Обговорення доповіді
Анатолій Романюк: В мене є 2 питання. Перше: формат Собору, на якому було обрано нового патріарха, відповідав форматам попередніх Соборів на яких відбувалися вибори Патріархів, чи він був дещо змінений? Якщо був змінений, то це новий варіант, чи повернення до формату, який, можливо, був у якийсь з попередніх, наприклад, дореволюційний період? Друге питання: на ІІ Ватиканському соборі постало питання про зміну церковної доктрини щодо суспільних проблем; яка зараз доктрина Московського патріархату щодо суспільних проблем і чи є певні зміни у зв’язку з обранням нового патріарха щодо бачення, підходів до тих серйозних суспільних проблем, які існують не тільки в Росії, а й у інших країнах?
Андрій Юраш: Формат Собору був традиційним для усіх післявоєнних соборів РПЦ. Очевидно, що його масштаб був більшим. І тут не можна рівняти проведення Соборів у 70-х чи 40-х роках і тепер. Очевидно, що обставини були різні. Щодо дореволюційного періоду, то тоді Соборів не було, бо Уся церква мала синодальний устрій і Патріаршество було відновлене тільки на соборі 1917-18 років, коли було обрано патріарха Тихона. Власне, Собор 1917-18 рр усі вважають найбільш демократичним і революційним. По-перше, тоді відбулося обрання за жеребом.
До речі, це питання і зараз обговорювалося, чи не дати обрати патріарха Божому провидінню, а не людському розуму. Масштаби нинішнього собору, звичайно, вражаючі – 720 делегатів. Наприклад, на кінець 80-х років РПЦ мала і в Україні і в інших державах до 70 єпархій, зараз самих тільки архієреїв є 214. Від кожної єпархії було по 3 представники – владика, представник білого духовенства, мирянин і представник монастиря. Це був традиційний формат. Але до цього долучився значний відсоток тих делегатів, які представляли новітні для церкви структури – навчальні заклади і т.д. Наприклад, у радянський час було тільки 2 академії, а зараз є набагато більше. Тобто, радикальних змін не відбулося. Змінився просто масштаб і характер.
Щодо соціальної доктрини. Це питання також стосується нинішнього патріарха. Бо прийнята у 2000 чи 2001 році соціальна доктрина РПЦ була заслугою тодішнього Митрополита Кирила, який брав найактивнішу участь у її написанні. Це величезний документ на сторінок 250, який охоплює практично усі сторони функціонування суспільства, починаючи від абортів і закінчуючи ставленням до державної влади. Теперішній патріарх напевно найбільше долучався, можливо, це не було прямо пов’язане з його функціональними обов’язками, але це зумовлене роллю головного ідеологічного стрижня, яку він відігравав у церкві. Згадані мною певні конфліктні сценарії з головними чільниками держави, також опосередковано пов’язувалося саме з соціальною доктриною. Бо є положення в соціальній доктрині, що у випадку, коли державна політика категорично суперечить церковним канонам, то церква залишає собі право до непокори. Можна сказати, що це ще один досить вагомий плюс до позиції творця цього документу і теперішнього патріарха, який залишив церкві мати своє право, свій голос у державних політичних питання. Мені здається, що з таким повним документом не виступила жодна православна церква. Я правда, не можу сказати про Грецьку церкву. Але жодна з слов’янських не спромоглася. Українська потім прийняла, але це був слабий відголосок того масштабного документу, який прийняла РПЦ.
Андрій Хомицький: Завжди цікавило питання пов’язаності спецслужб і патріархату. Наскільки це реально?
