50 років тому почалася масова хвиля репресій проти відомих поборників національно-демократичного руху України. Під нищівний удар із боку Росії потрапили шістдесятники, правозахисники та дисиденти. На їхню долю випали заслання та ув’язнення. У відповідь поборники національної ідеї оголошували голодування та не приймали позиції ворога. Утім, як відомо, історія має властивість повторюватися. Із 2014 року, після анексії Криму, питання про українців, полонених російською владою, знову набуло актуальності. Нинішні бранці Кремля терплять ті ж самі муки, як і перші, та протестом відстоюють власні цінності. У День українського політв’язня згадуємо найвідоміші історії полонених та шукаємо відповідь на запитання: чи виправдані тортури нинішніх активістів?
Нині за ґратами в Росії перебуває понад 100 українських політв’язнів. Найбільшого резонансу такі переслідування почали набирати у травні 2014 року, коли російські силовики затримали групу активістів. Серед них був і кінорежисер Олег Сенцов, який став одним із найвідоміших політв’язнів Кремля.
Справа 26 лютого
За останні вісім років кількість полонених невпинно зростає. Втім шанси повернутися додому та побачити рідних не надто обнадіюють. Бере початок ця справа ще з 2015 року. Приводом для неї стало проведення мітингу у Сімферополі 26 лютого. В цей день під стінами Верховної Ради АРК зібралися тисячі людей з українськими прапорами, щоб захистити державну цілісність країни. По інший бік прийшли і супротивники з прапорами та криками «Россия!».
Того дня загинуло двоє кримчан, а кілька десятків осіб постраждали. Через рік у тому, що сталося, Росія звинуватила тих же кримських татар. Першим притягнули до відповідальності у цій справі Ахтема Чийгоза.
Як раніше повідомляв «Вголос», Чийгоза арештували 29 січня 2015 року російські силовики нібито через «організацію масових заворушень». 11 вересня 2017 року Верховний суд анексованого Криму засудив кримського татарина до 8 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. 25 жовтня 2017-го Чийгоза разом з Ільмі Умеровим видали Туреччині під тиском світової спільноти. Після того заручники Кремля повернулися додому.
Згодом починають засуджувати й інших. Зокрема оголошують про підозру у державній зраді Ганні Туробовій – колишній кримській прокурорці. Далі підозру про незаконне кримінальне переслідування учасників мітингу біля ВР Криму висувають 4 працівникам «прокуратори Республіки Крим». А також оголошують в розшук 10 суддів у справі Чийгоза. Завершується усе відкриттям кримінального провадження проти українських правоохоронців.
Справа «українських шпигунів та диверсантів»
Всі справи про «українських шпигунів та диверсантів» зазвичай приховані від загалу та відбуваються за зачиненими дверима. А самих обвинувачених змушують відмовлятися від «допомоги» та погодитися на державного захисника. Відомими політв’язнями таких справ стали: Андрій Захтей, Володимир Дудтка, Шліб Шаблій, Леонід Пархоменко та інші.
За всіма цими деталями експерти підтвердили незаконні методи ведення слідства та застосування низки тортур задля отримання свідчень. Як відомо, полонених тримають у невідомих приміщеннях, де їх, наприклад, б'ють металевою палицею, застосовують електричний струм або навіть імітують розстріл.
Мета таких дій одна – домогтися зізнання у не вчинених українцями злочинах. Через вимушене отримання російського громадянства владні сили Росії починають оголошувати навіть державну зраду, а не як раніше – підозру. Зокрема, за цією статею притягнули до відповідальності: Галину Довгополову, Дмитра Довгополова та Анну Сухоносову. Щоб стати черговою небезпекою владі Кремля, достатньо отримати підозру в обмані чи таємності. Тому шпигунами можуть виявитися, наприклад, учасники бойових дій.
До слова, у 2020 році за цією справою оголосили два вироки. Їх отримали Юнус Машаріпов та Денис Кашук. Першому замінили ув’язнення на примусове лікування у психіатричній лікарні. А другого засудили до трьох років та вісім місяців ув’язнення. Одним із останніх у цю категорію потрапив і позаштатний журналіст «Крим.Реалії». Причиною цього стало покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку у його день народження, 9 березня.
