Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну та низки військових злочинів проти мирного населення терористична держава та її громадяни стали абсолютно токсичними в усьому світі. Водночас російська пропагандистська машина продовжує працювати, а її новий наратив – розмивати відповідальність за неспровоковану агресію та терор проти мирного населення України. Розгляньмо це докладніше.
В епоху інформаційної війни термін «нацизм» став дуже популярним ярликом для пропагандистів. Отже, шановні читачі, почнемо з аналізу головної та основної тези російської пропаганди – Україною правлять нацисти. Чому це брехня?
Фальшивий привид «нацизму в Україні»
По-перше, це фігура Президента України. Володимир Зеленський – етнічний єврей, який на момент обрання володів українською мовою на досить слабкому рівні. З усім тим, на президентських виборах 2019 року він отримав у другому турі підтримку понад 70% виборців і переміг тодішнього чинного президента Петра Порошенка. Зазначимо, що Володимир Зеленський, як і згодом його політична партія «Слуга народу», отримав більшість голосів у всіх регіонах України. І на Заході, і на Сході, і в столиці. За нього проголосували як україномовні громадяни України, так і ті українці, які володіють російською та іншими мовами.
Друге. Важливо розуміти, що війна в Україні почалася не 24 лютого 2022 року. Ця дата є днем повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію суверенної країни, яка в багатьох контекстах містить ознаки геноциду. (докладніше про це пізніше). Війна в Україні почалася 20 лютого 2014 року, коли Росія вторглася на український півострів Крим, а згодом вирішила кровопролитний конфлікт у Донецькій та Луганській областях України.
Зазначимо, що офіційною причиною військового вторгнення вУкраїну агресивної Росії став захист етнічного російського населення та російськомовної культури. Але, як не дивно, в результаті бойових дій, обстрілів житлових кварталів та інших військових злочинів у Росії, які відбуваються з 2014 року, найбільше постраждало російськомовне населення східних регіонів України. Протягом наступних 8 років, після того як українській владі вдалося стабілізувати ситуацію та приборкати агресію, Україна продовжувала свій економічний та соціальний розвиток, незважаючи на гібридну війну Росії. Протягом цього часу в Україні регулярно проходили президентські, парламентські та місцеві вибори, в результаті яких легально змінилася влада.
За цей час не зафіксовано жодних репресій чи утисків щодо російського та російськомовного населення України. Про це не повідомляють ні ОБСЄ, ні ООН, ні будь-які міжнародні організації, за винятком тих структур, які прямо чи опосередковано фінансувала держава-агресор – Росія.
Більше того, на парламентських виборах 2014 та 2019 років до українського парламенту вільно пройшла політична партія, яка відкрито підтримувала Росію та орієнтувалася на подальшу інтеграцію України з країною-агресором. Це так звана «Опозиційна платформа за життя», лідери якої також балотувалися в президенти України. Багато її представників також були обрані мерами багатьох міст України. Жодних обмежень на діяльність політичної партії не було.
Також всі ці роки в Україні продовжувала діяти так звана православна церква Московського патріархату, яка по суті є деструктивною релігійною сектою, керованою з Росії. Її лідери публічно заперечували російську агресію та підтримували дії окупантів. Проте, враховуючи священне право на свободу віросповідання, жодних обмежень на її діяльність не накладалося.
Зазначимо, що, як і Російська православна церква, її представництво в Україні (так званий Московський патріархат) відоме своєю жорсткою та нетерпимою позицією щодо ЛГБТ-спільноти та релігійних меншин, таких як католики, протестанти та інші релігійні групи.
Додамо, що від сьогодні в Росії офіційно заборонена діяльність Свідків Єгови, а члени цієї релігійної групи репресуються. Також слід зазначити, що фактично в Росії заборонена діяльність будь-яких українських релігійних конфесій (Православна церква України, Українська греко-католицька церква тощо). Зокрема, на окупованих Росією територіях України переслідуються священнослужителі та віруючі цих релігійних конфесій.
