«Мистецтво імпресіонізму не виникло на голому місці, були певні передумови, основи, корені. Імпресіонізм, в першу чергу, – це бунт проти офіційного мистецтва, і журі, і критики, це намагання творити те, що ми називаємо тепер модерним, чи новим мистецтвом, яке є зрозумілим для сучасників.
Виразниками цього бунтарського мистецтва стали представники батіньйольської школи: Едуард Мане, Клод Моне, Жан Фредерік Базіль. Поступово в це середовище потрапляє Огюст Ренуар та Альфред Сіслей, з майстерні Глейра прийшли дві сестри Морізо, одна з яких (Берта) увійшла до кола імпресіоністів. Формування осередку батіньйонців припадає на 1869-70-ті роки.
Певну роль у створенні цієї школи, її філософського підґрунтя відіграв Еміль Золя. На той час мистецький критик, молодий публіцист Золя стає душею школи і її своєрідним ідеологом.
Якщо апелювати до історичних перипетій, у 1870 році відбувається революція, яка вивела новий рушійний клас – пролетаріат, відтак, відбулось об’єднання робітників у професійні спілки. Цю ідею профспілок, яка сформувалась серед робітників Еміль Золя пропонує перейняти в мистецьке середовище. Поети, письменники, музиканти художники повинні об’єднуватись за своїми інтересами: пейзажисти в одну групу, портретисти в другу та інші. Завдяки цим ідеям Золя, група батіньйольців також вирішує створити своє середовище. Їх об’єднує ідея пейзажного живопису. Вони мають намір зобразити певний стан, чи це в природі, чи в дії, чи колористичний нюанс у довкіллі. Вони знайшли точки, які змогли б об’єднати їх і показати як групу, яка сповідує певні мистецькі ідеали.
Аби презентувати свою творчість публіці батіньйонцям бракувало експозиційного приміщення. Тут на допомогу їм приходить фотограф Надар, який з’явився в їхньому осередку. Надар стає успішним фотографом, він зумів піднести світлину до рівня мистецтва. Справи у нього йшли добре, тож фотограф купує на бульварі Капуцинів будинок, який отримує назву «Атель Надара». Власник ательє вирішує безкоштовно надати приміщення молодій групі для їхньої виставки, яку імпресіоністи організовують 15 квітня 1874 року.
На той момент представники батіньйонської школи шукали назву для свого осередку, імпресіоністами художники тоді ще себе не називали. Спершу свою мистецьку групу хотіли назвати «капуцинка», проте згодом вирішили представити себе як «Товариство анонімних художників».
У каталозі до виставки під номером 98 була представлена картина Моне «Схід сонця у Гаврі». Працюючи над експозиційним збірником, Ренуар запропонував автору перейменувати полотно, у передчутті того, що відсутність конкретики на картині, (адже жодних ознак міста на ній не було) викличе хвилю критики. Якщо полотно називалось «Схід сонця у Гаврі», то на ньому повинні фігурувати пірси, набережні, які є у місті, аби глядачі говорили: так, я там був, це дійсно Гавр, картина відповідає дійсності. Ренуар запропонував Моне назвати картину більш умовно: «Світанок. Враження».
Термін «враження» вперше було застосовано до одного з барбізонців, до Бобіньї, який малював озерні гладі, котрі відбивають сонячне і місячні промені. Відтак його роботи охрестили імпресіями ще у 40-х роках. Це слово Ренуар вирішив застосовувати до роботи Моне.
Коли виставка відкрилась публіка рвонула на неї у передчутті скандалу, можливості познущатись, адже вона звикла, що з нового мистецтва поза академічного можна збиткуватись. В газетах миттєво з’явилась маса відгуків. Глядачі приходили пореготати.
