Особисто ми, команда «Вголосу» та «Прес-тайму», знайомі з Андрієм Болкуном давно. І переконані, що Андрій Болкун — один із найбільш відкритих для спілкування з пресою державний чиновник львівської влади, який, втім, жодного разу не перейшов тонку межу у цьому спілкуванні і не порушив своїх службових обов’язків.
Як експерт, він чудово розбирається у всіх тонкощах політичної ситуації на Львівщині, а як колишній журналіст — відчуває значимість інформації у сучасному суспільстві. Коротше кажучи, з ним завжди цікаво спілкуватися. Можливо, ще й тому, що Болкун належить до покоління, яке почало свій шлях в дорослому житті на зламі 80-90-х років минулого століття і до цього часу бере активну участь у всіх суспільно-політичних подіях. Розповідь Андрія Болкуна про себе — це документ «живої історії».
Андрій Болкун — народився в 1970 році у Львові, як тоді казали, в пролетарській родині. Батько пропрацював все життя на "Кінескопі", а мати в цей час трудилась на заводі РЕМА. Жила родина Болкунів у «забутій Богом і людьми єврейсько-польсько-українській дільниці» в районі вулиці Ботвіна. "Я вважаю себе корінним львів’янином. Мені вдалось (поки-що) прослідкувати генеалогічне дерево своєї родини лише до 1865 року - коли у Зашкові народився мій прадід (по маминій лінії). Його дружина, моя прабабця - народилась у Тернополі. Наприкінці 19-го століття вони знайшли одне одного у Львові. Інші коріння роду тягнуться у Страдч Яворівського району та Задвір’я (Лісок) Буського району".
У 1977 році Андрій пішов на навчання до СШ № 87, яка нічим особливим не вирізнялася з-поміж інших навчальних закладів Львова. Вона вважалася звичайною школою, адже основний контингент її учнів складали діти робітників. Хоча, як каже Болкун, "двоє великих людей у нашій школі все ж таки навчались - це Ірина Калинець та футболіст Андрій Баль". Проте в 1985 році, на початках горбачовської відлиги, ця школа і безпосередньо клас, в якому навчався Андрій, потрапили у центр гучного політичного скандалу. Однокласник Болкуна, Олег Пелехович, наслухавшись передач радіо «Свобода», почав писати листівки антирадянського змісту, які розклеював на Підзамчі. Досить скоро його вирахувало і затримало КДБ.
«Батька Олега, який займав посаду головного інженера на одному з провідних львівських підприємств, одразу ж звільнили з роботи. Було звільнено також нашого директора, а на його місце призначили 1-го секретаря райкому комсомолу Ігоря Васильовича Шеремету. У школі створили класи з поглибленим вивченням російської мови. А нас зібрали на збори, на яких ганьбили Пелеховича і всю «бандерівську шушеру». Для нас це все було як відкриття, адже ми тоді, окрім радянських підручників, не знали нічого іншого про українську історію. Вони ж цим самим підсилили нашу цікавість до заборонених тем», — розповідає Болкун.
Саме з того моменту Болкун почав свідомо цікавитись забороненими темами. Тоді ж Болкун провів свою першу «протестну акцію»: «зі ще одним однокласником ми з’єднали кусочки жовтої і синьої учнівської лінійки, вийшов маленький український прапорець, який ми начепили на зворотній бік лацканів піджаків і так ходили до школи».
На відміну від багатьох своїх підлітків Андрій Болкун ще у школі чітко визначив для себе свої майбутні життєві уподобання.
«В мене було дві мрії. Я хотів стати журналістом або географом. Ще у школі я вступив до географічного відділення Малої академії наук, а паралельно займався також у школі юнкорів в районному будинку піонерів. Але з журналістикою не вийшло, бо треба було добре іноземну мову знати і здавати цей предмет як вступний іспит. А в мене профільною «іноземною» мовою була російська, про що, до речі, зараз зовсім не шкодую. Вчителька російської мови та літератури Муза Миколаївна — моя улюблена вчителька. І мої найкращі твори в школі були написані російською мовою».
