Дивуюся, чому наші «опозиціонери» криком кричать, що не спілкуються із представниками Банкової. Повелися на провокаційну заяву Ганни Герман і тепер відхрещуються від контактів із «режимом», як від вогню. А дарма…
Проблема акурат полягає в тому, що опозиція мала б перебувати з владою у постійному діалозі, вказувати їй на помилки і прорахунки і пропонувати свої варіанти дій. Може, тоді в Україні не було б таких брудних виборчих кампаній, не було б дня виборів як «останнього і вирішального бою». І цілком можливо, що кожен наступний президент не толерував би політичних репресій проти своїх постійних співрозмовників. Тобто, може, й справді, коли б наші політики частіше бесідували між собою, відкинувши статуси (я у владі, ти в опозиції) та амбіції (я крутіший, бо маю за плечима багатшого олігарха), то за двадцять років незалежності ми б чогось таки досягли.
Зрештою, Яценюкові, Гриценку та Тягнибоку, – вони найактивніше заперечують Герман, – нічого кремпуватися: свого часу чайок із Кучмою попивала сама ЮВТ, а Ющенко, хай не в опозиції, але таки «народний» прем’єр, ставив свої автографи під явно провокативним «листом трьох». Зрештою, хіба не Тимошенко активно розмовляла із Януковичем (тоді він був опозиціонером) на предмет альянсу для зміни Конституції? Приклади, отже, є. То чого б не поговорити? Мені видається, що багатьом просто нічого сказати. Це народу можна пудрити мізки несусвітніми фантазіями і заготовками політтехнологів. А ось у колі зацікавлених осіб, які бодай щось тямлять у безладі, що коїться в державі, такі штучки не проходять.
Утім, досі я думав, що мистецтво політика якраз і полягає у вмінні вести діалог, домовлятися, схиляти на свій бік, переконувати. Для нинішніх лідерів опозиції це не так, для них політика – щось зовсім інше. Либонь, уміння якомога філігранніше надурити виборця…
Проблема акурат полягає в тому, що опозиція мала б перебувати з владою у постійному діалозі, вказувати їй на помилки і прорахунки і пропонувати свої варіанти дій. Може, тоді в Україні не було б таких брудних виборчих кампаній, не було б дня виборів як «останнього і вирішального бою». І цілком можливо, що кожен наступний президент не толерував би політичних репресій проти своїх постійних співрозмовників. Тобто, може, й справді, коли б наші політики частіше бесідували між собою, відкинувши статуси (я у владі, ти в опозиції) та амбіції (я крутіший, бо маю за плечима багатшого олігарха), то за двадцять років незалежності ми б чогось таки досягли.
Зрештою, Яценюкові, Гриценку та Тягнибоку, – вони найактивніше заперечують Герман, – нічого кремпуватися: свого часу чайок із Кучмою попивала сама ЮВТ, а Ющенко, хай не в опозиції, але таки «народний» прем’єр, ставив свої автографи під явно провокативним «листом трьох». Зрештою, хіба не Тимошенко активно розмовляла із Януковичем (тоді він був опозиціонером) на предмет альянсу для зміни Конституції? Приклади, отже, є. То чого б не поговорити? Мені видається, що багатьом просто нічого сказати. Це народу можна пудрити мізки несусвітніми фантазіями і заготовками політтехнологів. А ось у колі зацікавлених осіб, які бодай щось тямлять у безладі, що коїться в державі, такі штучки не проходять.
Утім, досі я думав, що мистецтво політика якраз і полягає у вмінні вести діалог, домовлятися, схиляти на свій бік, переконувати. Для нинішніх лідерів опозиції це не так, для них політика – щось зовсім інше. Либонь, уміння якомога філігранніше надурити виборця…
ІА "Вголос": НОВИНИ