Вночі 24 лютого 2022 року українка Людмила Ветошко стояла на подвір’ї свого будинку у місті Волноваха Донецької області та дивилася як над нею летять ворожі снаряди.

За кілька днів Людмила з родиною виїхала зі свого рідного міста.

Зараз вона мешкає у Львові та працює адміністратором в одному з притулків, які створила громадська організація «Жіночі перспективи», і де знайшли прихисток жінки та діти, який російські окупанти вигнали зі своїх домівок.

Рідне місто - окуповане

Жінка розповідає про своє рідне місто, де вона народилася та виросла, де поховані її мама, бабусі та дідусі, з великою любов’ю.

«Я обожнюю своє місто. Воно – рідне. Я там була щасливою», - каже Людмила.

Тривалий час Людмила пропрацювала на залізниці бухгалтером. Згодом вона очолила громадську організацію.

На 2022 рік родина Людмили мала великі плани: коло свого будинку вони готувалися посадити сосни та ялинки та створити собі декоративний сад.

«У мене там росте лохина, жимолость, чорниця, кизил, ожина. Є два дерева інжиру, за якими я ретельно доглядала. Мала намір ще посадити хурму. Городик у мене – маленький. У мене було все продумано», - розповідає жінка.

Коло хати жили домашні захисники, собаки: Валдай, який прожив тут 16 років, Ельза, яку знайшли коло Азовсталі, та її син Батон.

Також родина тримала перепілок, кроликів, курей, качок і козу Дусю.

А потім прийшла війна

Розповідаючи про війну, Людмила каже: «Для нас початок війни – 2014 рік».

Війна для цієї української родини розпочалася зі сумнозвісного  нелегального референдуму в Донецьку 11 травня 2014 року.

Над Волновахою вивісили чужі прапори. Хоча, за словами жінки, ці прапори то вивішували, то знімали.

Потім почалися обстріли.

«Коли над тобою летять «гради», то стає страшно. Я прийняла рішення виїхати разом з дітьми», - згадує вона.

То ж разом з доньками, Катериною та Єлизаветою, знайшла прихисток у Києві у рідної тітки. Проте менша донька почала хворіти. І Людмила повернулася додому.

Вона була вдома 13 січня 2015 року, коли окупаційні війська росії здійснили обстріл українського пункту пропуску та уразили рейсовий автобус «Златоустівка – Донецьк». Внаслідок тієї атаки загинуло 12 осіб, ще 18 зазнали поранень.

«Я була тоді вдома. Було відчуття, що домівка почала рухатися: рухалися стіни, дзвеніло скло у вікнах», - згадує Людмила.

Остання вечеря вдома

А 24 лютого 2022 року жінка прокинулася від незвичних звуків.

За вісім років війни вона звикла до звуків обстрілів, прильотів та відльотів. Але цього разу це було не схоже на звичне і викликало тривогу.

«Бої йшли вже прямо коло нас. Це були якісь реактивні звуки. Я, як була у нічній сорочці, накинула пуховик, взула робочі чоботи і вийшла на вулицю», - розповідає вона.

На вулиці вже були її сусіди. Всі стояли і дивилися в бік Новотроїцького, Оленівки та Докучаєвська. Там вже йшли бої, до Волновахи долітали звуки вибухів та була заграва від пожеж.

«Годинник показував пів на п’яту ранку.  На вулиці було холодно, але я чомусь не мерзла. Я думала як захистити свою родину», - каже Людмила.

То ж як була – у пуховику та нічній сорочці – вона побігла до банкомата аби зняти гроші. А потім – у крамниці та аптеку. У супермаркеті, який працював вночі, набрала води палетами та великими бутлями, крупи, борошно, макарони, консерви, печиво, олію, свічки, сірники.

В аптеці величезний пакет віддали безкоштовно.

Жінка згадує, що родина готувалася пересидіти бої у підвалі.

Всі ці продукти пізніше знадобилися стареньким сусідам, які залишилися у місті, та яким родина залишила ключі від будинку з дозволом брати все, що знадобиться.

«Я ще купила дві великі рибини, форелі. Одну я розділила навпіл, половину посмажила, іншу – запекла. Мої діти досі згадують смак тієї риби. А ось інша форель, на жаль, зіпсувалася. Сусіди, яким я залишила ключі від будинку, не посміли її забрати. Все сподівалися, що ми скоро повернемося, то ж хай нам лишиться смачненьке. Але дуже скоро місто знеструмили, то ж деякі продукти попсувалися», - розповідає Людмила.

