокій,
що раптово так
виник..
серцебиття тобі
за метроном -
веде,
як у дитинстві
за руку водила бабуся..
онде серце одне,
мов сонце
- он!
одне воно, бачу
- б'ється, бо мусить..
серце і сонце твої
люблять однакову
музику
зводиш дім і пісню теж -
кожен інструмент у ділі..
із цегли мелодій будуєш
і сам ростеш
- так половинні ноти
стають ізнов цілі
Крім цього, нещодавно він успішно захистив кандидатську дисертацію та отримав науковий ступінь кандидата наук. Окрім наукових досягнень, за його спиною участь у низці поетичних конкурсів, перемога у всеукраїнському конкурсі Гайвороння та лауреатство у конкурсі видавництва «Смолоскип».
Також, він встиг видати друком одну збірку поезій із назвою «Постання в повстанні» та періодично викладає свої вірші у соцмережі.
***
.. не відати чому слова,
утворені з вітру та віри у вітер,
невпинно звужуються,
щойно ти заходиш у воду..
тоді всвідомлюєш ураз:
вік, як дрібнюща краплинк
- цокотить, розпадаючись колами
на гладіні водойми..
так, мільйони крапель,
- як мільйони думок,
загублених в океані пам'яті,
- і мов безмір життів,
розчинених в озері існування..
подощи-но ще,
бодай зимними іскрами долі,
і хоча б вірою у вітер
гойдай мене
в гамаку непевного завтра..
бачиш, я на березі
розганяю москітів сумніву,
щоб довершити життя
попри брак чорнила..
а тоді вкотре заходжу у воду
і слова знову біліють
під полум'яним тріюмфом дощу..
так, я вірую у вітер,
але слова, утворені з нього,
звужуються невпинно
Назар розповідає: у поезію він прийшов ще з дитинства. Що цікаво – перші проби пера почав робити саме на політичні теми, адже вже у маленькому віці був глибоко занепокоєний станом справ в Україні.
«Звісно, ті віршики були доволі смішними, такими кульгавими ну як і в кожного напевне поятківця. Серйозніше до віршів почав ставитися десь у 2015. Тоді я познайомився з творчістю митців другої хвилі шестидесятництва: це Ігор Калинець, Грицько Чубай. Захоплювався творчістю поетів київської школи– Василя Голобородька, Миколи Воробйова та багатьох інших. Вони й вплинули на те, що я став писати верблібром», – каже він.
Митець вважає, що поезія, передусім, річ самодостатня. Вона не потребує якихось дотаткових підтверджень чи корисності суспільству. За словами поета, вона виростає із ірраціональних інтенцій. "Це в тобі сидить, це ти маєш і хочеш цим ділитися», – зізнається він.
***
питаєш, де твої крила, чоловіче -
вчора ти скинув їх у передпокої
а сьогодні безуспішно шукаєш
соромлячись вийти без них
із дому
пристрасно б’єш у всі дзвони
лунко гукаєш у Бога
хто міг поцупити їх
якщо відмалку живеш у фортеці
разом із теплою самотністю
рідною мов серцебиття
набираєш поліцію
і не телефонуєш
роздираєш зісохлу шкіру
ніби вицвілі шпалери
у крові своїй шукаєш
безмежжя, втиснуте у віршах -
вони ж достеменно містять
розмахи твоїх крил
зредагований буднем
зредукований буднем
знезрячений буднем
ти вимовчав згубу
й за мить до зневіри
зненацька відчув на спині
якісь інші
зовсім інші крила
ти не встиг подивуватись
як уперше ними змахнув
то навіщо шукаєшкрила вчорашні?
немає втрати
є найдивніша поезія
найдивніша поезія -
вимовчатися
А ще, правду кажуть, що талановиті люди – талановиті у всьому. Окрім письма, Назар захоплюється музикою: він є гітаристом гурту «Poltva Sharks» (гурт, що грає в жанрі важкого металу).
ІА "Вголос": НОВИНИ