Декларація: надзвичайно цікаво було б отримати словесну візуалізацію деяких подій образотворчого мистецтва Львова від Сашка Ковальчука (гол. ідеолог сторінки „Культура” ) Перша проба збуджує апетит. Але цей, генетично закодований прадавнім Поліссям кіт, перетравлює тільки те, що сам занюхає....
Неможливо погодитись з назвою „Тиша”. У першому ж залі вступаєш в конкретний діалог з роботами. Яка тут тиша, коли постійно гудиш, як старенький комп. Перш за все: те, що бачиш, важко назвати милим фольклорним словом „витинанка”.
Підступна Валькірія, замаскувавшись образом лагідної сарни, розпочала свою серію „Безмежне”. Безсумнівно, досконала техніка філіграні, виконана з повітря і тепло-білого паперу , упокорює, як флюмеранж нареченої. Це поки дивитись примружившись, поки не ввімкнеться свідомість разом з підсвідомістю. Стереоефект байдужої безкінечності, що може повністю поглинути. Тому, краще кліпнути.
Загалом, давно вже не помічалось у Львові настільки продуманого до найменших дрібниць, елегантно вирішеного, бездоганного експозиційного простору. Проте, не без лукавства. Навмисно вимкнуті лампи освітлення над двома агресивними серед білого безмежжя , чорно-білими роботами, заставляють прикомплексований інтелектом люд крадькома заглядати на „реверс” творів.
Наступний зал. Серія „Минуле-майбутнє”. Здається, можна відпочити. Пахне конструктивізмом, простим естетичним дзеркальним повтором фрагментів. Насторожує тільки щемливий образ жінки, з обличчям ляльки-мотанки. І понеслось. Якесь задзеркалля в задзеркаллі. Код закодований ще одним кодом. Минуле-майбутнє: це зліва – направо, чи навпаки... Голова біблійного Спокусника з його Деревом пізнання в минулому, а хвіст в майбутньому? Але деревце майбуття вже дуже якесь хирляве...
А човен, горизонтально, на всіх добрих півтора метри, від краю до краю роботи – це той, в якому здійснюють всі свою останню подорож по ріці, назву якої не хочеться пам’ятати… Не встиг сісти, як уже й приплив. Це називається „витинанка”?!
Ріка в Оленки також є. Мудра, зрозуміла, лагідна. Від неба до землі. В останньому залі. Щоб перепочити. Перед тим, правда, серією „Сади” Турянська нагадала, хто ж усе-таки пра-автор витинанок і винахідник паперу загалом. В її лабіринтах з виходами й без поселились філософи Сходу, іні-яні і гуцули. Саме „Сади” породжують безапеляційну дитячу потребу: „Я це хочу!” . Комерційні роботи, у найсвітлішому розумінні .
Позірно прості невеликі пейзажі (техніка: папір, туш), розкидані по стінах. Чітко заявляють: Турянська знає, тонко відчуває і любить матерію, з якою працює.
Серед понад ста робіт є добротні кавалки іронії та гумору. „Some more, than amore” – невеличкий колажний посібник – камасутра. Варто поспостерігати за глядачами. Особливо за тими, хто не знає іноземних мов чи не любить читати підписи. Або своєрідний печворк – такий собі килимок з уривків спогадів „Пам’ять”. Неможливо було навіть передбачити, скільки інтерпретацій символу + може вигадати розумна голова. Особливо потішив цей значок над урною для голосування. З ясним сонечком вгорі. Хороший логотип для декого.
Загалом, переглянувши без спіху виставку Оленки Турянської, отримуєш таке ж задоволення, як від хорошої книги чи фільму. До деяких речей хочеться повернутись, деякі помацати рукою. Вражаюча техніка.
Можливо, єдиним дисонансом серед загальної самодостатності є дань мейнстріму під назвою „contemporary art” – інсталяція з авторською книгою. Тільки но відкривши книгу, одразу починаєш переживати, чи зможеш її скласти. Хоробро, під пильним оком доглядальниці музею та за її підказками продовжуєш розгортати складанку. Тут якось не до змісту. І тільки після третьої спроби, запхавши це диво-мистецтво в футлярчик, знявши рукавички, відчуваєш дике полегшення. Надіюсь, це не валькірійський задум?
І, нарешті, про першу інспірацію, що спала на думку, як побачила роботи Оленки. Чомусь уявився світлої пам’яті Микола Колесса. Прийшов би не на відкриття, а раннім буднем. Так, як приходив першим серед, так званого офіціозу, на все нове і добре. Звично підняв би капелюха і сказав „Цілую Ваші ручки, панно”.
Приєднуюсь (якщо перед тим їх помиєш).
P.S. Для тих, хто не знає: звертання „пані” Оленці Турянській категорично не пасує. А „панно” – дуже. Детальну біографію О. Турянської вже дуже скоро можна буде почитати на цій сторінці в рубриці „Люди культури”.
фото: о. ковальчука. Переглянути всі фото можна тут
ІА "Вголос": НОВИНИ