Проте і на географічний факультет львівського університету Болкуну одразу ж по закінченню школи не вдалося, не вистачило балів: "Я здавав усну географію на п’ять. Почали давати додаткові питання, на які я теж без проблем відповідав, хоча вони стосувались нових назв щойно перейменованих країн. Але викладач сказав мені, що я і так не поступлю, бо попередні оцінки занизькі, то п’ятірка нічого не вирішить." Тому він тимчасово влаштовується на посаду лаборанта лабораторії атомної і спектральної фізики фізичного факультету ЛДУ ім. Івана Франка.
«Мені цікаво було в університеті. Студенти розкладали світло на спектри. Тобто, вже тоді я вчився розкладати все по поличках і робити спектральний аналіз будь-якого процесу».
Другим, як з’ясувалося, не менш привабливим плюсом лаборантської роботи було те, що вона залишала багато вільного часу, який Болкун присвячував самоосвіті, підготовці до вступних іспитів та громадській роботі.
«У 1987-1988 рр. у Львові з ініціативи міському комсомолу створили Дискусійний клуб. Він працював в Будинку культури будівельників. Туди приходили Тарас Стецьків, Калинці і багато інших відомих сьогодні львівських політиків та громадських діячів. Я теж був активним членом клубу, і після роботи регулярно ходив на його засідання. Там точились надзвичайно гострі дискусії і обговорювались ідеї створення нових політичних організацій.
Якраз тоді у Львові почалися перші демонстрації. Я не пропустив жодної. Одного разу на демонстрацію втікав з дому через вікно, бо мама мене не пускала. Добре, що жили ми на першому поверсі. Я був на демонстрації і 1 жовтня 1989, коли під час святкування "Золотого вересня" на стадіоні «Дружба» кількох хлопців пов’язали, і колона пішла до міського управління міліції. Тоді я пережив сильний психологічний стрес. Бо коли колона підійшла до 9 школи, на Коперніка, міліція почала її розганяти кийками. Я не знаю, як я тоді перескочив через високий паркан.... Потім, на другий день, ходив дивитися на те місце і дуже дивувався як мені це вдалося…
Я також майже через день ходив у бібліотеку ім. В. Стефаника, до якої записався ще під час навчання в Малій Академії, і там читав всю нову літературу, яка почала з’являтися з історії України, дисидентську публіцистику, українську газету „Наше слово”, яка видавалася тоді в Польщі й інші цікаві речі».
Всі, хто відвідував засідання Дискусійного клубу, автоматично потрапляли в поле зору відповідних служб. Болкун не був винятком. Про це він дізнався, коли наступного року таки став студентом університету. Декан при врученні студентського білета, його попередив: „Болкун, Ви вже нашкодили, то вважайте”.
1988-1991 рр., роки навчання Болкуна у Львівському університеті, припадають на період поглиблення кризи радянської системи, за якою послідував розвал Радянського Союзу. Болкуна не потрібно було переконувати в необхідності реформ.
«Це був період, коли все валилося, а нове тільки встановлювалося. І ми з товаришами вирішили: для того, щоб зміни таки відбулися, необхідно цей процес очолити. Ми усвідомлювали, що іншого легального шляху боротьби не було, як реформувати в першу чергу саму компартію та її молодіжне крило — комсомол. З висоти сьогоднішніх літ це може і наївно звучить, але тоді іншого шляху не було. Отож ми включилися в активну громадську діяльність».
Болкун стає комсоргом групи, цього ж року його обирають комсоргом першого курсу географічного факультету, а на другому курсі, попри серйозний спротив з боку керівництва парторганізації університету, він очолює комсомольську організацію географічного факультету і обирається членом Львівського обкому комсомолу.
Як стверджує Андрій Болкун, він жодної миті не спокусився можливістю зробити комсомольську кар’єру і перспективою стати партфункціонером. Навпаки, послідовно реалізовував юнацьку ідею «реформувати зсередини» комсомольську організацію. Ця ідея, зрештою, цілком логічно привела його до виходу із лав комсомолу, хоча у 1990 році він стає реальним претендентом на посаду комсорга університету – серйозної номенклатурної посади тодішньої партсистеми. Натомість, у тому ж 1990 комсомольська організація географічного факультету першою серед вузівських організацій України підтримала ідею створення СМУ і оголосила про перереєстрацію своїх членів, тобто фактично саморозпустилася. Тоді ж Болкун добровільно склав із себе всі повноваження і публічно вийшов не тільки зі складу членів обкому комсомолу, але й взагалі з лав цієї організації. Тодішній секретар обкому компартії Секретарюк на пленумі „клеймить позором” зрадника радянської влади Болкуна. Нагадаємо, що тоді першим секретарем ОК ЛКСМУ був Олександр Шлапак.