Андрій Юраш: Думаю, що якщо говорити про ВЦВЗ, то очевидно, що тут не могло не бути певного зв’язку. Очевидно, це річ, яку не можна ні довести, ні заперечити. Років 5-6 тому з'явилася інформація про діяльність у 50-60 роки ієрарха Віденської єпархії РПЦ, який за час свого перебування на Віденській кафедрі завербував 35 агентів. Знову ж таки, це документи, які можна заперечити. Але я думаю, що зв'язок зовнішнього відомства церковного з зовнішнім відомством СРСР не міг не існувати. Кожен представник духовенства, який виїжджав на Захід на парафію, обов’язково проходив співбесіду. Жоден з них не казав, що він був завербований, але кожен казав, що проходив цю процедуру. Я особисто чув про це від кількох настоятелів, які були в Канаді в парафіях московського патріархату. Така була система. І це було частиною того механізму, тобто, об’єктивним станом речей. Масштаби оцінити я не можу, але те, що явище існувало, навряд чи можна заперечувати.
Євген Гузєєв: Ви свідомо користуєтеся такою термінологією: Російська православна церква, а не Руська? Є Росія, але ж церква Руська православна. Тут треба визначатися. Тому що це має велике значення як церковне, так і політичне і географічне. І взагалі, це основа для того, щоб зрозуміти, чому відбуваються процеси єднання і чому Руська православна церква виступає не як Російська, а як Руська. Вона починається з Галичини, з Києва, потім іде в Москву і т.д. Я так розумію, що коли ми кажемо Російська, то свідомо виділяємо Росію і відкидаємо Білорусь, Україну з цього процесу.
Августин, Архієпископ Львівський і Галицький: Мені здається, в тому біда, що завжди в наших дискусіях є тенденція залишати якусь шпильку. Це дуже серйозні речі. Є Патріарх Варфоломій Константинопольський, якого столицею є Стамбул¸ і коли його хочуть образити наші радикали, то що вони кажуть? Називають «Стамбульським» Справді, в Туреччині усього 4 тисячі вірних. Але разом з тим Америці є 3 млн. вірних, в тому числі сенатори, греки та ін. Чому не відбулася загальна патріарша нарада у 1948 році? Тому що у Вашингтон спецрейсом привозили зі Стамбула Патріарха і переконували, що треба зірвати цю нараду, щоб не вийшло так, як планував Сталін, щоб руська церква не стала впливовою, потужною і через це вже був не Собор всеправославний, а Всеправославное совещание. Грекомовні патріархи усі бойкотували це. І тому, коли ми говоримо про терміни, то Російська церква вживаємо стосовно Російської федерації, а давайте тоді будемо казати не католицька, а «ватиканська церква», або італійська, бо там Папа Римський також має свої парафії. Класична назва греко-католиків – уніати. Так що, пане Андрію, не треба в цьому відношенні показувати приклад толерантності і т.д, тому що теоретично патріархом міг бути і українець, залишаючись при цьому громадянином України. А патріарх Константинопольський повинен приймати турецьке громадянство, і лише тоді може бути патріархом. І тому це непрості речі.
Андрій Юраш: Перш ніж відповісти, я хочу зробити комплімент Владиці Августину, який, на мій погляд, є одним з найяскравіших ієрархів Української православної церкви МП, який навіть на отому Соборі двічі виступав, чого, здається, ніхто з українських владик не робив. Одне з питань, яке порушив Владика, було принциповим, проте, не знайшло розуміння. Постать Владики, без сумніву, є вагомою.
Я намагався бути максимально об’єктивним, я стараюся ставати поза явищем, яке оцінюю. Щодо терміну. Це філологія, причому дуже складна. Справа в тому, що російській мові є «Русская Православная Церковь». І я не можу знайти іншого відповідника в українській мові. Історично склалося, що є термін «руський». В українському контексті це питання не стільки філологічне як історичне. І якщо прийняти ту позицію, яку і Владика Августин поділяє, що львівські русини, які жили на цій вулиці у 16-17 ст, зараз називають себе українцями. Очевидно, що з тих позицій і назва церкви має відповідати баченню і розумінню української перспективи.