Бахчисарайська справа «Хізб ут-Тахрір»
Під гарячу руку Кремля потрапили і кримські татари. «Хізб ут-Тахрір» – це найрезонансніша справа про переслідування кримських мусульман. Політв’язні зазнали переслідувань, арешту та фізичних розправ. І все це під «покривалом» нібито боротьби з тероризмом та агресією з боку Кремля. Ця історія почалася ще 2014 року через політичні мотиви, коли значна кількість кримських татар виступила проти анексії Криму та почала ігнорувати вибори новообраної влади.
Це і було першим поштовхом для протиправних дій із боку Москви. Їхніми мішенями стали кримські татари та мусульмани, які не мали нічого спільного зі звинуваченнями. Згодом арешти спалахнули у жовтні 2017 року. Тоді за грати потрапили одразу шість жителів Бахчисараю. Серед них: Тимур Ібрагімов, Марлен Асанов, Мемет Бєлялов, Сейран Салієв та ін. Вже через рік, 2018-го, затримали координатора «Кримської солідарності» Сервера Мустафаєва. Його звинуватили у бахчисарайській справі. А ось розглядати її російський окружний суд почав аж у листопаді 2019 року.
Натомість усі підсудні заявили про свою непричетність до тероризму. Та наголосили, що їх переслідують, перш за все, через політичні та релігійні мотиви. 11 березня 2020 року відбулося ще одне масштабне затримання. Після низки слідчих заходів та обшуків були затримані Енвер Мустафаєв, Сейтумер Сейтумеров (історик, – ред.), Осман Сейтумеров, Амет Сулейманов, Рустем Сейтмеметов та ін. Всім їм інкримінували статтю 205.5 Кримінального кодексу Росії, в якій йдеться про участь та діяльність у терористичних організаціях.
Вже 29 жовтня 2021 року фігурантам бахчисарайської справи ухвалили вирок. Їх визнали винними за низкою справ. Зокрема «в участі в терористичній організації» та «у спробі насильницького захоплення влади». Натомість самі мусульманські представники своєю місією назвали об’єднання всіх мусульманських країн в ісламському халіфаті. І зазначають, що зазнають несправедливого переслідування з боку Москви. Наголошують і на тому, що переслідування пов'язане і з їхніми релігійними переконаннями. Адже у цій справі підозрюють насамперед тих людей, які сповідують іслам.
Відтак покарання отримали: Сейтумер Сейтумеров – 17 років колонії суворого режиму, Осман Сейтумеров – 14 років, Ахмен Сулейманов – 12 років, Рустем Сейтмеметов – 13 років. Проте спочатку засуджені мають 3 роки та 6 місяців відсидіти у в’язниці. На знак протесту біля російського суду зібралися чимало кримчан, які провели акцію з вимогами звільнити фігурантів справи. На що співробітники поліції заявили, що у них є 15 хвилин, щоб припинити акцію, в іншому випадку їхні дії кваліфікуватимуть за статею. В той же час зібралися на мирний мітинг і жителі Криму біля Кримського гарнізонного суду у Сімферополі. Але і ця акція виявилась нетривалою.
Найвідоміші українські політв’язні
Олег Сенцов
Олег Сенцов став політв’язнем Кремля у 2014 році, після анексії Криму. Все через надумане та сфальсифіковане звинувачення російським судом у справі «кримських терористів». Йому тоді оголосили покарання у вигляді 20 років суворого режиму.
Починалося все з «Автомайдану», активним учасником якого Олег Сенцов і був. Тоді він намагався організовувати мітинги «За єдину Україну». А згодом подався у волонтери: забезпечував українських військових у Криму їжею та іншим необхідним. Вперше, 10 травня 2014 року, активіста затримала ФСБ Росії біля його ж будинку у Сімферополі. Звідти він потрапив до відділення колишньої СБУ, де на нього вже очікував «кривавий допит».
Через 9 днів, 19 травня, політв’язня доправили у московське СІЗО «Лефортово». Тут його звинуватили у «справі кримських терористів», в якій Сенцов був нібито організатором терористичної організації, яка мала на меті протизаконні дії. Зокрема йдеться про підрив пам’ятника Леніну у Сімферополі та нічний підпал офісу партії «Єдина Росія». Далі арешт Сенцова московське СІЗО продовжувало п’ять разів. У січні 2015 року до вже висунутих звинувачень додають нове – «незаконне зберігання зброї і боєприпасів». Режисера примусово позбавляють громадянства України і починають називати громадянином Росії.