Ці дві події — початок і завершення комсомольської «кар’єри» Болкуна — розділяють декілька років, сповнених подій, про які варто розповісти детальніше.
У квітні 1989 року Львів відвідав секретар Компартії України з ідеології (майбутній президент) Кравчук. На зустрічі з викладачами та студентами університету комсомольська організація першого курсу геофаку задала Кравчуку на той час відверто провокаційне запитання щодо обов’язковості участі студентів у першотравневій демонстрації. Як відомо, в ті роки студентів гнали на демонстрацію майже силою. Кравчук відповів, що участь в демонстрації – це право кожного і не можна студентів до цього змушувати.
«Ми скликали збори, прийняли рішення, що змушування студентів до участі у демонстраціях — це порушення ідей компартії, насильство і не демократично, а отже члени нашої комсомольської організації підуть на демонстрацію добровільно. Ми швиденько оформили протокол і занесли його в деканат, секретарю парткому. Треба було бачити його обличчя, коли він читав нашу заяву. Після пар терміново зібрали весь курс, скликали партбюро факультету, де нас „пропісочили”. Але ми на своєму настояли і вирішили компромісно так: львівські студенти на демонстрацію ідуть, а ті хто з-поза меж Львова — їдуть відпочивати. В цьому ж році Рух вперше проводив свою демонстрацію. І ми, після того, як пройшли проспектом Леніна (нині – проспект Свободи) в колоні університету, потому пішли до колони Народного Руху, яка збиралась в районі церкви Анни. З трудом, але демократично-рухівська колона дійшла до центру, а біля Оперного — прорвала кордони міліції і таки пройшла проспектом. Це було неймовірне почуття свободи і сили, віри, що союзу буде кінець».
Наприкінці 80-х—початку 90-х у Львів почали активно ввозити нелегальну пресу. Комсомольська організація географічного факультету відкрила пункт її розповсюдження. "З Порохової вежі, куди привозили з Прибалтики газети, ми приносили на факультет до ста примірників різноманітної преси. Її брали, навіть, наші викладачі. В мене досі зберігається архів практично усіх номерів тоді випущених газет",- згадує Болкун.
Коли до Львова приїжджав перший секретар ЦК КПРС Горбачов, до Болкуна додому завітали два офіцери, які попередили про те, щоб не дай Боже, комсомольці під його керівництвом не надумали проводити акції протесту. «Я сказав „добре”, а потім з друзями в гуртожитку малювали плакати. Товариш, який зараз є обласним суддею в сусідній області, приніс їх до пам’ятника Леніну, схованими у тубах для географічних карт. Але розгорнути, на жаль, нам їх не вдалося. Напевно, не вистарчило сміливості».
У 1989 році активісти комсомольської організації географічного факультету організовують перші публічні зустрічі студентської молоді з дисидентом В’ячеславом Чорноволом.
«Мій найближчий товариш Ярослав ходив на конспіративну квартиру і домовлявся з В’ячеславом Максимовичем про зустріч. У 1990 році разом з друзями із Студентського братства включились в кампанію із виборів народних депутатів УРСР. Їздили по Яворівському та Турківському районах, були спостерігачами на дільницях. Тоді в області переміг Рух. Ми максимально діяли, але плодами нашої роботи скористалися інші, не цілком гідні люди. І мені трохи смішно і сумно, коли хтось із старших панів вчить мене любити Україну і закликає боротися за її щасливе майбутнє. Більшість з них у той час прекрасно почувала себе у радянській системі координат і сповна користувалась усіма її благами. Сьогодні я усвідомлюю всю нашу тодішню наївність, проте зовсім не шкодую, значно гірше було б, коли б ми стояли осторонь. Серед моїх колег, які тоді очолювали факультетські комітети комсомолу й активно боролись за незалежність були Олександр Богуцький, який вчився тоді на геологічному, Маркіян Лубківський (слов’янська філологія), Олег Кузан (журналістика)".
Розлучившись з комсомолом, студент Болкун зосереджується на науковій роботі. Це було не менш цікаво, ніж політична діяльність, адже горбачовська «перестройка» відкривала нові можливості перед радянськими вченими, преш за все у відродженні наукових контактів і обміні досвідом з закордонними інститутами.