Я не бачив жодного документу, навіть УПЦ, в якому термін Руська церква був обґрунтований настільки, щоб можна було ним користуватися. Офіційна назва церкви навіть у статуті – «Українська православна церква в канонічній єдності з Московським патріархатом». Це офіційний термін. І власне від цього відштовхуємося. І якщо вже бути послідовним, то напевно УПЦ МП – це найоб’єктивніша назва. Бо так і в статуті визначено. І у документах московських така назва. Щодо патріарха Константинопольського. Ви, владико, також добре знаєте, що коли у Стамбулі зэявилися ініціативи Константинопольського патріарха, яка внутрішня опозиція почалася в УПЦ МП. І православні братства, і деякі владики – Запорізький, Одеський та ін. виступили з категоричними вимогами не приїжджати, не втручатися. Розумієте, тут є формальна і неформальна позиції. Формальна історична позиція – Константинопольський патріарх має право, як перший у православному світі заліковувати рани православної церкви. Так він вчинив з Болгарією, зібравши собор, на якому більшість опозиції була приєднана до церкви. Це він намагається зробити зараз в Україні, однак тут є і дуже потужна опозиція.
Чому я вживаю російська? Бо він похідний від назви держави. І я вважаю, що це об’єктивний термін, який нікого не ображає і не має ніяких додаткових нюансів. Руський – це апробований термін, який народжується в українському контексті.
Богдан Чума: Є різні підходи до апробування нації і держави. Відійдемо від Росії і візьмемо Іспанію: там є іспанці, а є баски, каталонці, андалусійці і т.ін. І тут є суперечність. З одного боку – народи, якімають свою самобутність, а з іншого боку – бажання держави сформувати політичну націю. Саме так відбулося в Росії - дуалізм національного розвитку Росії. «Русские» – це була частина слов’янського населення Російської держави, бо поруч з «руськими» були інші – «не русские», які дуже відрізнялися від русских, і через те з’явилася ця формула, щоб показати, що є русские – слов’янське населення держави, яке має історичне відношення до Київської Русі, і є россияне – всі інші громадяни.
Андрій Юраш: До речі, термін «руська» вживався в радянський час в українському екзархаті. Він був популярним на Галичині. Духовенство західних областей вживало цей термін. Тобто, він має певне поняття тільки в українському контексті. Але є небезпека, якщо в Україні вживати поняття «Руська Православна церква», воно може бути пов’язане навіть з тими ж русинами в Закарпатті. Парадокс, що колись католицьке Закарпаття зараз на 60% православне. Там 615 православних парафій, 420 – греко-католицьких. І значна частина населення ідентифікує себе як русини. Тому Руську церкву там можуть витлумачити як церкву русинів Закарпаття.
Архієпископ Августин: Я пропоную поставити перед цим три крапки. На другу неділю після Трійці відзначають пам'ять усіх Святих землі Руської. От я, Львівський Архієпископ, поминаю по списку святих і Київських, і Черкаських, і Волинських, і Московських – землі Руської. Як мені казати? Землі Російської, чи Української? Та ні. Тому вживається Землі Руської. І зрозуміло, про що мова. Звичайно, коли бути упередженими, ніхто не заборонить вживати Російської. Але коли вся спільнота каже називати її так, як вона сама себе називає… Візьмемо українських греко-католиків. Філологічний абсурд! І хто їх так назвав? Відень! Але ж ми поважаємо цю назву. Так і у випадку з РПЦ.
Андрій Юраш: От ви, Владико, згадали свято. Але ж воно офіційно називається «Всех Святых земли Российской просиявших». Це офіційний термін, офіційна назва свята. І щоб закрити дискусію. Якби офіційно УПЦ в Україні прийняла назву РПЦ, то я не мав би жодних підстав не вживати її . Але такого терміну офіційно не існує.
Ігор Танчин: Коли ми говорили про вплив обрання Патріарха на Україну, то Андрій сказав, що все-таки УПЦ МП буде зміцнювати свої позиції. А як ця ситуація відобразиться на інших православних церквах, тим більше, враховуючи також, що ієрархи цих церков є особами досить похилого віку – і Сабодан, і Філарет.
