Потрібно було б почати з того, що Анатолій Ульянов – літературний критик, журналіст, інтелектуал, письменник, а ще автор першої в Європі книги про слем (SLAM: теорія і практика поетичної революції ) і так далі… Але хочеться інакше.
Тиждень
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П’ятниця
Субота
Неділя
Михайль Семенко
Давай поговоримо про слем… Яка його мета?
Задача слему, перетворити поета з пихатого звірятка, який думає, що він бог, а авдиторія це низько, в живу, нормальну людину, яка думає про те, як його сприйме публіка, в людину, яка вміє читати і представляти свої тексти. Я би не сказав, що у Львові слем – це щось невідоме, тому, що цей слем, який провів журнал культурного спротиву Шо, він показний, довів, що львівська авдиторія якісна, вона вибирає свого поета, кращого, не опираючись на політику і т. д. Публіка вибирає якість.
Я думаю, що Герман Лукомніков заслужив перемогу. Вперше бачимо як авдиторія, львівська авдиторія, підійшла до якісного вибору поета, це професіонально, дуже професіонально. Це розбиває стереотипи про Львів, як замкнений простір. Львів готовий до діалогу світового рівня, до розмови з Європою, Штатами, з ким завгодно, на рівні, як нормальна країна, нормальне місто.
В цьому відношенні слем показав дві речі: з одного боку зруйнував стереотип про Львів, а з іншого – з’ясувалось, що в українських поетів є криза прочитання. Жадан, Поваляєва не готові читати для авдиторії, не фанатів, а нормальної авдиторії. Вони вибули в першому ж турі. Але ж, у фінал пройшов молодий, невідомий поет, який боровся з російською командою, яка вже кілька років тягається по слемах. Це команда, яка вже натренувалась. І тут молодий поет…
Слем набирає обертів. Це перший літературний рух, який з повагою відноситься до публіки. Більше того, публіка у цьому русі є богом, а не якісь літературні гуру, не критики смердючі, не смердючі визнані поети, а саме публіка, це дуже важливо.
Якщо слем – це альтернатива для поезії, то що з прозою, яка тут ситуація?
У сучукрлітературі межі між прозою і поезією, в принципі, стерлись. Слем – це формат в літературі, він новий, орієнтований на широкі маси. Це спроба літератури, культури вийти з цього гетто „своєї тусовки” і прийти до більш щирої авдиторії. Тому журнал культурного спротиву ШО зініціював таке дійство і це дуже важливо. Російський слем має заставити українських поетів подумати і зробити слем ще сильнішим. Це питання еволюції розвитку літератури. Слем – це те, що зараз, єдиний організм, який активно розвиває культурний процес.
А література для читання?
Я не думаю, що речі справжні, якісна література в будь-якій її формі може бути чимось утиснена. Справжні, якісні речі не можна заткнути, заборонити. Немає жодної загрози зі сторони слему для літератури. Це один з варіантів, куди піти ввечері: в клуб, на слем, а можна сидіти вдома – читати книжку, це різні формати.
А яку сучукрлітературу вважаєш такою, що її варто читати, ту ж саму Поваляєву, Жадана? (поряд сидить Поваляєва і Жадан)
Я цю літературу повинен читати, я не можу сказати, що вона мені подобається, це не моя література абсолютно. Я повинен читати оскільки остільки… Я зробив сайт про цю культурку, але не хотілося б щось радити. Є великі надії на слем, думаю, що табір Жадан-Поваляєва-Андрухович, всі ці люди, в принципі, помруть… те, що Коробчук переміг на слемі говорить про те, що є майбутнє.
Покоління 2000, молоді поети, ось, що буде завтра, це те, що насправді цікавить людей і що їх заводить, це було видно по Коробчуку. Ось це ті речі, які ставлять українську літературу на високий рівень світового культурного авангарду. Саме в цьому я бачу інтерес. Я не погано ставлюсь до того, що є, просто ми бачимо, що поети, які завоювали статус, вони, на хуй, людям не потрібні. Вони нецікаві людям. Їх провал в першому ж раунді… Жадан сосе, Поваляєва робить те ж саме. Людям цього не хочеться.
