Саша Барон Коен ніби знав, що Бруно заборонять в Україні. На продемонстрованому постері до фільму його австріяцька діафрагма промовляє до глядачів своєю робочою поверхнею на тлі мирного неба Вкраїни запалітризованого у блакитний колір та жовтої рослинності, яка символізує невмирущу плодючість землі неньки-України.
Особливо перейнялись тяжкою долею блондинистого гея на американських хайвеях львівські ЗМІ (завдяки своєрідній та неповторній гібридизації сакрально-репресивного та сексуального на цих територіях). В одному випадку, ледве, не пів-газети віддається на перипетії лайфу Бруно. В іншому – журналіст з висоти своєї башти, натхненний гітарними переборами Розенбаума в одному з попередніх номерів своєї газети, ніяк не може визначитись на шпальтах тієї ж газети – кого ж він більше не любить: гомиків-слоників чи педиків-ведмедиків.
Найбільше ж порвала громадськість стаття про навколішне життя австрійського гея в Україні, що так несподівано розцвіла на сторінках високоморального та гандизмно-пієтичного сайту ЗІК, імідж якого, аж ніяк не асоціюється з такими "збоченими" фігурами, як Бруно. Інші вузькодуховні сайти Львова цнотливо мовчать і спасаються, невтомно та аналітично очікуючи на 2-й прихід Господа нашого Ісуса Христа.
На списах підняли такенний крикон, якого не було з часів ватиканської заказухи Код да Вінчі (Ангели та демони прокатнулись майже непомітно). Механізми таких рейтингових публікацій ще так нещодавно були проштрихпунктирені на смерті (вбивстві) Мішки Джексона (раніше ЗМІ смачно описували його "педофілію", а пізніше – бідкались і плакали про драматичну смерть останнього Пітер Пена на планеті Землі), яскраво демонтуючи гнилу (маніпулятивну) суть сучасних ЗМІ. А оскільки ЗМІ – є дзеркальним відображенням суспільства – то й гнилу суть сучасного суспільства. Бо як сказав невмирущий герой Леся Подерв'янського в безсмертній трагедії "Казка про рєпку, або Хулі не ясно?", а саме, Саломон Самсонович: "Розумієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше – своїм калом, по-друге – питками та казнями, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно".
Живим прикладом цієї апологетичної сентенції Саломон Самсоновича є безпрецедентний резонанс навколо історії про життя та неймовірні пригоди підгорецької чупакабри.
Розвертаючись до Бруно передом, а до читачів – задом, варто зазначити, що фільм Коена – абсолютно милий та безневинний і це навіть не Борат. Якщо якась кіноха за звітний період й заслуговувала на щось приблизне до "заборони" – то це порнографічний (у своїй бездарній красі) Тарас Бульба від Бортка.
В Бруно немає нічого такого, чого не можна побачити у вечірньому ефірі українського телебачення (навіть не Куй-ТБ), чи прочитати (і побачити) на останній сторінці такої поважної газети, як Факти (чи журналу Фокус). Сісіпіськами нікого вже не здивуєш, фільму спокійно можна було давати лейблу "до 18", хоча в параметрах всезростаючої акселеризації (вливання в ряди сексуального руху та вагітнень в 11-12 років) – виникає запитання, наскільки ці 18-ть є актуальними.
Бруно – це повноекранна пародія над догматами сучасного світу від британського коміка Саші Барона Коена. В сенсі гону над американськими мріями, дружбанами Коену можуть стати усі полум’яні комуністи з їх невсипущою ненавистю до загниваючого світу капіталізму (губастий Симоненко міг би стати зразковим Бруном).
Бруно – прогнозований (в причинно-наслідковому дискурсі) стьоб над усіма надмірностями світу цього політкоректного, які у всіх своїх крайнощах дійшли до стадії, поіменованої Набоковим таким словом, як "пошлость".
Транзитний стьоб Саші Барона Коена пролітає над булімійно-розпантованим світом високої моди, показушною боротьбою суперстарів і віпів за долю планети Земля (приклад Боно, який вже незрозуміло, чим більше задовбав: чи своїми закликами, чи фіговими альбомами), модним всиновленням кіндерів з Африки (Джолі і Мадонна), неонацизмом, паранормальністю, єврейсько-палестинськими стосунками (салют Зохану), терористами, фемінізмом, благодійністю, яка потім вилазить відмиванням бабла і реалізацією людських органів, популярністю плаксивих ток-шоу (там Опра Вінфрі, тут – Жді Мєня), мачизмом і дебілізмом протестантських пасторів, християн, які вимагають смерті для незрозумілих "збоченців", дубоголовою армією, жителями Алабами, фюреру Мелу Гібсону, свінгерами ітеде.
Найбільше ж дістається гомосексуалістам за їх оперний драматизм, який доходить до карикатурності за яку вже навіть дають кон’юнктурні Оскари (Мілк) і тут всі звинувачення в пропаганді голубизни відпадають самі собою, а священні корови гей-общини мають гірко заплакати.
Ще одна роздача бандеролиться Голлівуду. Там, де Дарен Аронфські в Рестлері пафосно ліпить з героя Мікі Рурка шмат закривавленої плоті Христа багатостраждальця, Коен – буквально реалізовує заповідь обопільної любові під титанічні соплі Селін Діон "еврінайт ін май дрімс ай сію" з My Heart Will Go On. Зрозуміло, що пародії на Голлівуд (див. Грім в раю, Гарячі голови, Голий пістолет) мають законне своє місце в комерційній схемі "фабрики мрій", але всі досконалі люди цього світу вже давно знаходять на Аврамовому лоні. Своє дістає й телебачення за хвостате маталяння псом та пропаганду швидкої слави, як істеричного бажання масової любові (Юля Тимошенко – чим не приклад?) і легкого лаве.
Коен успішно прополює багатолітню ниву людського лицемірства та відсутності мислення і якщо Бог-Син заради успішного втілення Свого проекту став боголюдиною Ісусом Христом, то чому Бруно (наслідуючи Його терапійний приклад) не може стати блондинистим геєм заради висміювання гординь (пантів) суспільства. Безперечно, на цій планеті багато таких, хто вважає, що Христос ніколи не сміявся, а самоіронія – це найбільший гріх (хоча Смерть у фільмі Вендерса вважає, що фотошоп – це найбільший гріх сучасності). Тому нічого нового чи оригінального, щоб заслуговувало на такий крик – в Бруно немає.
Немає такого кінематографічного варіанту і на Україні, де своїх роздач очікує боротьба Тимошенко за високу мораль, жополизство ICTV та Інтера, які роблять з візиту кегебешного патріарха Кирила канхвєтку тузік, реклама довгограючого молока покладена на мелодію "містер пропер веселіше й прибирати вдвічі швидше" (чи то так рекламісти попереджують, що молоко фуфло, чи просто стібнуться?), грантососні вимоги інтілєктуалів про вибачення українців перед євреями чи футболки типу, "Дякую тобі Боже, що я не москаль" і "Поцілуй мене, бо я українка". Хоча справа ж не в футболках, а в фейсах, які їх актуалізовують. А перед зростанням долара та ціни на газ (+ море інших проблем), і Бруно і Борат – дитячий садочок. І тому, що ж прикриває ідіотична (?) діяльність Національної комісії з питань моралі – це більш цікаве питання. Можна тільки сподіватись, що не заборонять й Антихриста Трієра.
постер: kinomania.ru
ІА "Вголос": НОВИНИ