Андрій Юраш: На мій погляд, радикальних змін у найближчій перспективі навряд чи можна очікувати. З 1994 року ми маємо відносно стабільну міжцерковну ситуацію. Є дуже незначні зміни у межах кількох відсотків протягом десяти років. Якби головний вододіл в українському християнстві (тому, що ми називаємо традиційним) ішов за якимись персональними ознаками, то тоді прихід сильної фігури міг би щось змінити. Але у нас вододіл іде не на рівні персоналій. У нас тільки один поділ на рівні персоналій – розділення УПЦ КП та УПЦ. Вони в 1992 році вже були об’єдналися, але тоді частина вже об’єднаної церкви не визнала Патріарха Філарета. Проте обидві конфесії за автокефальну помісну церкву. Тобто, ідеологічних відмінностей між ними немає, є тільки непорозуміння на рівні фігур. І тому ці церкви – і київського патріархату, і автокефальна – репрезентують один бік. Якщо статистично взяти, то це приблизно 32% від усієї кількості православних парафій в Україні. УПЦ МП має 67% від інших парафій. І тут вододіл іде на рівні ідеологічних базових принципів. Вони не поміняються з приходом нового патріарха. Чи очолював священний синод у Москві Патріарх Алексій ІІ, чи теперішній Патріарх Кирило, керівництво завжди принципово проти тих ідеологічних установок, які сповідують тих 32% парафій в Україні. І жодна сторона своєї думки не змінить. Тобто, я не бачу підставової ідеологічної бази для радикальних змін. Очевидно, будуть намагання ламати. З обох боків. Але це набагато глибші підстави, які не можна змінити приходом чи відходом однієї особи. Тактика, наприклад, нового патріарха в локальному вимірі буде успішною, на мій погляд. Він знає особисто кількох ієрархів із тих невизнаних, неканонічних церковних угруповань, які є в Україні. І він з ними контактує. Я переконаний, що якщо, наприклад, у травні 2008 року у Києво-Печерській лаврі відбувся перший (важко сказати, чи офіційний, чи напівофіційний) контакт між главою УПЦ Митрополитом Володимиром і представниками УПЦ КП – Єпископом Димиртієм і тоді ще Архімандритом Євстратієм, то це не відбулося без порозуміння з тоді ще Митрополитом Кирилом. Тобто, я вважаю, що ці кроки не могли бути неузгодженими. Тактика стосовно УПЦ КП і УАПЦ буде у поглибленні діалогу з метою переконування і наближення до УПЦ МП. І можливо, що на рівні певних особистостей будуть локальні переходи, пов’язані з багатьма причинами, але кардинально вони нічого змінити не зможуть, тому що світоглядні принципи суттєво відрізняються.
І, по-друге, соціологія підтверджує абсолютну стабільність (я це відстежую на рівні 18-ти останніх досліджень) зростання з 1997 року в українському суспільстві відсотка тих членів суспільства, причому як віруючих, так і невіруючих, що поділяють думку про потребу створення в Україні помісної церкви. І ще у 2000 році на АН України провела прес-конференцію, на якій оприлюднили дані соціологічні, за якими на той час до УПЦ КП і УАПЦ належало тоді 27-28% громад, а вірними себе визнавали 30-35% всього населення України, до УПЦ МП належало 71-72% громад, а визнавало себе вірними 12-18% вірних. І тут багато причин. Але це вже інша тема. Як так може бути, що парафій у 2,5 рази більша, а кількість тих, хто себе ідентифікує – менша? Я веду до того, що є дуже потужний суспільний пресинг, вплив. І власне ті українізаційні моменти в УПЦ, яких я тільки кілька назвав – це відповідь церкви. Церква не може не відповідати, будуючи свою роль у суспільстві. Звичайно, є відсоток, який зорієнтований на позицію Митрополита Агатангела – крайнього радикалізму і заперечення всього українського. Але ж домінуючі суспільні настрої, в тому числі в серед вірних – зовсім інші. Церква мусить відповідати. І ті моменти, що відбувається – це пошук УПЦ МП відповіді на те, як себе далі ідентифікувати, як будувати стосунки з суспільством, щоб не втратити, а, навпаки, здобути вірних і соціальну базу, без якої церква не може існувати.
