Як це – не знати долю власного сина? Як це – прокидатися з надією на хорошу звістку, але чути лише тишу? Нестримно боляче. Страшно. Важко. Та матері, чиї сини зникли безвісти під час бойових дій на Сході України не втрачають надії вже 7 років. Навіть попри відсутність допомоги від української влади. Як їм вдається не опускати руки та чому держава не займається пошуками зниклих, читайте у матеріалі ІА «Вголос».

Вірю. Мій син живий

Син Ядвіги Лозинської Андрій Лозинський – кулеметник 93-ої окремої механізованої бригади. Пішов захищати українські кордони 7 років тому. Тоді ж, 29 серпня 2014 року, потрапив в оточення під Іловайськом. 

Фото: Ядвіга Лозинська/Facebook

Спочатку жінку переконували, що її син загинув. Їй навіть показали фото тіла, але вона впевнена: це був не її Андрій. Річ у тім, що востаннє голос сина вона почула 5 вересня 2014 року, вже після того, як «ідентифікували» його тіло. Тоді, під час ромови з чужого телефону, Андрій сказав, що потрапив у полон. А вже потім жодної звістки від сина матір не почула...

Колишні полонені, які були разом з Андрієм у полоні, стверджують: його розстріляли. Утім за свідченнями інших полонених, чоловіка неодноразово бачили там живим. Вона розповідає, що їй навіть надсилали результати ДНК-експертизи, за якими, ніби то, є частковий збіг. Але цій експертизі жінка не довіряє. 

«Нам показали тіло, ніби то мого Андрія. Але, розумієте, дитина сама дзвонила 5 вересня 2014 року, є два десятка свідків, які були з ним в полоні в Сніжному. Вони стверджували, що він живий. Після ексгумації там явно видно, що це чужі тіла. Я знаю, мій син живий», – розповідає «Вголосу» матір зниклого безвісти.

Влада допомагає...словами

Зараз за спиною Ядвіги Лозинської вже 7 років нескінченних пошуків. Та жодного разу її материнське серце не втрачало надії на краще. Вона вірить у те, що одного ранку син повернеться додому...живим. 

Запитую у Ядвіги, а як ж держава? Чи допомагає їй хоч якось у пошуках сина? Але вона зітхає: влада допомагає...словами. 

Утім жінка не опускає руки та не дає цього робити й іншим – тим, хто теж шукає рідних, які зникли на війні. Втративши зв'язок із сином, Ядвіга Лозинська створила громадську організацію «Об'єднання рідних зниклих безвісти «Надія». І вже багато років вона, разом з десятками інших сімей, намагається привернути до цієї проблеми увагу української влади. 

До слова, у 2018 році набув чинності закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти». Утім за словами Ядвіги Лозинської, за 3 роки цей закон так і не запрацював. У першу чергу, відповідно до цього закону, держава повинна була створити реєстр зниклих безвісти. Його немає досі. Крім цього, при Кабінеті Міністрів мала б запрацювати спеціальна комісія з питань осіб зниклих безвісти. Та жінка зазначає: і вона не працює належним чином. 

«Ми звертаємось до усіх по допомогу. Просимо всіх допомогти нам звернути у цю глибу закон про зниклих безвісти АТОвців, який прийняли ще 12 липня 2018 року. Нещодавно було 3 роки, як його ніхто не виконує», – каже Ядвіга Лозинська. 

Не можемо поховати сина вже 7 років

«У 2014 році як тільки Крим анексували, мій син пішов захищати Україну. Він підписав контракт з 24-ою окремою механізованою бригадою і з першою хвилею мобілізації вирушив на Схід. Спочатку його відправили у Дніпропетровську область, а згодом – на першу лінію в Амбросіївку під російський кордон. А потім почалися бої, наші хлопці почали відступати, але остання машина, що закривала колону при виході з оточення 6 серпня 2014 року потрапила під обстріл Донських козаків...», – каже батько захисника Миколи Сала, тіло якого шукають вже 7 рік поспіль.

Фото: Анастасія Сорока/"Вголос"

Він розповідає: спочатку була інформація про те, що його син потрапив у полон. Однак через деякий час побратими Миколи приїхали до батька військового із сумною звісткою та повідомили, що син загинув. Поховати героя так і не вдалося. 

«Відтоді ми почали пошуки нашого сина. Пізніше з'ясувалося, що наче він був захоронений в Перевальську. Але на даний момент його точного місцезнаходження ми не знаємо. 6 серпня буде 7 років, як його не можемо знайти. І ми нічого самі зробити не можемо, шукаємо постійно волонтерів чи інші інстанції, які можуть нам допомогти», – зазначає чоловік. 

На поміч з боку держави батько чекати вже втомився. За його словами, держава лише робить вигляд, що допомагає. А насправді – все стоїть на місці. 