А не здається, що інколи може бути класно подана ніяка література, і людей бере шоу, гра… Потім купляють книги, а виявляється – туфта?
Коли нормальна інтелектуальна людина, то вслухається у зміст і подачу. Якщо ти дурень і тебе вставляє, коли хтось витягує член і потрясе ним, лиш із-за цього… Розумна людина відбирає. В цьому і є якась перчинка слему. Це погано, коли поет не вміє читати свої вірші, він повинен вміти себе показати, тому що наші видавці піаром не займаються. Поет повинен сам навчитись себе представляти, вміти читати. Слем ще й розвиває рекламну службу всередині поета, це важливо, мені здається.
Сьогодні вже можна говорити про слем-сцену в Україні?
В Україні не лише можлива слем-сцена, те, що на кожний слем приходить багато людей, це свідчить про те, що він органічно вживається тут, в українській культурі. Ніяких перешкод я тут не бачу, Харків, Київ, Захід, Схід, Центр, в кожному місті слем викликає людську бурю.
Колись він помре…
Усе, що живе – приречено померти, я думаю, що слем виховає покоління живих поетів, потім він стане, як одним з варіантів вибору. Можна буде піти на слем, а можна буде піти на водне поло. Помре, коли помре література, я думаю, він стане однією з частин культури. Це буде його втеча, коли місія його буде виконана. Просто сьогодні така ситуація, що слем являється провідним поетичним рухом.
Слемів було не так багато, але вони відбулись у різних містах і зібрали велику кількість людей. У кожному місті сформувався свій стиль, якщо у Харкові кидались пляшками, то у Львові слухали, у Києві, типу, якось так дивилися зверху. Те, що в Україні вийшла книга про слем, не Європі, не в Росії, це говорить про щось.
Я не знаю культурного, літературного руху за всю історію, який за такий короткий час досягнув би таких результатів. Слем – це поетичний авангард. Те, що колись намагались робити футуристи, поки їх не знищили, це робить слем. Але, на відміну від футуристів, слем уже ніхто не задавить, тому що інші часи.
Українська культура сьогодні – позитив, негатив…
Українській культурі потрібно втікати від будь-якої тусовочності, від будь-якої маргінальності, від думки про те, що вона гірша від інших. Вона повинна відчувати себе повноцінною, не боятись розмовляти у будь-якому просторі – у Москві, Парижі, Лондоні. І важливо позбутись тієї „культурності”, такої божественної, на яку здатні повітряні істоти.
Сьогодні діяч культури: письменник, музикант, стоїть перед тим, що ніхто його не збирається популяризувати, жодна інстанція, жодна культурна організація не буде нікого просувати. Всі хочуть один одного розжувати і згризти, всі хочуть один одного задавити і придавити. А потрібно вийти за рамки цієї духовної серйозності, до нормального діалогу на світовому рівні. Відчути себе повноцінним, як це і є, не потрібно соромитись. Дихати на повні груди!
Відчувається скромність, але я не розумію нашого комплексу меншовартості, я не бачу підстав для цього. Ні присутність Європи, ні присутність Росії, ніяк не давлять нас. У нас свій унікальний контекст і унікальний простір, який готовий бути у світі серйозним гравцем.
Ти написав книгу про слем…
Маємо унікальну ситуацію. Перша книга про слем вийшла не в Європі, а в Україні, що викликало внутрішнє незадоволення у Росії. Є два видання американські, де, власне, і виник слем. Так що, це перша повноцінна теорія і практика слему. Це керування процесом, для того, щоб люди самі уже могли проводити свої слеми, а не журнал культурного спротиву ШО, наприклад. Головне, щоб слем поширювався. Це метод перетворення в поезію того, що має вагу. Це також метод для того, щоб поети заробляли гроші від поезії, бо несправедливо, коли сьогодні журналіст за одну статтю получав більше, ніж поет за книгу. Слем – це спосіб зробити нашу культуру рентабельною.
А є критика слему?