«Ми активно включилися у процес налагодження студентських наукових зв’язків. Створили відділення міжнародної асоціації студентів-географів, почались перші поїздки до Польщі. Тоді ж мене обрали членом Вченої ради університету, який очолив новий студентський ректор Іван Вакарчук. Вдалось попрацювати в експедиції в Таджикістані».
На певному етапі Болкуну запропонували самому взяти участь у програмі обміну студентами, яка почала діяти між радянськими і польськими вузами. У 1991 році Болкун стає студентом Люблінського державного університету, в якому провчився повні п’ять роки і отримав диплом магістра. Магістерська робота Болкуна була присвячена територіальному розміщенню УГКЦ в Польщі.
"Навчаючись у Польщі, я тоді отримував стипендію в посольстві СРСР у Варшаві. І настав період, що нема Союзу – нема стипендії. Багато моїх колег, які вчилися у Польщі, повернулися у ті держави, з яких приїхали. А мене тоді дуже підтримала мама, яка фінансово допомогла мені протриматися певний період часу, а потім вже я сам нормально влаштувався. Пішов на роботу в фірму, яка займалась контактами з Україною, робив переклади".
У 1992 році йому запропонували стати власкором нового журналу "Європеєць", а пізніше газети «Молода Галичина». Так Андрію Болкуну вдалося реалізувати другу мрію дитинства — стати журналістом.
«Я був першим українським журналістом, офіційно акредитованим у Польщі. Описував, як поляки розбудовували незалежність, багато писав про українську діаспору в Польщі, активно співпрацював з Об’єднанням українців в Польщі. Ці публікації тоді носили, без перебільшення, резонансний характер, адже українці тоді активно цікавилися досвідом свого сусіда. Активно співпрацював з Посольством України у Варшаві, куди мене запрошували на різноманітні заходи».
Після повернення з Польщі, у 1996-1998 рр., на запрошення Степана Курпіля, Болкун стає власкором «Високого замку», а з часом — переходить журналістом у відділ політики цієї газети. Відтоді — політичні процеси — основна тема публіцистичних і аналітичних статей Болкуна, які були не менш резонансними, а ніж матеріали польського періоду, і досить часто викликали бурхливу реакцію як з боку влади, так і з боку громадськості. Так було, наприклад, коли Болкун різко негативно оцінив методи львівського губернатора Гладія і його помічника Базіва щодо розбудові Аграрної Партії на Львівщині. Тоді на Львівщині до лав АПУ заганяли всіх гуртом, використовуючи адмінресурс. «Аграріями з примусу» стали навіть футболісти ФК «Карпати», про що першим й розповів Болкун читачам…
Про те, як Болкун потрапив на державну службу
Своїми „хресними батьками” у владі Андрій Болкун вважає політолога Костя Бондаренка та теперішнього гендиректора ЛДТРК Ярослава Климовича. Від Бондаренка Болкун вперше довідався про те, що у Львівській облдержадміністрації утворюється відділ внутрішньої політики. Він же порадив йому спробувати влаштуватися на роботу у цей відділ, яка давала можливість системно займатися аналізом політичних процесів в області, тобто темою, яку Болкун, як журналіст, знав досконало. Ярослав Климович, який тоді очолив новостворене управління, не менш прихильно поставився до планів Болкуна перейти на роботу в облдержадміністрацію під його керівництво. „Владу критикувати легко, попробуй у ній попрацювати”, - сказав Болкуну Климович, який сам прийшов у владу після роботи на телебаченні.
З 1999 року, вже 8 років Болкун працює в будинку на Винниченка. Він пройшов майже усі щаблі державної служби – від головного спеціаліста, начальника відділу, в.о. начальника до начальника управління внутрішньої політики. "Пережив" кілька виборчих кампаній. Потім перейшов на роботу в облраду, де сьогодні обіймає посаду керуючого справами облради. Він працював з більшістю губернаторів Львівщини: Гладієм, Сенчуком, знову з Гладієм, потім з Янківим і Сендегою, з головою облради Сендаком і теперішнім головою Мирославом Сеником. Болкун не приховує, що в кожного з керівників було чому повчитися.