Втеча з рідної домівки

У підвалі родина просиділа буквально кілька днів.

Вже 25 лютого у Волновасі розпочалися бої. Українські захисники з боєм утримували кожну вулицю. Але коли поряд з домом Людмили розірвався ворожий снаряд, то було прийнято рішення втікати.

«Моя старша донька почала кричати: «Батьки, ви думаєте рятувати своїх дітей?!». Тоді я сказала: «Завтра виїжджаємо»», - говорить жінка.

На той момент вже всі сусіди, які мали можливість, виїхали. Українські захисники радили евакуюватися. То ж родина виїхала зі свого будинку о шостій ранку. А о восьмій вже все місто окупували загарбники.

А дорогу, якою встигла виїхати родина, окупанти обстрілювали «градами». На тій дорозі досі залишилися останки знайомих.

«Ми під’їхали до нашого блокпоста. Плачу, сльози течуть. А наші хлопці кажуть: виїжджайте. Я дивилася на їхні обличчя… Тепер я розумію, які вони герої. Адже вони не пустили загарбників далі. Росіяни як захопили моє місто і просунулися всього лише на 20 км від нього. Далі їх не пустили наші захисники», - каже Людмила Ветошко.

І втирає сльози. Адже за кожен метр української землі ці захисники заплатили своїми життями.

Дорога до Львова

Спочатку родина виїхала до Покровська. Трохи передихнувши з дороги, Людмила приймала рішення як діяти далі. Вона хотіла втекти якнайдалі від війни.

Згадала, як перебуваючи на фімен-кемпі в Трускавці, познайомилася з співзасновницею Центру «Жіночі перспективи» Мартою Чумало. То ж зателефонувала їй та спитала чи можна приїхати.

Добиралася Людмила з родиною до Львова дві доби. Їхали різними об’їзними дорогами, інколи – бездоріжжям. І увесь час тримала зв'язок з львів’янками, які їх тут чекали та вже приготували для них місце, де вони житимуть. Разом з Людмилою їхала ще одна родина.

«Ми приїхали, стали і я зателефонувала Марті. У мене досі ця картина стоїть перед очима: з-за кута вибігає Марта та обіймає мене. Це відчуття, ці обійми я пам’ятатиму все життя. Я зрозуміла, що тепер все буде добре», - ділиться своїми переживаннями Людмила.

У новому домі у Львові переселенців очікували нові ліжка, нова білизна, мультиварка, мікрохвильовка, кулери з водою та їжа.

«Вони купили нам величезний пакет туалетного паперу. Я подивилася на нього і сказала: «Коли цей папір закінчиться, ми повернемося додому, у Волноваху». Я не знаю чому я так сказала. На жаль, я помилилася», - каже жінка.

Також родина у Львові отримала психологічну підтримку.

Що далі

На сьогодні доньки Людмили навчаються у львівських школах. Старша – у випускному класі та мріє про кар’єру правозахисниці. Молодша – у шостому класі; а також відвідує творчу та театральну студію.

«Моя молодша любить спілкування. Вдома вона відвідувала художню школу та музичну. Ще хотіла навчатися у театральній, але ми купили їй дороге піаніно, то ж вона обрала музику. Коли було дистанційне навчання, то вона впадала в депресивний стан, настільки їй бракувало спілкування», - розповідає жінка.

Старша ж, як тільки приїхали до Львова, почала шукати собі підробіток аби не залежати ні від кого. Погоджувалася на різні роботи, які пропонують школярам та студентам: роздавати флаєри, продавати мобільні пакети та рекламувати виробників, які перенесли свої виробництва до Львова. В один момент вона навіть вирішила, що наступного року поступатиме на економічні спеціальності. Але згодом послухалася старших, які переконали, що її вміння можна застосувати у правозахисній діяльності. Тому зараз дівчина готується до ЗНО.

Сама ж Людмила, як ми вже згадували, працює адміністратором у притулку, який створили в Центрі «Жіночі перспективи». Тут мешкають старші жінки, які змушені були втекти від війни.

«Я поселяю їх, спілкуюся з ними. Тут є жінки з Харкова, з Луганська, Краматорська. Були з Києва. Зараз приїхала з Ізюма. Є тільки один богатир – Ігорчик, йому чотири рочки. Тут він живе з мамою та бабусею», - каже вона.

Всі вони пережили однакове горе, однакові емоції. І всі разом очікують на нашу перемогу та мріють повернутися додому.

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