Критика слему дуже слизька, вона в нас така сама, як всюди. Я за те, щоб слем критикувався, я чекаю критика, який на кінець буде серйозно критикувати слем. У нас не говорять про те, що деякі поети не вміють представляти свою літературу, свої вірші. Поки що я не зустрічав якісної критики, яку я чекаю, а я чекаю справжню, зубасту, злу критику, яка би бомбила цей рух, показувала йому його слабкість, бо слабкість в будь-якому живому організмі є. Просто хочеться, щоб були такі, хто б побачили ці слабкості і показали їх.
Чим ще цікавим сьогодні займаєшся?
Три головні проекти:
Сайт proza.com.ua, який я розглядаю як альтернативну культуру, яка займається знищенням стереотипів: серйозне/несерйозне, високе/низьке.
Другий проект – слем. Хочеться появи нового покоління письменників, яких можна возити світом, робити вклад в розвиток української культури.
Третє – інтелектуальний проект, в рамках якого я б хотів виокремити те, що робить proza.com.ua, але в концентрованому виді, хочеться, щоб в Україні, на рівні зі всім було більше. Хотілось виокремити авангардну альтернативу, трохи скандальне мистецтво. Для мене головне не перемога одного над іншим, не перемога слема, не перемога авангарда, а те, щоб я, живучи в європейській країні, мав вибір. Подивитись традиційне мистецтво чи медіа-арт…. Чим більший вибір, тим ми багатші. Того не можуть зрозуміти ті, хто хочуть, щоб все було „так”, але такого не буде. Я за свободу вибору.
Потрібно займатись тим, чим ми займаємось. Разом виходить багато різного. Це добре, коли буду я, котрий пише з матюками про українських літераторів, хтось буде пропагувати щось інше і так повинно бути, щоб людям було з чого вибирати. Коли люди мають з чого вибирати, це означає, що культура багата.
Читала якось статтю Ніла Постмена „Заінформувати до знемоги”. Дядечко лякається за людей, через велику кількість інформації, яку їм доводиться переварювати. Скоро буде капець…?!
Так, безумовно, інформаційний потік стає настільки хаотичним, що проникає в людину такою плівкою, перетворюючи її на робота, механічну істоту. Але альтернатива є, потрібно переходити з простору в простір, залазити в щілини між політикою і культурою, спортом і т. д.
Любко Дереш запропонував дуже класний термін – „пурифікація”. Під цим терміном розуміє органічне позбавлення розумною людиною цього інформаційного тиску. Я думаю, що треба леліяти таку пурифікацію. Якщо ти говориш російською мовою, потрібно заглиблюватись в україномовний простір, якщо ти займаєшся серйозною філософією, то варто зацікавитись чимось простим, низькою порнографією, наприклад. Зміна станів не дозволить тобі перетворитись у робота.
Чому проти традиціоналізму?
Така природа культури. Сучасна культура не припускає будь-яких обмежень, в будь-якому параметрі. В цьому плані вона космополітична, але по-різному, це не означає, що треба бути глобалістом. Вона проти обмежень в рамках одногу табору, який робить тебе застиглим, роботом, співцем однієї мелодії, одномірною людиною. Ніхто не говорить, що свою країну не треба любити, я вважаю справжніми патріотами тих, хто займається її критикою і проблемами.
Власне про це писав Іван Франко, він говорив, що ті, хто фанатично вірять в те місце, де живуть, не бачать нічого поганого, що в ньому відбувається, є паразитами, які роблять країну забитою, рагульською, сільською, провінційною. Я за те, щоб культурна людина могла дозволити собі різне, не обмежуватись ідеологією.
Власне про ідеологію, свобода української літератури в сексуальній темі, як учасник недавньої дискусії, що можеш сказати?
Я вважаю, що ця дискусія була недоречною в Україні сьогодні, тому що ніякої порнографічної літератури я в Україні не бачу. Я навіть не бачу елементів відкритості. Але це питання повинно буде піднятись, тому що уже створюються різні інститути борців за мораль, котрі за всю історію у цьому світі тим і займались, що хотіли обмежити культуру. У них це не виходило. Те, що колись називалось порнографією, в результаті завоювало своє місце. Сьогодні Генрі Міллер це класика, а не порнографія.
ІА "Вголос": НОВИНИ