Увесь цей час Звуки.Ru писали про музикантів і їм ж надавали слово. Але настав момент, коли треба виявити корпоративну солідарність. Слово бере британський журналіст Бен Маєрс (Ben Myers), людина, яка пише про музику не менше п'ятнадцяти років. За увесь це час він написав незліченну к-ть статей, провів сотні інтерв'ю і навіть написав книги про групи Green Day, System Of A Down і Muse.
Остання з запізненням на кілька років вийшла і в Росії. Спеціально для нас Бен розповів про важку долю – навіть на батьківщині The Beatles і The Rolling Stones – музичного журналіста.
"Я думаю, всі книги, які я написав, були по-своєму цікаві. Звичайно, біографія така ж цікава, як і її об'єкт, а я пишу про тих артистів, про яких є що сказати.
Щоб написати книгу, потрібно витратити місяці на інтерв'ю, розпити, спостереження. Мені цікаві ті групи, які дійсно роблять щось значне, і, звичайно, непогано, якщо вони при цьому ще й популярні. Є сотні невідомих команд, про які можна було б написати, але хто буде про їх читати?
Green Day можуть подобатись не всім, але я подумав, що було б цікаво описати історію їхнього моментального зльоту, те, як вони змінили ідею панка-року. В принципі, вони змінили наш погляд на альтернативну музику.
Я також написав книгу про System Of A Down, яких вважаю найважливішою політично-налаштованою групою наших днів. Їх музика – це найцікавіший у музичному відношенні саундтрек до американського життя часів президентства Джорджа Буша.
Я вважаю, що як автор я повинен мати свою позицію стосовно того, що я пишу, тому я ніколи не зміг би написати, наприклад, про Coldplay. Мені просто немає, що сказати про них, вони мене не надихають.
У мене бували неприємні інциденти з зірками, у тому числі з насильницьким характером. Іноді я був змушений залишатись на кілька днів у незнайомих містах, чекаючи дзвінка від якої-небудь групи, про яку, я, можливо, ніколи більше не згадаю. Я зробив купу поганих інтерв'ю з поганими музикантами, які канули в небуття.
На мене подавали до суду, мене заарештовували (тут я повинен додати, що безпідставно). Я напивався до такого стану, що чудом залишився живим. Мені виносило мозок через наркотики. Я облітав земну кулю за два дні і потім витрачав ще добу на те, щоб написати довгу статтю, яка повинна була стати темою номера журналу.
Я чотири роки жив у кімнаті без жодних зручностей, тому що це все, що може дозволити собі звичайний письменник або журналіст у Лондоні. Я страждав від акліматизації. Я був майже банкротом і, на жаль, дотепер занадто багато курю. Але мені ніколи не було нудно. Нудьга може бути такою ж шкідливою, як і все, що я перелічив. А ціну свободи нічим не можна виміряти.
Оскільки всі біографії, які я писав, були неофіційними, групи і менеджмент впливали на мене мінімально. Я, як і всі, маю право писати все, що захочу. Якби я захотів написати книгу про Адольфа Гітлера, мені не потрібно було б запитувати ні в кого дозволу.
Проте, оскільки я добре ставлюсь до колективів, я намагаюсь зробити свою роботу якнайкраще, якщо можливо, ідеально, якщо артисти мені ще й допомагають. Мені не хотілось б кого-небудь скривдити необережним зауваженням. Хлопці з Muse мене дуже підтримували, я знаю, що вони читали дещо з моєї книги і їм сподобалось.
Мені завжди цікаво, що група думає про мою роботу. Але давайте не забувати, що рок-зірки теж люди. Те, що вони продали мільйони дисків, не означає, що їх не можна критикувати. Скажу більше, коли група стає відомою, їх відповідальність перед слухачами багаторазово зростає, і їм важливо не опускатись нижче тої планки, яку вони самі собі встановили.
Гарний приклад – U2. Чим більш відомими вони ставали, тим більше Боно робить із себе всесильного месію, коли насправді він звичайний хлопець з Дубліна, що швидко піднявся до рівня Папи Римського. Чим більше його група продає платівок, тим більш праведним і більш недоступним він стає.
Робота критика – це задавати питання про людей, яких ми ставимо на п'єдестал і яким майже поклоняємось. Я заперечую інститут знаменитостей, рок-н-рол – лише невелика його частина. Критик не може бути занадто боязким, він, як аутсайдер, фрік, меломаньяк і останній п'яниця, для того й створений, щоб стерти золотий пил з цих недоторканних, пихатих, гіперобдарованих, розрекламованих зірок.
Якщо я зустріну групу, учасники якої є грубими, неосвіченними і взагалі повні гівна, я обов'язково напишу про це в статті. Я не збираюсь вибачати їм подібне поводження через те, що вони були на обкладинці Rolling Stone або спали з доброю сотнею жінок.
І найчастіше саме правда людей і засмучує – якщо у вас великий ніс, вам навряд чи сподобається, якщо про це напишуть. До речі, найгірші книги про музику і групи були написані самими музикантами, тому що вони елементарно не здатні до інтроспекції.
З іншого боку, якщо група по-справжньому цікава, я постараюсь їм допомогти, якщо воно того вартує. Я зроблю так, що вони будуть говорити чудово, а не просто добре. Звичайно, я роблю саме так, а не так, як я описав вище. Більшість музикантів все ж приємні люди.
У всіх моїх книгах можна побачити мою особисту думку, в іншому випадку, це було б просто сухе подання фактів, у той час, як будь-який матеріал про музику повинен бути живим і хвилюючим. Я б хотів, щоб всім артистам подобалось те, що я пишу, і вони могли б оцінити, скільки я в це вкладаю.
Моє завдання – розповісти кожну історію так, як я її бачу. Це може не бути абсолютною правдою, але це буде моя правда. Зрештою, рок-музика – це не наука. Це форма мистецтва, а всі форми мистецтва викликають різкі реакції. Моя – лише тільки перспектива".
Звуки.Ру
фото: laurahird.com
ІА "Вголос": НОВИНИ