Яскравим прикладом цього є місто Маріуполь, де зараз відбуваються військові злочини Росії проти мирного населення. Протягом останніх двох тижнів місто щодня обстрілювали та бомбили, багато будинків було зруйновано. Трупи мирних жителів лежать на вулицях, вивезти їх неможливо, оскільки російські війська не дотримуються жодних домовленостей щодо гуманітарних коридорів для мирного населення.
Чому це яскравий приклад відсутності нацизму в Україні?
Згідно з переписом, понад 40% жителів Маріуполя є етнічними росіянами, а понад 4% є етнічними греками, які проживають у регіоні більше двох століть. У місті повністю переважає російська як основна мова спілкування та бізнесу. Через вісім років після того, як українська армія звільнила місто від російських терористів у 2014 році, Маріуполь продовжував рости та рости. На відміну від окупованих територій України, де середня зарплата становила менше 200 доларів, у Маріуполі на кінець 2021 року вона перевищувала 500 євро. Місто активно зростало як важливий портовий і промисловий центр, почав розвиватися туризм. Єдиний військовий злочин, зафіксований у місті за цей час, — масовий обстріл російськими терористами житлових районів Маріуполя з реактивних систем залпового вогню «Град» у 2015 році.
Тож саме зараз, у режимі реального часу, російські війська свідомо знищують мирних жителів, переважна більшість з яких — етнічні росіяни чи російськомовні українці. Таким чином, враховуючи трагедію Маріуполя, Харкова та інших російськомовних міст на сході України, мета російського вторгнення, проголошена «захистом російськомовного населення», є абсолютною і очевидною брехнею.
Етнічна та громадянська ідентичність
Тепер, коли російська брехня про нацизм в Україні нарешті стала очевидною для світу, важливо розділити поняття етнічної та громадянської ідентичності. Коли ми говоримо про «українців» і «росіян», то маємо на увазі саме громадянство, а не етнічну приналежність. Україна є сформованою політичною нацією, в якій протягом багатьох десятиліть мирно співіснують представники різних етнічних, релігійних та мовних груп. Проблема належного місця української мови в українському суспільстві існувала, але станом на кінець 2021 року її остаточно вирішили. У чому суть цієї проблеми?
З 1783 року, коли російська імператриця Катерина II скасувала українську державність, українська мова та культура зазнали дискримінації. Зокрема, за часів правління «ліберального» російського імператора Олександра II були введені жорсткі обмеження щодо офіційного використання української мови. Так, у 1876 році Олександр II підписав так званий «Емський указ».
Він мав на меті повне витіснення української мови зі сфери культури. Емський указ забороняв українську мову в багатьох сферах життя (церква, музика, театр, друкарство) (заборона ввезення в імперію книг, надрукованих українською мовою), заборонялися публічні виступи українською мовою. Пізніше, після перетворення Росії з імперії на тоталітарну диктатуру, відому як «Радянський Союз», лінгвоциж та культурна війна проти всього українського лише посилилися.
Зокрема, у світі відомі страшні репресії проти української інтелігенції та митців під час правління радянського диктатора Йосипа Сталіна. Тиран, який разом із Гітлером розпочав Другу світову війну, нападаючи на Польщу, серед іншого здійснив цілеспрямовану русифікацію території України. Зокрема, через геноцид етнічного українського населення під час Голодомору 1932-1933 років, коли штучний голод забрав життя приблизно від 5 до 9 мільйонів українців.
Під час деградації та розпаду СРСР русифікація тривала. Це було зроблено шляхом закриття шкіл з українською мовою навчання та фактичної заборони української мови в університетах. Крім того, державні службовці, військові та інші пільгові категорії громадян в СРСР, які перебували на території України, мали право ігнорувати українську мову.