Про першу виставку імпресіоністів писали дуже цікаві репортажі. Зокрема, промовистим є такий фрагмент із «кримінальної хроніки»: «Раннього ранку студенти академії мистецтв прийшли на заняття і не знайшли жодної ганчірки, якими витирали пензлі. Поліція кинулась шукати ганчірки. Раптом вони виявились натягнутими на підрамники на виставці анонімних художників. Або ж такий уривок: «На будівництві пообдирали обої і повбирали їх в рами, аби повісити тут». Третій рецензент писав, що коли він з товаришем прийшов на виставку і побачив полотно «Бульвар Капуцинів» і уявив, що ці крапочки – це люди, то їх забрала карета швидкої допомоги.
«Доленосним» став візит на виставку оглядача журналу «Шаріварі» Луї Леруха, дуже гостроязикого, сатиричного складу мислення молодого чоловіка. Він забіг на виставку оглянув полотна, довго кепкував з картини «Світанок. Враження» Моне, а наступного дня у пресі з’явились рядки: «Панове вражаючі захотіли нас вразити». Слово «імпресіон» було обкручене і перекручене із всіх сторін, відтак, набуло лайливого відтінку. Воно стало синонімом бездарності. Цей термін підхопили й інші журналісти, але найцікавіше те, що він сподобався самим художникам і вже друга виставка вийшла під назвою «імпресіоністи».
Історію імпресіонізму ми ведемо від 15 квітня 1874 року. Це явище тягнулось 12 років. За цей час було організовано 8 виставок. Жодна з них не принесла художникам ані грошей, ані визнання. Але вона показала дуже цікавий момент єдності цих людей. Незважаючи на злидні, на складні побутові умови, в більшості кістяк імпресіоністів тримався. Свої роботи вони вимінювали на пензлі, підрамники, полотно. Вони вперто йшли до своєї мети, вони вірили, що визнання до них прийде. Вперто вважали, що їхній напрямок в мистецтві вартує уваги. Так воно і сталось. Через 12 років бунту до імпресіоністів приходить слава та гроші. Вони стають популярними. А допоміг їм у цьому торговець картинами Дюран Фрюель.
У 60-тих роках цей маршан зібрав значну колекцію робіт барбідонців і повіз її до Нью-Йорка, де провів блискучу виставку. Повернувшись до Франції, Фрюель зайняв свою нішу серед колекціонерів і вважалося, що він буде займатися пейзажами барбізонців. Та раптом на загальне здивування він починає збирати нікому не потрібні роботи невідомих художників-мазунів імпресіоністів.
Його реноме похитнулось, Фрюеля перестали серйозно сприймати. Але незважаючи на це він збирав колекцію. 1886 року збірка була укомплектована і налічувала достатню кількість для міжнародного показу. Фрюель вирішує повезти доробки імпресіоністів до Нью-Йорка. В очах публіки це було безглуздим. Цю затію вважали не вартою уваги.
При оформленні документів з колекціонера не взяли, ані су податку, митниця не вважала, що він везе твори мистецтва. Нью-Йоркські маршани через своїх колег у Франції поцікавились творами, які везе Фрюель до США і на основі почутого сформували про них не найкраще враження. Вчинок Фрюеля вважали вибриком марнотратної людина.
Натомість колекціонер визначив, що виставка матиме успіх у Нью-Йорку, що американці абсолютно не виховані на академічних традиціях мистецтва, що їм далекий класицизм, романтизм. Їм потрібне щось нове. Привізши цю виставку в Нью-Йорк, він відкрив її з грандіозним успіхом. Публіка хлинула на неї. Імпресіонізм знайшов відгук в американського глядача. Тут власне й криється пояснення, чому в США найбільша колекція імпресіоністичних творів у світі, а не на батьківщині художників у Франції.
Повернувшись у Францію, Фрюель привіз імпресіоністам славу, визнання та гроші. Розпочалась мода на імпресіонізм і з бунтарського явища імпресіоністи перетворились у абсолютно визнане мистецьке середовище.
На світлині Клод Моне, "Світанок. Враження"
ІА "Вголос": НОВИНИ