Лібералізм і гомосексуалізм
Свого часу демократія та лібералізм були прогресивними ідеями, які звільнили людство від тиранії феодалізму, кріпацтва, всевладдя аристократії та станової нерівності. У ХVІІІ столітті, якщо пан лише відшмагав вас батогом і залишив живим, це вважалося дотриманням прав людини. Поступово, століття за століттям, громадянин набував усе більше прав та свобод, і права людини почали розуміти по-іншому. У ХХ столітті було подолано расизм, сексизм, дискримінацію за ознаками нації, мови, релігії. Проте ліберальний світогляд не стоїть на місці й іде в ногу з часом відповідно до нових викликів. Таким викликом стали рівні права та суспільне визнання людини, незалежно від її сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. І якщо дотримуватися основ лібералізму, то вимоги ЛГБТ-спільнот у такому разі є повністю справедливими й повинні бути забезпечені.
Заборона гендерної дискримінації та розмежування приватного і суспільного життя означає, що людину не можна дискримінувати чи обмежувати на роботі, в навчальному закладі, в громадському транспорті чи деінде за її сексуальні вподобання. Лібералізм означає захист прав кожного, а надто меншості, від тиранії більшості. Те, що більшість вважає нормальним, не має бути обов’язковим для меншин. Адже демократія – це не тиранія більшості, а насамперед захист меншості. Саме права меншин є індикатором спектру громадянських свобод у суспільстві.
Рівність усіх означає рівні права на любов та її вираження. І тут, на думку лібералів, недостатньо обмежитися скасуванням кримінальної відповідальності за гомосексуалізм. Мовляв: «хлопці, любите один одного, – зачиніться в хаті й любіть. Для чого демонструвати це на людях?». З погляду лібералізму така позиція є порушенням принципу рівності вираження своєї любові. Чому хлопець із дівчиною можуть вільно гуляти містом за руки, цілуватися в громадських місцях і всім відкрито говорити про свої стосунки, а така ж поведінка двох хлопців чи двох дівчат викликає в суспільстві несприйняття, огиду й агресію?
«Якщо можна натуралам, то чому не можна геям? Чому любов одних називають нормальною, а любов інших – аморальною? І хто має право визначати і диктувати іншим, що є нормальним, а що ні?» – кажуть ліберали.
На думку прихильників лібералізму, суспільне ставлення до людини залежно від її сексуальних уподобань має бути таким самим, як наше ставлення до людей які люблять чай з однією або трьома ложечками цукру. Якщо більшість любить дві ложечки цукру, то як потрібно ставитися до людей, які люблять не так, як ми? У цьому випадку більшість толерує смаки і вподобання деяких категорій людей, тоді чому не толерує інших уподобань? За таким принципом, до камінг-ауту (публічного оголошення) гея чи лесбіянки треба ставитися так само, як до філателіста, хокеїста, любителя індійської йоги чи фана тернопільської «Ниви» – адекватно сприймати їхні зацікавлення й не ображати їх за це.
ЛГБТ-спільноти домагаються, щоб публічне виявлення їхньої гомосексуальності сприймали на рівні суспільства так само, як прогулянку закоханих хлопця і дівчини в центрі міста. Або як три ложечки цукру в чаї. Адже якщо люди рівні – то рівні не залежно від того, як і кого вони люблять, – таким є висновок із ліберальних принципів рівності. Якщо ж визначати, що має право на рівність, а що – ні, тоді частині суспільства доведеться відмовити у реалізації їхніх особистих прав, що не може вважатися демократичним. А оскільки свобода і демократія – базові принципи євроатлантичної цивілізації, а конституція там діє не за подвійними стандартами, як в Україні, то якщо ми за рівність – тоді маємо толерувати й гомосексуалізм. Тому багато українських демократичних громадських активістів, політиків і діячів культури цілком традиційної орієнтації заявили, що не засуджують «маршу рівності» заради захисту прав людини та ідеалів гуманізму. Активізація ЛГБТ-спільнот у Європі стала закономірним явищем у розвитку лібералізму на нинішньому етапі, і цей процес не зупиниться, доки не досягне своїх кінцевих цілей. А нереалізованих цілей у геїв, лесбіянок, бісексуалів і трансвеститів є ще багато.
Гомосексуалізм: межі дозволеного
Для пересічного українця, який не відчуває жодної гомофобії, важко зрозуміти, чого ж хочуть українські геї, влаштовуючи в Києві ЛГБТ-прайд. Здавалося б, із вилученням статті за гомосексуалізм з кримінального кодексу проблем для прихильників такого виду любові не мало б існувати. У нашій країні геїв та лесбіянок ніхто не звільняє з роботи за їхню орієнтацію, їх не дискримінують при прийомі у навчальні заклади, не обмежують у політичних чи економічних правах. Вони не криючись можуть збиратися у своїх клубах і на вечірках, мають власні інформаційні ресурси й офіційно зареєстровані організації. Окрім того, гомосексуалісти мають вагомий вплив у мас-медіа, шоу-бізнесі, комфортно почуваються в органах влади, визначають стиль поп-культури. Здавалося б, чого їм потрібно ще?
Досягнення повної рівності у своєму розумінні представники ЛГБТ-спільнот сприймають не як відсутність юридичної дискримінації, а як сприйняття на рівні суспільства їхньої гомосексуальності як буденного явища. У реалізації цієї цілі вони часто прагнуть не лише досягти рівності, а й мати привілеї порівняно з натуральною більшістю. Часто вони домагаються забезпечення навіть більших прав, аніж їх має в публічному житті натуральна більшість.