Після розпаду СРСР колоніальна спадщина виявилася у сильній внутрішньодержавній дискримінації україномовного населення. Зокрема, шляхом використання стереотипів про українську мову як «сільську мову», «мову малорозвинених аборигенів» та інші шовіністичні кліше. Таким чином, певний час україномовні громадяни України фактично перебували в ролі громадян другого сорту. Майже повна відсутність української музики на радіо, тотальне російськомовне телебачення та книговидання, а також побутова дискримінація українців, які не могли отримувати послуги українською в Україні – такими були сумні реалії України 2013 року, коли наша держава була під владою авторитарного проросійського диктатора Віктора Януковича.
Власне, реформи в Україні після перемоги Революції Гідності 2014 року також полягали в ліквідації дискримінації україномовних українців в Україні. При цьому вони жодним чином не дискримінували російську мову чи культуру. Адже після Революції Гідності в Україні продовжували випускати книги, фільми та серіали, а також музику російською мовою. Місяць тому, наприклад, у серці нашої столиці успішно працював російський драматичний театр.
Я ні в якому разі не хочу порівнювати становище україномовних громадян України 10 років тому із ситуацією, наприклад, афроамериканців у США в період жорсткої расової сегрегації. Це було б неправильно, оскільки це дискримінація не на етнічному та расовому, а насамперед на мовно-культурному рівні. Тут доречніше навести приклад Ірландії та систематичного зниження ролі ірландської мови в цій країні в колоніальну епоху. Або, як приклад, боротьба франкомовних канадців у Квебеку за розвиток та збереження своєї мови та культури. У всякому разі, мовно-культурне питання в Україні було відносно успішно закрито після Революції Гідності.
Особливо яскравим прикладом розуміння етнічної та громадянської ідентичності є етнічне походження лідерів обох сторін, України та терористичної держави Росія.
Як я вже згадував, Президент України – етнічний єврей. Голова Миколаївської військової адміністрації Віталій Кім, який керує обороною регіону від російських загарбників - має корейське коріння. А мер Харкова Ігор Терехов, який, незважаючи на масові воєнні злочини Росії, продовжує оборону міста, є етнічним росіянином. Проте всі ці люди насамперед українці. Адже вони (хто раніше, а хтось пізніше) остаточно сприйняли українську громадянську та культурну ідентичність.
З іншого боку, один із найближчих радників тирана Путіна Дмитро Козак або, наприклад, колишній лідер російських терористів на сході України Олександр Захарченко – етнічні українці. Проте очевидно, що ці люди сприйняли російську культурну та громадянську ідентичність. Вони росіяни. Не в етнічному, а в громадянському сенсі цього слова. І це лише найяскравіші приклади.
У чому головна відмінність цих ідентичностей? Україна ніколи в своїй історії не була імперією, не вела загарбницьких воєн і, як наслідок, не має у своїй культурі та суспільній практиці так званої імперської спадщини, наслідки якої ми бачимо саме зараз у Росії.
Отже, шановні читачі, ми визначили наступне. По-перше, в Україні немає нацизму. По-друге, в Україні немає дискримінації. По-третє, незважаючи на триваючу війну на Сході, Україна протягом останніх восьми років розвивалася відносно успішно та ефективно. Отже, повернемося до головного питання цього тексту – чому ненависть до росіян не є нацизмом? Чому це нормально?
Чому ненавидіти росіян - це нормально
Ненависть - це абсолютно руйнівне почуття, викликане стресовими емоціями. З іншого боку, це ж відчуття цілком природне для людини. А в деяких випадках - навіть життєво необхідне. Зараз мова йде саме про такий випадок.
Повномасштабна війна Росії проти України – це неспровоковане вторгнення, яке здійснюється в особливо жорстокий, варварський спосіб, з порушенням усіх можливих норм і правил ведення війни, а також міжнародних гуманітарних конвенцій. І це факт. Переважна більшість громадян Росії (за різними оцінками, понад 70%) повністю або частково підтримують вторгнення Росії в Україну. І це теж факт.