Олесь Старовойт: Ми вже давно підмітили цей момент, що церква останнім часом все більше і більше керується не стільки внутрішніми принципами, як зовнішніми, фактично, запитами пастви. І оте що РПЦ остання кампанія велась настільки публічно, із залученням медіа – чи це є спроба відповісти на вимоги часу і по сучасному розпочати фактично новий діалог, коли церква веде спілкування з паствою не тільки у храмі, а й поза ним?
Андрій Юраш: Думаю, відповідь очевидна. Тільки в одному я з вами не згідний: інавгураційну службу 1 лютого дивилися найбільший відсоток глядачів російський каналів, який коли-небудь був. Тобто, це значущий факт, який показує що не тільки максимально заангажовані. Та ж таки соціологія свідчить, що в Росії 5% активних віруючих, тобто тих, хто ходить в церкву частіше як 1 раз в місяць. А відсоток тих, хто дивився службу, в десятки разів більший.
Старовойт: Я маю на увазі, що фактично за цим процесом мало спостерігати певне вузьке коло. Але, завдяки піару, російськомовна аудиторія, та й не тільки…
Юраш: … до мене з Голландії подзвонив знайомий і попросив записати інавгурацію. Тобто, дивилися не тільки православні. Це справді соціально значуще явище. Церковна свідомість в сучасному контексті і російському, і в українському, є не тільки церковною свідомістю. Вона є ще й суспільною свідомістю. Вона є частиною культурної ідентифікації. І тому при 5% активних віруючих 60-70% росіян відповідають, що є православними. Парадоксально, але серед тих 60-7о% є ще й кілька відсотків, які в Бога не вірять. Це факт. Так само і в Україні – 68-70% називають себе православними, а з них 30-32% не ходять ні до якої церкви. Звичайно, церква в рамках того обрання засвідчила свою максимальну відкритість. Це є частиною тієї політики, яку конструював віддавна тоді ще Митрополит Кирило – політики максимально відкритої до суспільства. Власне а цьому він переміг. Один з принципів його засвідчення себе в якості кандидата максимальна відкритість. І на його фоні опонента взагалі не чути було. Опоненти не звучали. Якщо звучали, то тільки в повідомленнях медіа прихильників Митрополита Кирила з їхніми запереченнями і певними навіть звинуваченнями. Тобто, їм піар робив той же Митрополит Кирило. Я не пам’ятаю жодної публічної дії Митрополита Климента, яка була би спрямована на те, щоб засвідчити свої інтенції як кандидата.
Архієпископ Августин: Ви прекрасно розумієте, що зсередини більше видно – і фактори, і процеси. Я Вас просто доповню. Заперечити нічого. Однак це погляд тверезого, розсудливого аналітика, але який дивиться на все збоку. Мабуть, цього недостатньо. Треба все ж таки дивитися зсередини. По-перше, хто такі Владика Климент і Владика Кирило? Це ніби Василій Великий й Іван Златоуст. А ще був Григорій Богослов. Кожен з них мав свій характер, своє бачення і свою лінію.
Чим відрізняється віруюча людина від невіруючої? Віруюча знає, що є ще Бог, Сатана, невидимі сили, і не лише люди визначають, як має бути. Згадаємо перебудову. Що би було, якби Андропов не помер? А якби Горбачов більше прислуховувався до аксакалів? Я веду до цього, що такі глобальні речі визначає Господь. Так от, патріархи Тихон, Сергій, Олексій, Пимен та ін.. вибиралися по-різному. Але кожен з них був на своєму місці. Навіть той же Тихон, який набрав по рейтингу найменше серед 3-х кандидатів. Мав бути Антоній Храповицький. Але перед смертю він у вузькому колі сказав: «Як добре, що Божий промисел вибрав замість мене Тихона, бо я зі своїм характером загубив би церкву». Я думаю, теперішній Патріарх має бути Батьком. Бо в житті церкви почався новий етап. Яка різниця між Кирилом і Климентом? Як між Яном Павлом ІІ і Бенедиктом 16. І той був на місці, і той. Сому я так говорю. Бо я вчився з Владикою Климентом і жив в одній спальні. Я його люблю як друга. А Владика Кирило – це колосальний шанс для Росії!