Уявіть ситуацію, коли на роботу, скажімо, в навчальний заклад чи в банк влаштовується фахівець із респектабельним резюме, престижною освітою і хорошим досвідом роботи. Кандидат на посаду успішно себе зарекомендував, завоював прихильність керівництва, а на завершення зазначив, що є любителем місіонерської пози. Зрозуміло, що після цієї фрази в оточуючих складеться про кандидата негативне враження як про сексуально стурбовану людину, яка говорить про інтимні речі там, де цьому не місце. Висока ймовірність, що такого кандидата й не візьмуть на роботу. Приблизно так само поводяться представники ЛГБТ-спільнот, які полюбляють оголошувати про гендерну дискримінацію після того, як відкрито здійснюють камінг-аут.
Якщо повністю дотримуватися вимог рівності, якої прагнуть організатори «ЛГБТ-прайду», то, задля недопущення професійної дискримінації, можна дійти до того, що відкриті гомосексуалісти, трансвестити, трансгендери (в майбутньому – і педофіли) отримають цілком демократичне право працювати вчителями в молодших класах шкіл чи вихователями в дошкільних закладах. Адже ж не можна відмовляти людині в прийомі на роботу через її особисті вподобання, які, безумовно, не стосуються її фахового аспекту та професійності. Ви ж не відмовите у прийомі на роботу вчителю, який після роботи любить чай з трьома ложечками цукру, то чому для інших уподобань слід робити виняток?
Те саме стосується й вимог ЛГБТ-спільнот легалізації одностатевих шлюбів, де, зокрема, йдеться і про право усиновлення дітей. Симпатики ЛГБТ-прайдів наповнили український сегмент соцмереж постами і мемами, які стверджують, що дитині буде краще в сім'ї інтелігентних геїв, аніж у сім'ї алкоголіків чи в дитбудинку. Такі переконливі інтернет-цитати мають на меті підготувати ґрунт для сприйняття суспільством подібних ідей, які за сприятливої соціологічної кон’юнктури обов'язково втілять у законодавчі норми.
Однак закономірний розвиток антидискримінаційної боротьби після досягнення основних цілей із часом доходить до логічної ідеї закріплення прав меншин за рахунок більшості та подолання історичних наслідків минулого пригнічення. Прикладом цього може бути вимога геїв щодо скасування термінів «матір» і «батько», щоб не ображати почуття ЛГБТ-спільнот. Адже хто має право вирішувати, яка сім'я нормальна, а яка ні? Тоді чому більшість нав'язує меншості свою термінологію? Що має писати про свій сімейний статус нещасний гей під час заповнення документів своєї усиновленої дитини: батько він чи матір? Це означає, що більшість, якщо вона справді поважає демократію і свободу, має підлаштуватися під гомосексуальну меншість і запровадити таку сімейну термінологію, яка враховувала б інтереси всіх меншин.
Важливим пунктом для справжнього подолання дискримінації є запровадження обов'язкових квот геїв і лесбіянок під час прийому у виші, присудження наукових ступенів, призначення на офіцерські посади чи священицькі парафії. Нещодавно впливовий демократичний журналіст, так званий «opinion maker» (формотворець громадської думки), Віталій Портников зазначив: «Справжня відмова від дискримінації сексуальних меншин – це позитивна дискримінація більшості та введення кримінальної відповідальності за гомофобію. Те, до чого ми ще прийдемо».
Кому це вигідно?
Очевидно, в Україні на рівні політичної еліти також існує впливове гомосексуальне лобі, яке між іншим намагається на всіх популярних телеканалах та інтернет-ресурсах просувати ідеї толерантності до секс-меншин. За їх сприяння в Україні щороку відбуваються «марші рівності» та поляризується позитивний образ ЛГБТ у ЗМІ. «Зрештою, краще гей-парад на Хрещатику, ніж російські танки в центрі української столиці», – висловився якось з цього приводу Ю. Луценко.
У цьому вітчизняні геї отримують підтримку й з боку європейських та міжнародних структур, які чинять послідовний тиск на Україну в питанні забезпечення гомосексуальної толерантності. Цікаво, що абсолютна більшість публічних учасників таких «маршів рівності» – зовсім не геї, а люди звичної орієнтації. Участь у акціях ЛГБТ для них є насамперед приводом зайвий раз у викличній формі підтвердити свою прихильність ліберальним цінностям або ж здобути моральну, юридичну, політичну чи фінансову підтримку західних фондів та демократичних організацій. Справжні геї зазвичай не вважають за потрібне публічно демонструвати своє обличчя для телекамер – їм соромно перед родичами, колегами і знайомими. Тож так званий гей-парад у Києві є не стільки акцією гомосексуалістів, скільки демонстрацією ліберально-демократичних громадських активістів як приводу для власного піару та чергової хвилі інформаційного збурення, яка знову розриватиме країну між прихильниками і противниками європейського вибору. Однак, на відміну від часів Євромайдану, цього разу аргументи у противників значно витонченіші. Водночас провокації та бійки, які зазвичай відбуваються на таких заходах за участю правих сил і футбольних фанів, стануть ще одним приводом показати європейцям «дикість нетолерантних українців», а українцям укотре нагадати, що перед євроінтеграцією має бути гомосексуальна толерація. Отож до актуальних проблем, які роз’єднуватимуть українців у повсякденному житті, тепер додалася ще одна, якою активно спекулюватимуть московські пропагандисти.
Щодо позиції Європи, яка надіслала на марш рівності у Київ навіть депутатів Європарламенту, то дуже шкода, що наші європейські партнери не поспішають надавати українцям безвізовий режим, не готові продавати озброєння для захисту від російської агресії, а лише наполягають на гей-парадах в українській столиці.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