Зараз підтримка війни в російському суспільстві дещо знизилася, але ми повинні розуміти, чому це відбувається. Не через жахливі військові злочини проти мирного населення. І навіть не через безпрецедентні санкції демократій у всьому світі. Більше того, навіть безпрецедентні для XXI століття військові втрати (за два тижні загинуло понад 12 тисяч російських солдатів) не призвели до сильного громадянського невдоволення.
Основна причина незначного зниження підтримки війни в російському суспільстві полягає в тому, що Росія програє війну. І в інформаційному, і в економічному, і передусім – у військовому контексті. Для росіян той факт, що армія і народ України завдали поразки російським сухопутним військам на багатьох напрямках і показали світові слабкість корумпованої армії Росії, є «ганьбою для імперії». Імперія не може програти війну, і не комусь, а «дурним примітивним аборигенам», «людям другого сорту», «жалюгідним селянам».
І це, а не кадри розстріляних жінок, вбитих дітей і зруйнованих міст є найбільшою психологічною травмою для колективної свідомості росіян. «Велич імперії», її «економічна міць» і «військова міць» виявилися банальною пропагандистською брехнею. Як «нацизм» в Україні.
І це дуже важливий момент, щоб зрозуміти, з яким типом суспільства ми маємо справу. Російські діячі культури, блогери та інфлюенсери зараз плачуть у тих соцмережах, куди ще можна зайти. Однак роблять це не через геноцид мирного населення, а через неможливість купити Біг Мак з картоплею фрі чи полетіти на відпочинок до Єгипту. Це багато говорить про рівень емпатії в російському суспільстві, яка в умовах інформаційного автократії неминуче розмивається і деградує як соціальна чеснота. Особливо яскравими прикладами цього є перехоплені українськими спецслужбами розмови російських військових, які відкрито й безсовісно розповідають рідним про пограбування та розстріли мирних жителів, вбивства дітей зі стрілецької зброї та пограбування трупів.
Отже, простий меседж, який я хочу донести, полягає в тому, що в Росії, де інститути громадянського суспільства повністю деградовані, а пропаганда ідеально вписується в шовіністичні настрої більшості населення, імперська парадигма є фундаментальною основою суспільства. Це стосується історії Росії, яка століттями завойовувала, асимілювала чи просто знищувала сусідні народи. в його основі лежить російська культура, бо такі улюблені на Заході Достоєвський і Толстой були ідеологами російського православного фашизму. Саме ці люди, як і багато інших російських філософів і письменників (Бердяєв, Ільїн та ін.), створили і поширили тезу про російську винятковість, про месіанське призначення Росії як православної імперії.
У сучасній Росії додався ще спадок Радянського Союзу, який базувався на Росії, а російська ідентичність була основою для його лідерів. Можна згадати етнічного грузина Йосипа Сталіна, який після перемоги у Другій світовій війні (яку розв’язав він сам) підняв келих за «великий російський народ», забувши при цьому інші етнічні групи Радянського Союзу. Зокрема, українців, що особливо цинічно. Нагадаю, що територія України, як і її населення, під час Другої світової війни найдовше була окупована нацистами та зазнала найбільших втрат.
У новітній історії є яскравий приклад дуже схожої ідеології, культури та населення країни – Сербії. Сподіваюся, усі пам’ятають сербські звірства, етнічні чистки та масові воєнні злочини проти мирного населення під час війни в Югославії 1990-х років. Зазначимо, що лише після втручання НАТО у 1999 році загроза, яку представляла Сербія та її населення, заражене «православним імперським фашизмом», для навколишніх країн була остаточно припинена.