Танчин: Для Росії чи для церкви?
Архієпископ Августин: Для Росії. Справа в тому, що Росія і церква в Росії – зараз разом!
Танчин: Але ми зібралися для того, щоб поговорити в основному про Україну, про те, як обрання нового патріарха РПЦ вплине на міжцерковні взаємини в нашій країні.
Архієпископ Августин: Це і на нас відіб’ється. Рівного Владиці Кирилу в православному світі зараз немає. Я можу це засвідчити. Коли я був в Кейптауні в лютому під час інтронізації патріарха, там були представники 60-ти країн (майже 200 чоловік) – головні капелани, військові, люди, які знають церковні ситуації. Коли я запропонував привітати Патріарха Кирила, усі зааплодували, бо весь світ його знає. Він уміє робити команди. Що реформи будуть – це однозначно. Інше питання, що коли Владика Кирило був держсекретарем – це одна справа, а коли став президентом – це вже інша. Він тепер не за певну ділянку відповідає, а за все. Як батько.
Щодо України. У нас теж буде якийсь вплив його. Але Владика Кирило реаліст. І він не буде ні битися об бетонну стіну, ні стріляти з пушки по горобчиках. Він врахує ситуацію і буде з цього виходити. Також він завжди буде рахуватися з настроями в Україні. Якби можна було залишити
Україну в межах Великої України, без Галичини і Донбасу, то був би знайдений консенсус. Але справа в тому, що Україна – унікальна держава. А ми чомусь не можемо зрозуміти, що треба якось баланс тримати, бо ніколи галичани не заспокояться, а донецькі не здадуться. Я так образно говорю. Подивіться, наша конфесія, УПЦ МП, в Україні є найбільша, а в Галичині – найменша. Особисто до мене тут є ставлення, як до одного з маленьких єпископів львівських, але ж в Україні наша церква найпотужніша! Тут, в Галичині, більше Київського патріархату, греко-католиків, римо-католиків, але є ще Одеса, Крим, Донецьк, Запоріжжя. І вони теж впливають. На тому засіданні, про яке пан Андрій згадував, голосно говорив Митрополит Агафангел, говорили донецькі, одеські.
Хочу провести аналогію з нашими політиками. В Україні немає Кирила.
Щодо мене, то я публічно можу заявити, що готовий піти у відставку заради об’єднання усіх гілок православ’я. Бо для віруючої людини головне мир, єдність, спасіння. Політологи завжди будуть на це дивитися трохи по-іншому.
Мирон Іваник: Тут у нас виникла невелика чи то правописна, чи термінологічна дискусія. Напевно, православна церква виробила правила, як трактувати той чи інший термін. Чи є в УПЦ МП, УПЦ КП своє трактування термінів? Наприклад, бачимо, що в митрополита Одеського Агафангела є своє трактування термінів, він Україну Малоросією називає. Чи є чітке трактування в українських конфесіях термінології? Я думаю, що в російських є. Це важливо, бо напевно будь-яке обговорення починається з термінології.
Андрій Юраш: Навіть в УПЦ МП немає визначення на доктринальному рівні. Термін «Руська православна церква» вживається саме свідомими прихильниками ідентичності цієї церкви. Бо вживання терміну «руська» означає визнання православної церкви як спадкоємиці духовної батьківщини 3-х народів – Росії, України і Білорусі, які мають коріння в Київській Русі, і які називалися русинами. Це демонстрація саме цієї свідомості. Вона вживається тільки в українському контексті. Бо в російському контексті такого просто немає.