Водночас Сенцов своєї провини не визнає. У серпні 2015 року вже Північно-Кавказький окружний суд засуджує політв’язня до 20 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Звинувачень, за словами Кремля, для цього більш ніж достатньо. Зокрема: «участь у терористичному угрупованні», «підпали», «незаконна вибухівка» тощо. У відповідь після оголошення вироку Олег Сенцов разом з Олександром Кольченком у залі суду починає співати гімн України.
Після трьох років, проведених у московській колонії, Олег Сенцов оголошує про безстрокове голодування. Це сколихнуло населення, що і дає поштовх глобальній акції підтримки політв’язня, до якої долучаються сотні тисяч людей. А незабаром його навіть номінують на Нобелівську премію миру. Окрім цього, нагороджують низкою українських премій. Загалом Олег Сенцов провів у політичному ув’язненні понад 5 років.
Олександр Кольченко
Ще один політв’язень, який провів у кремлівському ув’язненні 5 років, – Олександр Кольченко. Це український активіст та правозахисник студентства Криму. Чоловіка затримали, коли йому було лише 24 і на той момент він ще не встиг закінчити університет. Приводом для затримання стали звинувачення його в участі у диверсійно-терористичній групі «Правого сектору». А саме за нічний підпал офісу партії «Єдина Росія» у Сімферополі.
За матеріалами справи, Кольченко спостерігав, в той час як інші фігуранти здійснювали підпал. Те, що був свідком дійства, визнав і сам активіст. Проте наголосив на тому, що лише хотів «висловити протест проти партії, яка проголосувала за введення військ в Україну, і завдати їй символічного збитку». Відтак Олег Сенцов та Олександр Кольченко стали в’язнями однієї справи. Як і Сенцова, його направили до Москви, де продовжили утримувати під вартою. Вже на суді Кольченко свідчити проти Олега Сенцова не став, провини не визнав та на угоду зі слідством не пішов. Через що його засудили до 10 років ув’язнення в колонії суворого режиму. У своєму листі Олегові Сенцову, в 2018 році, Кольченко написав: «Імперії не вічні, тирана повалять».
Володимир Балух
Ще один бранець Кремля – Володимир Балух – фермер та інженер в аграрній сфері. Щоб потрапити у Московське СІЗО, йому достатньо було вивісити державний прапор України. Перший арешт трапився з активістом у червні 2014-го. За непослух поліції. Через це він відсидів три доби. Згодом такі ж звинувачення трапляються і упродовж року. Через рік, 2015-го, кримські силовики прийшли до його будинку з обшуком та звинуватили у крадіжці коробки передач від трактора і легкового автомобіля.
Відтак ФСБ вилучила в нього український паспорт та зірвала з даху будинку український прапор. Згодом, у 2017 році, Балуха окупанти засудили до 3 років 7 місяців за «незаконне зберігання і носіння вогнепальної зброї та боєприпасів». Після чого вирок продублювали. У липні 2018-го його засуджують до 3 років загального режиму. У відповідь активіст оголошує голодування. Та своєї провини не визнає. У серпні 2019-го Володимир Балух залишив Москву.
Микола Карпюк
Микола Карпюк – учасник партії УНА-УНСО. Його затримали у 2014-му на українсько-російському кордоні у Чернігівській області. Карпюк пише у своїх листах про те, що до нього застосовували важкі тортури, а ще погрожували завдати шкоди сім’ї. В Україні весь цей час про перебування українця не знали. А його дружина звернулася до поліції, де відкрили провадження за статею «убивство».
Вже згодом, 14 вересня 2015 року, Микола Карпюк вперше зустрівся з адвокатами. Після цього його родина нарешті дізналася, де він. Як повідомляє «Радіо Свобода», 27 жовтня 2015 року Карпюк заявив про свою невинуватість. Він повідомив, що з нього тортурами і погрозами вибили зізнання в «убивстві російських військових у Чечні», якого він не вчиняв. За його словами, він підписав звинувачення після того, як росіяни почали погрожувати його родині розправою.
26 травня 2016 року суд Чечні засудив Миколу Карпюка до 22,5 років колонії суворого режиму за звинуваченням «в участі у банді», «у вбивстві та замаху на вбивство російських військових на Північному Кавказі у 1994 році», йдеться у вироку. «Раби не могли відпустити на волю», – так прокоментував Карпюк рішення суду. Політв’язень починає відбувати покарання у в’язниці «Володимирський централ» у Росії.