«Надія є хіба на волонтерів, а не державу надї немає. В свій час, ще коли Олег Михайлович Синютка був губернатором, то була якась допомога, а зараз вже і не знаю, від кого допомоги чекати...»,  – зізнається батько героя. 

Надія лише на волонтерів

Волонтери – це люди, без яких на цій війні було б складно. Вони не тримають у руках зброї, не сидять у окопах, утім мають не менш важливе завдання – допомагати нашим захисникам. І живим, і, на жаль, загиблим...

Павло Нетьосов – відомий український волонтер, музейник та громадський діяч. А з початком російсько-української війни  – чоловік став одним з перших, хто вирушив на передову, аби шукати та повертати додому тіла загиблих українських захисників. 

Фото: Павло Нетьосов

Чоловік розповідає: пошуковими роботами та евакуацією тіл під час російсько-української війни почав займатися ще у 2014 році у складі гуманітарного проєкту Управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України «Евакуація 200». А до війни – займався різними пошуковими експедиціями на території усієї України. 

«Рівно 7 років тому, 27 липня 2014 року, у мене були перші втрати на російсько-українській війні. Тоді загинули мої товариші з Айдару. Ми займалися їх похованням, я ще тоді подивився на все збоку і замислився над тим, що у мене є досвід пошукової роботи... Згодом був Іловайськ, тоді якраз ЗСУ зазнала найбільших втрат за весь період  існування. До нас, як до керівників громадських організацій, звернулось міністерство оборони в лиці полковника Ноздрачова. І повідомили, що буде така місія, завданням якої буде евакуація з окупованої території тіл наших загиблих вояків. Полковник звернувся до нас і сказав, що потрібні добровольці, які поїдуть на окуповану територію і будуть виконувати це завдання: забирати наших загиблих. Коли ми спитали скільки їх буде: чи 200, чи 500, він навіть сказати не міг, сказав, що дуже багато, ну ми й поїхали», – каже волонтер. 

Фото: Павло Нетьосов

Павло Нетьосов займався евакуацією українських воїнів у складі волонтерської місії з 2014 по 2017 рік. А згодом присвятив своє життя збереженню пам'яті про українських воїнів: чоловік створив пересувну виставку «Блокпост пам'яті», експонатами якої є артефакти привезені з передової особисті речі загиблих у російсько-українській війні захисників. 

«Ми займалися пошуком та вивезенням тіл загиблих з окупованої території, з лінії зіткнення – це нейтральна смуга між позиціями нашими і позиціями проросійських колаборантів. Також шукали тіла і російських найманців, сепаратистів на українських позиціях. Утім з часом цю місію виконувати вже не було можливості. Політики зробили так, що ніякі домовленості між нами і »тою стороною«, як вони казали, вже не працювали», – зізнається чоловік. 

В Україні ніхто не шукає зниклих безвісти. І це –найбільша проблема

За його словами, зараз зниклих безвісти взагалі ніхто не шукає.  За стільки років війни жодна українська влада так і не створила структурну одиницю у державі, яка б цим питанням займалася. 

«Розумієте, у нас сьогодні є можливість це якось впорядкувати, зробити єдину систему, щоб все почало працювати. Держава повинна була вже давно зробити підрозділ, який б цим займався. У нас є фахівці, є люди, які знають добре закордонний досвід. Можна підписати контракт з Червоним Хрестом, а можна зробити щось своє. Але у нас це не робиться, і, водночас, Червоному Хресту не дають працювати», – каже Павло Нетьосов.

Волонтер переконує: в першу чергу, проблема в тому, що держава досі не сформувала чіткий список зниклих безвісти. А у сучасних реаліях, кожна державна структура оприлюднює різні дані, тож підрахувати реальну кількість захисників, чия доля невідома, практично неможливо. 

Фото: Анастасія Сорока

«Ви можете надіслати офіційній запит у Міністерство внутрішніх справ чи в Міністерство оборони і ви будете вражені: всюди будуть різні цифри. Ті рахують своїх, ті своїх, а загальної цифри – немає. Цивільних, мабуть, взагалі ніхто не рахує. Якщо запитатись у Червоного Хреста, скільки зниклих безвісти під час російсько-української війни, то й вони дадуть свою цифру. Вона буде загальна, але теж – неточна», – зазначає пошуковець. 

Крім цього, за словами Павла Нетьосова, де факто, держава створила міжвідомчу комісію, яка б мала питання зниклих безвісти регулювати. Але, де юре, ця комісія – не функціонує. 

