У цім році ми відзначаємо 30 років з моменту відновлення української незалежності. Три десятки років потому ми отримали власну державу, але надалі продовжуємо боротися за право розмовляти державною мовою. З нагоди Дня української мови та писемності ми поспілкувалися з мовознавицями Іриною Фаріон та Ларисою Ніцой.
Про те, чи змінилася роль української мови в житті українців за роки незалежності, читайте у матеріалі «Вголосу».
Довгі роки боротьби за національну ідентичність
«Дєвушка, пєрєдайтє дєньгі за праєзд і уступітє мнє мєста, я же всьотакі, пажелой чєлавєк», – жахливий звук, наче скрип нігтями по шкільній дошці, наче скрегіт ножа по тарілці, неначе звук вереску гальм, пролунав з кінця салону мініатюрної, набитої людьми, київської маршрутки.
«Пробачте, присідайте, не побачила вас. Але я розмовляю державною мовою, то ж звертайтесь до мене українською», – переконливо відповіла я і піднялась із свого місця.
«Я раділась в савєцкам саюзє, а нє в Українє. Ета мой язик, русскій», – каже мені вона.
Транспорт вирушив, а я, розглядаючи урбаністичні пейзажі рідної столиці, не змогла відволіктись від думок, що вдарили мене наче струмом після звернення старшої жінки. І здається, з того часу усе змінилось.
Запотілі вікна маршрутки перенесли мене у 2013 рік. Проїжджаючи повз Хрещатик, Майдан Незалежності, Грушевського , переповнена маршрутка нагадала мені про Революцію Гідності: мужні хлопці та дівчата, запеклі бої, коктейлі молотова, шини, козацький дух, жага до змін, побиття, кров, страждання, смерті, і, зрештою – ВІЙНА!
...неусвідомлено вголос викрикнула я, побачивши добровольця на інвалідному візку.
Або ще одна ситуація, але вже у Львові:
День Незалежності. Центр міста. Захотілось мені поспівати в караоке. Заходжу в один із закладів, а там – що не пісня, то російська попса. Ще й офіціантка говорить до мене теж... російською. Запитую, чи у закладі знають про нові норми мовного закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Утім дівчина знизує плечима, а потім обурено кричить до мене: «Что ви імєєтє протів рускава язика? Ета мой радной язик. Что-то нє нравитса, ідітє в другоє завєдєніє!».
І це у Львові, який всі вважають центром українського націоналізму. Як мінімум, такі ситуації викликають певний когнітивний дисонанс...
Пригадую в цей момент слова Володимира Івасюка: «Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного».
І розумію, що ці слова, як ніколи, залишаються актуальними і зараз. Тому що навіть попри те, що у нас за спиною 30 років незалежності, ми досі повинні розривати тенет російського інформаційного впливу та боротися за те, що належить нам.
«Є країни, у яких взагалі немає своєї мови. Ми мову маємо, але не цінуємо»
За словами мовознавиці Лариси Ніцой, на превеликий жаль, українська мова як і колись, так і зараз потребує захисту. Якщо за кордоном, до прикладу, у Франції чи в Німеччині увімкнути телевізор, то там не почуєш жодної мови окрім французької чи німецької. А в нас у публічному інформаційному просторі досі можна почути російськомовний продукт.
Є країни у яких взагалі немає своєї мови. Нам пощастило. Ми мову маємо, але не цінуємо. І, якщо відверто, її відстоювати в Україні не можуть і не хочуть. А чому не хочуть? Та бо у нас досі при владі ті люди, які вдома розмовляють російською. Ті люди, яким культура сусіднього народу ближча, ніж культура народу свого. І для частини українців, на превеликий жаль, саме неукраїнська мова і неукраїнська культура є близькою. У нас, знаєте, така своєрідна мішанка-солянка. Через це в українців розривається ідентичність, вони стають космополітами. А це, в результаті, призводить до втрати територій і до втрати позицій народу на світовій арені", - каже Лариса Ніцой.
На її думку, саме мова формує світогляд та спільне бачення у народу: на минуле, на сьогодення та на майбутнє. У нього виробляється спільна позиція, виховується командність. У інших народів, у яких домінує лише одна мова – якраз вироблене це спільне бачення на фундаментальні основоположні державотворчі позиції. Саме тому ці народи пішли вперед і не стоять на місці.
"У нас вже давно є діагноз – амбівалентне суспільство. Це таке, де панують протилежні світогляди. Ми це все спостерігаємо: частина населення далі хоче з Януковичем в Росію, інша частина – хоче з іншими політиками в Європу. Одні читають переважно українську літературу, а інші – російську, так у нас і формується різний світогляд. Ми розриваємо країну на шматки і, в результаті, постійно крутимось на місці. А повинні навпаки думати в одному напрямку: про наше майбутнє і про наші національні цінності. А народ їх не до кінця розуміє. Немає у нас того, про що колись писав Шевченко – «єдіномислія», – додає вона.
«Мова – це основа здоров’я української нації»
Саме тому Україні необхідна активна гуманітарна україноцентрична політика. По-перше, мовознавиця вважає, що слід правильним чином утвердити позиції в законі про мову, ввести відповідні штрафи.
Крім цього, якщо ми подивимось на контент, який поширюють українці, а особливо – молодь у популярних соцмережах, то ми побачимо, що й там переважає російська мова. За словами мовознавиці, українське потрібно популяризувати та підтримувати на усіх рівнях: по телебаченню, в інтернеті, в блогах політиків та громадських діячів. Якщо будуть виставлені саме такі орієнтири, то й молодь, яка веде свої блоги в ютубі, тіктоці чи інстаграмі, також буде тягнутися до українсьмовного продукту.