«Я прихильник західного стилю управління, тобто відкритого, демократичного, максимально публічного, відвертого, без жодних підкилимних речей. Але разом з тим і відповідального. Я вважаю, що все, що робиться у владі, особливо за бюджетні кошти, повинно бути максимально публічним. Ми до цього йдемо, але дуже повільно. Я вчуся у кожного керівника. Сенчук, Базів, Гладій, Янків і Сендега, так само й Сеник. Прихильність останнього до дотримання букви закону – це дуже добре. Він формаліст у доброму розумінні цього слова. Це один з небагатьох керівників, який дотримується засад, що все має бути згідно закону. Навіть порядок проведення конкурсу. Це, напевно, вперше в історії України на посаду керуючого справами облради людину беруть за конкурсом».
Правда, у 2004 році у кар’єрі держслужбовця Болкуна була зроблена одна перерва, коли він повернувся ненадовго в журналістику.
«У владі я все-таки не переставав почувати себе журналістом. Завжди критично ставився до усіх справ і кожному керівникові доповідав про реальний стан справ, а не те, що він хотів чути. Можливо тому й так довго протримався в ОДА. Хоча важкі моменти бували майже щороку. Так, 3 вересня 1999 року (до речі, в цей день ввечері у мене народилась донька) заступник голови облдержадміністрації Василь Базів запропонував мені написати заяву на звільнення, бо я підтримував не того кандидата в президенти. Такі "пропозиції" надходили і пізніше, але мені вдавалось це питання у непростих дискусіях вирішувати. Однак, коли на початку 2004 року у Львові започаткували „Вечірню газету” – новий цікавий проект і мене запросили – я погодився. Тим більше, що на той час ситуація була дуже складною (тоді якраз наближалися президентські вибори), і я, лишаючись на держслужбі, був би змушений рано чи пізно або піти на конфлікт зі своїми переконаннями, або піти зі служби. Тому прийняв рішення піти працювати у газету. Однак, коли загострилася ситуація у облраді, яка стала основним центром боротьби з режимом, я, на запрошення Тараса Федака, який в той час був заступником голови облради, повернувся на державну службу, на посаду керівника оргвідділу обласної ради».
Справи партійні, справи сімейні
Андрій Болкун є членом ХДС.
„ХДС – це був усвідомлений вибір на користь партії, яка має чітку ідеологію. Хоча, кажучи жартома, коли я був начальником управління з питань внутрішньої політики мене чи не всі партії вважали своїм почесним членом. На жаль, зараз вже можна сказати, що деякі люди цю ідеологію майже монополізували і ХДС, як партія, вже досить скомпрометована. Я був заступником голови львівської обласної організації. Але в березні цього року відмовився від усіх партійних посад. Хоча перед тим вже писав заяву паро вихід з партії, якої, до речі, не відкликав.. Вважаю, що моральні речі важливіші".
Головні цінності для Болкуна в житті – це родина, Бог, Україна.
„Це три речі, які насправді важливі. Заради чого ми живемо і працюємо? Заради щастя сім’ї. Ми на роботі "горимо", до ночі працюємо (або вдаємо, що працюємо) заради якихось ідей. А треба йти до сім’ї. Буде сильна сім’я – буде сильна держава. Іншої формули немає. Так побудований нормальний цивілізований світ”.
З дружиною він познайомився під час навчання в університеті — разом вчилися в одній групі. Але почали глибше спілкуватися вже після закінчення університету. Одружені вже 13 років. У Болкунів двоє дітей – син Маркіян 12 років і донька Андріяна 8 років.
„Шлях до Бога – у кожного свій. Коли я вчився у Польщі, я зблизився громадою українців, які гуртувались навколо Церкви. Після Союзу, це було зовсім інше життя. У чужій країні всі гуртувались навколо храму. Так, що був період, коли я навіть подумував перейти в греко-католицьку семінарію у Любліні. Багато її випускників, які зараз є священиками – мої добрі знайомі. Такі семінарії були тоді дві: в Римі і в Любліні. Я вважаю, що не треба грішити і потім, грубо кажучи, бігти наввипередки до церкви щоразу сповідатися і про це всім оголошувати. Побожність не можна вип’ячувати і робити з цього данину моді. Це має бути всередині. Треба жити згідно заповідей. Я вважаю, що не зробив нічого такого, за що мені могло би бути в моєму ще недовгому житті соромно. Так мені, принаймні, здається".
ІА "Вголос": НОВИНИ