«При колишньому президентові була одна комісія, вона не працювала. Тепер при новому президентові зробили іншу, і вона теж жодного дня офіційно не працювала. Пів року вони обирали голову комісії! Ви ж розумієте: це посада державна, людина буде мати свій кабінет, отримувати гроші, але таке враження, наче тут тільки за це і йде боротьба. Вони не думають про те, щоб шукати людей і про те, як їх шукати. І ось наче голову комісії обрали, але далі все завмерло. Що там робиться насправді – нікому не відомо», – додає він. 

Володимир Зеленський попри звернення матерів та волонтерів змінювати ситуацію теж не поспішає. За словами волонтера, ще рік тому, 29 серпня, він зустрічався з Президентом України, просив його вирішити цю проблему та вручив йому дві мапи кладовищ. Утім жодних змін з того часу так і не відбулося.

«Я вручив йому особисто дві мапи кладовищ. Ми з'їздили на ті кладовища, написали всі номери, підписали, де може знаходитись той чи інший зниклий безвісти. Дали йому ці мапи особисто в руки і сказали: «У нас така проблема, треба її вирішувати». Це було в пристуності родин загиблих і родин зниклих безвісти, в тому числі. Але жодного руху з того часу – взагалі не було», – підкреслює чоловік. 

Остаточно зневіритись у діях держави?

На думку Павла Нетьосова, важливо, аби українська влада нарешті згадала про те, що є зниклі безвісти й замислилась над тим, що їхнім родинам дуже важко.

«Матері, дружини, сестри та доньки зниклих безвісти захисників намагаються хоч якось привернути увагу держави. Це питання їм дуже болить. Вони роблять різноманітні акції, виходять на вулиці, але ви ж розумієте... Це лише шлях до привернення уваги, а не шлях, щоб знайти зниклих рідних», – пояснює волонтер.

Фото: Анастасія Сорока/"Вголос"

Родини загиблих нерідко зіштовухуються з тим, коли ДНК загиблого співпадає, але тіло чуже. Після такого вони остаточно зневірюються в діях держави. 

«Ситуація тої ж Ядвіги Лозинської – це дуже яскравий приклад. Її син – зниклий безвісти. Хоча є такі нюанси: маємо не один збіг ДНК з тілом, яке знаходиться під номером на збірному кладовищі. Але у нас в державі все зроблено так, щоб вона остаточно зневірилась в діях держави, сприймала їх як ворогів, а не як людей, які можуть допомогти знайти сина. Вона сприймає їх як тих, хто хоче їй «впарити», як вона виражається сама, якесь тіло з номером і сказати, що це її син, а син десь у іншому місці можливо знаходиться», – каже він. 

Вирішити цю проблему можна. Головне – бажання

За словами пошуковця, кожен випадок родини зниклих безвісти держава повинна опрацьовувати окремо. Крім цього, у першу чергу, має бути офіційний список зниклих безвісти захисників. Його можна сформувати порівнявши між собою два списки список людей, які загинули, він знаходиться на збірному кладовищі, та, власне, список зниклих безвісти. 

«Робити все це слід максимально коректно, толерантно, враховуючи кожну родину, кожен випадок. І, що важливо, необхідно долучати до цього міжнародні організації, бо нашим вже не довіряють», – наголошує Павло Нетьосов. 

Особливо, коли мова йде про експертизу ДНК. В Україні матері часто зіштовхуються з фальсифікаціями. Але держава могла б виділяти якісь кошти, аби рідні загиблих могли зробити незалежну експертизу за кордоном. 

Фото: Анастасія Сорока

«На першому етапі потрібно брати зразок, аби можна було цей зразок вивезти на законних підставах. Допустимо, виділяється якийсь слідчий, який поїде, наприклад, до Німеччини. Потім другий етап: там проводять цю незалежну ДНК-експертизу, порівнюють з усіма тілами, які знаходяться на цьому збірному кладовищі. І кажуть: »Ось це тіло, належить тому чи тому« або, навпаки, кажуть »Ні, у нас жодного співпадіння немає«. І тоді вже третій етап – коли треба шукати цю людину, зясовувати обставини, за яких вона зникла. Залишається область у якій він зник, там треба проводити опитування, виїжджати на місце. А у нас не можуть зробити навіть на першому і другому етапах...», – каже він. 

Більше того, українська влада заперечує, мовляв «у нас немає на це грошей». Однак, за словами Павла Нетьосова, в Україні не настільки велика кількість зниклих безвісти, як було наприклад на Балканах – 30 000. 

«От кажуть, що дорого робити ДНК. Для прикладу вам розповім про Ізраїль, де роблять ДНК собачого посліду, аби з'ясувати чий собака щось наробив на газоні та вручити господарю штраф. Розуімієте, ось це рівень однієї держави і рівень держави нашої. У нас цього не можуть зробити навіть з людьми, які загинули», – зазначає пошуковець. 

Анастасія Сорока для ІА «Вголос»