Андрій Хомицький: Мене цікавить питання русинського сепаратизму. Відомо, що їх очолює священик Московського Патріархату. Друге питання щодо надання греко-католикам патріархату. Чи буде і надалі спротив? І третє – в РФ до католиків як будуть далі ставитися?
Андрій Юраш: Щодо русинів. В етнічному сенсі питання досить відоме. В церковному воно має свою специфіку, яка полягає в специфіці регіону - розділеності між православними і греко-католиками русинської спільноти. Виглядає так, що цей фактор набагато важливіший. Тут є навіть певні парадокси. Якщо взяти православ’я на Закарпатті, воно зберегло досить потужні позиції – 615 громад проти 320 – це несподіваний результат після 1949 року, коли греко-католики Закарпаття були насильно приєднані до Ужгородської унії і т.д. Якщо говорити про теперішню розкладку, то виглядає, що відсоток громад не московського патріархату на Закарпатті є нижчим, ніж навіть у Криму, тобто, є найнижчим в Україні – всього 4-5%. Це говорить про дуже потужні впливи власне русинського характеру, які домінують і визначають ситуацію у православній спільноті краю. Коли взяти греко-католицьку церкву… Відомий сюжет про ідеологічні непорозуміння між галичанами і закарпатцями, які не завжди сприймали українізацію… Я мав нагоду побувати в греко-католицькій ужгородській семінарії, там народжуються зовсім інша тенденція, пов’язана, як це не парадоксально, з відомим Міланом Шашіком, греко-католицьким єпархом, який успішно очолював цю єпархію. (Ви знаєте, що там було 2 прорусинські владики і один проукраїнський – етнічний словак, який приїхавши на Закарпаття, очолив єпархію, припинив ворожнечу і неформально задекларував існування в межах української держави визначальної орієнтації на загальнонаціональні пріоритети). І в семінарії мова викладання винятково українська. Він не зруйновує ідентичності греко-католицької Мукачівської єпархії. Бо, як вам відомо, вона не підпорядковується центрові у Києві, а безпосередньо Римові. Вона має свій сує-юрі статус і координує свою діяльність з русинською греко-католицькою церквою, яка діє у США. Підсумовуючи, можна сказати, що греко-католицька спільнота на Закарпатті все більше українізується, натомість православна спільнота, в тому числі, і завдяки діяльності отця Сидора, який є ідеологом, захисником, промотором саме русинської свідомості, все більше радикалізується і категорично опирається будь-яким українським впливам. І це призводить до тої ситуації, що все православне населення, яке свідомо сповідує православну ідентичність, переходить у греко-католицьку церкву, в якій знаходить реалізацію своєї національної ідентичності. А це, своєю чергою, вже на другому етапі посилює українізацію греко-католицької церкви.
Щодо греко-католицького патріархату – це дуже складне питання. Не думаю, що воно зараз буде вирішене. У зв’язку з позицією папи Бенедикта 16, який у своїй свідомості й ідеології буде все більше і більше звертати увагуна позиції РПЦ, яка, як відомо, була задекларована років 4-5 тому, коли теоретично постало питання про визнання патріархату. Тоді, завдяки активності тоді ще Митрополита Кирила, який є ключової фігурою в усіх справах, що ініціює Московський патріархат, до Ватикану надійшли звернення усіх предстоятелів православних церков із категоричним протестом проти можливого визнання УГКЦ в статусі патріархії. І це було ще за Івана Павла ІІ, який ставився до цього досить прихильно. Я думаю що останні кроки Бенедикта 16 в напрямку максимальної традиціоналізації і практики, і доктрини римо-католицької церкви, свідчать, що навряд чи ця перспектива зараз набуде реалістичних виразів. Ватикан зараз в українському питанні буде дуже обережний, тим більше з появою такого потужного і впливового лідера як Патріарх Кирило. Питання греко-католицької церкви – це основне питання в діалозі між римо-католицькою церквою і Московським патріархатом. Прозелітизм в Росії завжди на другому місці. На першому стоїть, цитую, «розгром і ліквідація трьох православних єпархій в Західній Україні». Про це йдеться в усіх зверненнях московського патріархату до Риму. Тому це питання навряд чи реально буде зняте.