Таким чином, станом на 2022 рік ненависть до Росії, росіян і російської культури цілком виправдана і нормальна. Адже, як показала практика останніх 8 років, коли Захід через переговори, поступки та компроміси намагався зупинити агресивну політику Росії, це взагалі не працює. І російські політичні еліти, і, насамперед, населення Росії сприймають таку поведінку як слабкість. При цьому щоразу, коли агресія Росії отримує безкомпромісну і гідну відсіч, вона припиняється.
«Хороші» росіяни і «ліберальна» російська опозиція
У контексті трагічних подій російського вторгнення в Україну особливо важливою є реакція так званої «російської ліберальної інтелігенції». Говорячи про російську ліберальну інтелігенцію, ми повторюємо її етнічне походження, щоб ще раз проілюструвати, що під «росіянами» чи «українцями» ми маємо на увазі соціальну та культурну ідентичність, але не етнічну приналежність. Отже.
Наприклад, відомий російський письменник і громадський інтелігент Борис Акунін (справжнє ім’я – Григорій Чхартішвілі, етнічний грузин) дав інтерв’ю про російське вторгнення. Як і багато російської громадської інтелігенції, він засудив військове вторгнення. Але важливо зрозуміти, як саме він це зробив.
Говорячи про сучасну Україну та Росію, він порівняв ці дві країни з Німеччиною, яка була розділена під час холодної війни. Він порівнював Україну із Західною Німеччиною, а Росію зі Східною Німеччиною (яка була окупована радянськими військами до падіння Берлінської стіни). На перший погляд порівняння для України приємне, але лише на перший погляд.
Інший російський громадський інтелектуал і блогер, Максим Кац (етнічний єврей), який завжди послідовно засуджував політику Путіна, також рішуче засудив вторгнення Росії в Україну. Говорячи про колосальні втрати російських військ та військові злочини проти українського населення, він сказав, що йому боляче. Адже, за його словами, «наші» російські війська вбивають «наше» мирне населення в Харкові та Маріуполі. І самі гинуть від «наших» українських військових
В обох випадках ми бачимо, як «ліберальна» та «опозиційна» російська інтелігенція позбавляє Україну та українців суб’єктивності. Це ще один наратив російської пропаганди, яка заразила так званих російських лібералів. Його суть – Україна як найкращий варіант Росії. Україна – пострадянська країна, яка змогла побудувати конкурентоспроможну демократію. І в цій країні живуть «такі ж люди, як і ми, такі ж росіяни».
Як бачимо, навіть російські опозиціонери та інтелігенція, які роками й десятиліттями живуть за кордоном (як Акунін) і користуються всіма благами розвиненого демократичного суспільства, не готові надати Україні та українському народу право на самовизначення.
З їхніх уст ми чуємо ті самі тези російської державної пропаганди, лише трохи перефарбовані в більш мирний тон. Тези про «братський» народ, а то й про те, що українці та росіяни — «один народ». Навіть ті представники російської інтелігенції, які усвідомлюють цивілізаційну катастрофу, в яку Путін затягує їхню країну, не готові визнати, що українці – окремий народ, зі своєю мовою, культурою та громадянською ідентичністю. Зі своєю історією, визначальним наративом якої протягом останніх 300 років є боротьба за визволення від російського гніту.
Більше того, деякі російські «ліберальні» імперці відкрито критикують Путіна не за те, що той не намагався анексувати Україну та розчинити українців у Росії. Скоріше, форма, яку він обрав, була грубою та дикою військовою силою, варварським вторгненням. На їхню думку, більш ефективною була б «м’яка сила», а саме – домінування російської мови в українському культурному та громадському просторі та контроль російського бізнесу в українській економіці. З ними, до речі, важко не погодитися.
Отже, який висновок я хочу вам зробити, як звичайний українець, чий родовід має польське та угорське коріння. Росіяни хочуть нас знищити — чи фізично, чи ментально й культурно. Ми хочемо жити. Тому компроміс неможливий. Абсолютно.
ІА "Вголос": НОВИНИ