До того ж, насамперед, важливе виховання у школах. Як зазначає Лариса Ніцой, саме зі школи усе починається. Адже в українських школах учнів вчать лише грамотності та правопису, але не розповідають про важливість української мови у формуванні ідентичності.
"Українську мову треба і далі утверджувати, тому що мова це як живий організм. Наприклад, сьогодні ми хочемо, щоб всі були здорові та не хворіли. Кожен з нас вживає якісь засоби: хтось вакцинується, хтось сидить вдома і нікуди не виходить, хтось миє руки і обробляє все антисептиками, хтось намагається тримати дистанцію. А хтось п'є вітамінки чи займається спортом... Але ми всі слідкуємо за своїм здоровям, і ось, якраз мова, – це основа здоров’я нашої нації. Про неї треба піклуватися теж, – підкреслює вона.
Комунікація – це далеко не основна функція мови
Як вважає мовознавиця Ірина Фаріон, основна функції мови – якраз не комунікація, як пишуть деякі мовознавці у більшості своїх посібників починаючи від вступу до мовознавства і закінчуючи підручниками з української мови. Такі твердження фахівців, на її погляд, свідчать про незрілість українського мовознавчого проводу.
«Кожні вибори в Україні відбуваються під мовною картою: чи це вибори Порошенка, чи це вибори Ющенка, чи це вибори Януковича. Про що це свідчить? Власне про те, що мова потрібна не лише для комунікації, як стверджують деякі мовознавці. Мовознавчий провід мав би чітко визначити основну функцію мови – це є функція влади. Бо «чия мова – того влада». А якщо ще глибше – то це є функція національного буття, онтологічна функція. Про це не говорять ні в школах, ні в університетах, ні де-інде. Тому ми постійно програємо як національна держава. Ми досі не маємо самостійної держави через те, що у ній абсолютно не панує українська мова», – наголошує Ірина Фаріон.
Утім, на її думку, мовна свідомість в українському суспільстві таки трансформується. Зокрема, за ці роки було затверджено низку мовних законопроєктів. Деякі з них були подані у Верховну Раду, до Революції Гідності, а деякі – після. Хоча й ті українська влада змінювала не завжди на користь української мови.
«Авторкою одного з законопроєктів про мову була я. Це законопроєкт, який я реєструвала ще у січні 2013 року. На жаль, цей законопроєкт тодішня демоліберальна симулякрова влада взяла собі за основу, викоренивши з нього всі найосновніші утверджувальні смисли щодо української мови. Саме тому, 6 листопада, у селі Кирилівка, що на Запоріжжі, переселенець з Луганська ножем у серце вбив молодого хлопця за те, що той говорив ураїнською мовою. Цей п’яний чоловік невипадково цілив не просто в серце, а в українську мову. Який ще може бути знак з неба, аби це «общєство», яке мені важко назвати суспільством, зрозуміло, що мова це і є серце нації?», – запитує вона.
«Кожна мова – це окремий дім. Якщо нація не захищає свій дім, вона сходить з історичної арени»
Крім цього, мовознавиця акцентує увагу на Законі України «Про національні меншини», однією з ініціаторок якого є нардепка від «Самопомочі» Ірина Подоляк. Саме цим законом, на думку Ірини Фаріон, українська влада прагне опустити статус державної української мови, оскільки він дозволяє нацменшинам, а отже, і росіянам, поширення власної мови та культури.
"Щоб повністю нейтралізувати статус державної української мови сьогодні, вони ініціюють цей закон. Бо заявити, що її немає, як казали, наприклад, у 19 столітті, або ж забрати її державний статус, їм буде вже складно. Натомість, вони можуть підняти статуси мов національних меншин. Наскільки мені відомо, активно лобіювала цей закон Ірина Подоляк, яка була авторкою ідеї «Львов говоріт по рускі» разом із Андрієм Садовим, – зазначає Ірина Фаріон.
Також Ірина Фаріон пригадує 10 статтю Конституції, де йдеться про те, що Україна гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. На її думку, цей пункт слід із Конституції забрати, тому що це основна законодавча перешкода для того, аби українська мова реалізувала себе повноправно. Це ж саме треба зробити і з низкою інших гуманітарних документів, де є етноб’єктив «російський».
«Таким чином ми забезпечуємо мові окупанта і окупантові якісь особливі права. І все це робимо прямо у нашій Конституції. Але ми повинні розуміти: цю Конституцію ухвалювали ще в ту пору, коли Верховна рада не мала більшости. Вона взагалі її ледве ухвалила, і, власне ця 10 стаття була основним каменем спотикання. Питання лише в іншому: чи зможе українське суспільство обрати такий парламент, який нарешті забере цей пункт з 10 статті Конституції? Запитання риторичне. Поки що наше суспільство не демонструє такої мовної і національної свідомости, аби сказати що воно панує на своїй землі", – переконує вона.
Так чи інакше, будь-яка політична боротьба в нашій державі крутиться навколо гуманітарної проблеми, як стверджує Ірина Фаріон. З її точки зору, мовне питання в Україні можна спроєктувати на Біблію. Вона наводить у приклад біблійну історію про Вавилонську вежу. Люди, які будували її, розмовляли однією мовою, допоки найвища сила світу її не зруйнувала.
«А все через те, що кожна окрема мова – це окрема нація та окрема держава. Кожна окрема мова – це окремий дім. І якщо нація не захищає свій окремий дім, вона сходить з історичної арени», – зазначає мовознавиця.
ІА "Вголос": НОВИНИ