Архієпископ Августин: Я вважаю, що це питання делікатне і його треба вирішувати по-людськи. Треба знайти баланс між тим, як себе хочуть ідентифікувати люди і тим, щоб зберегти якийсь принцип соборності. А це не так просто. І з огляду на термінологію. Я вважаю, потрібний діалог, причому на рівні не тільки Закарпаття. Треба залучати людей і з діаспори. От хто такі лемки? Чим вони відрізняються від галичан?.. Як християнин, я вважаю, що треба знайти консенсус. Щодо питання про непорозуміння в Росії, прозелітизм… Це справді актуально. Римо-католицька церква взагалі така у своїй еклезіології. Я, до речі, писав кандидатську на тему уніатства і все це аналізував. Можу запропонувати вам прочитати.
Олег Сорочкін: Я не знаю точних цифр, але маю таке відчуття, що з кожним роком все більше людей переходять в протестантські церкви.. Яке все-таки відношення традиційних церков в Україні до цих процесів і чи не буде збільшення кількості протестантів мотивом до об’єднання традиційних церков і їх спільних дій?
Андрій Юраш: Це продовження теми прозелітизму, але вже в українському контексті. Хоча прозелітизм – нейтральний термін, але в політичному контексті він отримує певне забарвлення, тому я його уникаю вживати і називаю ці процеси посиленням протестантського фактору в Україні. В чому я бачу принципову відмінність? Україна як етнос, як культура, як свідомість, яка в сучасних межах формувалася в рамках Речі Посполитої, звикла до плюралізму політичного, національного і релігійного. Завжди в Речі Посполитій православна церква жила поруч з римо-католицькою церквою, а в час Європейської реформації в Україні витворилася величезна система протестантських церков. За Грушевським – це 200 громад в кінці 16 століття, які функціонували практично в усіх регіонах. Тому в Україні факт конфесійної взаємодії, співпраці і навіть переходу чи зміни не є психологічно неможливим, непереборним чи певною формою зради. От наприклад в Греції за законом державною релігією є православ’я і 97% населення є православними. В Україні питання так не стоїть ні на рівні законодавства, ні на рівні міжконфесійних взаємин, ні навіть на рівні психології. В тому ж Закарпатті 44% протестантських громад, в Запоріжжі – 54% (від загальної кількості віруючих, а не усього населення), у Києві – понад 50%. Безперервне існування з 18 ст в межах України баптистських, пізніше п’ятидесятницьких, пізніше адвентистських громад має свою історію. І це об’єктивний історичний факт.
Росія ж не мала досвіду співпраці православної церкви з іншими конфесіями. Православ’я там завжди було єдиною домінуючою конфесією. В середньовіччі були окремі секти, але вони максимально подавлялися. І ця історична свідомість переходить в сьогодення – коли виникнення і функціонування нових релігій, які не можуть не розвиватися за умов лібералізації, зустрічають такий масовий опір. Я щодня отримую повідомлення медіа, які пишуть на релігійну тематику, про численні юридичні проблеми реєстрації нових громад у багатьох регіонах. В Україні такого немає. Україна максимально ліберальна у цьому відношенні. Протестантський фактор у нас стає все більш і більш потужним, особливо на Сході, на Донбасі, де зараз до 7% населення регіону є протестантами. Галичина – це максимально традиційний регіон, де найменший відсоток і віруючих протестантів (0,5%), і відсоток громад (6-8%). Так що питання переходу в протестантські спільноти в Україні переростає межі соціально-значимого факту і стає фактом психологічним і значимим у рамках визначення конфесійної структури не тільки окремих регіонів, а держави загалом.
ІА "Вголос": НОВИНИ