Рустем Ісмаїлов
Рустем Ісмаїлов – кримський політв’язень. Ще 2016 року у Криму силовики проводять обшуки та арешти серед кримських татар. Затримали і Рустема Ісмаїлова, батька трьох дітей. Як інших, його звинуватили у причетності до ісламської партії «Хізб ут-Тахрір», яку в Росії вважають терористичною, однак вона не заборонена в інших країнах світу. За словами дружини полоненого Фатми Ісмаїлової: «Під час обшуку до нас не допускали адвоката».
Згодом, коли Рустем перебував у сімферопольському СІЗО і мав проблеми зі здоров’ям, йому не надавали жодної медичної допомоги. Коли їх везли в будівлю ФСБ для проведення слідчих дій, то одягали чоловіку та іншим ув’язненим кримським татарам мішки на голови, били їх, притискали обличчям до підлоги машини». Прийшли до оселі чоловіка вранці, а обшук тривав понад 6 годин. Вже коли перебував у сімферопольському СІЗО, у нього почалися проблеми зі здоров’ям. Однак допомоги чоловікові так і не надали. А згодом почали катувати.
Далі Рустема направляють до окружного суду Ростова-на-Дону, де його засуджують до 14 років колонії суворого режиму. Після апеляції полоненому зменшують вирок на пів року. Далі місце перебування Рустема не було відоме його сім'ї. Лише у квітні 2020 року вони дізнаються, що його направили до виправної колонії номер 2 у Салаваті. А 10 червня 2019 року батька та брата Фатми, дружини політв’язня, теж затримують російські силовики.
Чи актуальна зараз проблема політв’язнів?
На восьмому році війни гучні справи українських політв’язнів швидше стають нормою, ніж сенсацією. Тож чи готова і надалі влада боротися за кожного полоненого?
«Враховуючи кількість сучасних політичних репресій, ця проблема мала б бути актуальною не лише на рівні держави, а й на міжнародній арені. Проте сьогодні практично немає жодних розмов про політв’язнів, що лише загострює їхнє становище. Варто також згадати, що політв’язні – рушійна сила, яка є в кожній державі. І, на жаль, це люди, яких за висловлення думки можуть позбавити волі», – акцентує депутат ЛМР від «Європейської солідарності» Євген Кузик.
Нагадаємо, що 15 грудня Верховна Рада ухвалила президентський законопроєкт, в якому йдеться про соціальний та правовий захист, зокрема і політв’язнів.
«Проблема політв’язнів є прикладом злочинної політики РФ на захоплених територіях. Ця діяльність відтворює практики сталінських часів та методів НКВС—КДБ. Метою Української держави, яка легітимно протестує проти таких переслідувань своїх громадян, водночас має бути забезпечення верховенства права в самій Україні, аби проблема новітніх політв’язнів не виникла навіть гіпотетично», – зауважує політолог та науковець Юрій Михальчишин.
Можемо спостерігати, що для того, аби стати політв’язнем, не потрібно докладати великих зусиль. Достатньо лише опинитися в неправильний час у неправильному місці.
«Росія всіляко намагається роззброїти та підірвати територіальну цілісність держави різними способами. Політв’язні – один із них. Ми бачимо, як люди, які просто є патріотами своєї держави або ж виконують свій обов’язок, стають жертвами та потрапляють у пастку Москви. Ми маємо безліч історій українців, які стали бранцями Кремля», – розповідає депутат ЛМР від партії «Голос» Ігор Шолтис.
Також варто зазначити, що після повернення на політв’язнів очікує «холодний душ». Адже період адаптації минає не завжди легко.
«Після того, як відбувається незаконне ув’язнення, в них може погіршуватися психоемоційний стан, що негативно впливає на їхнє подальше життя, а вже після виходу із в’язниці вони залишаються наодинці із своїми проблемами», – наголошує Євген Кузик.
Чи виправданий патріотизм політв’язнів?
Так, наприклад, випадок із Надією Савченко, у яку так свято вірили та завзято домагалися її визволення, посіяв в українців сумніви. Тому постає питання: чи варто все-таки боротися за долю кожного політв’язня?
«Ми маємо безліч відомих історій українських політв'язнів, які стали бранцями Кремля. Зокрема, яскраво про це свідчить приклад Олега Сенцова, який став для всіх прикладом героїзму та мужності. Попри це, маємо і менш радісне завершення історії з Надією Савченко. Однак навіть такі ситуації не повинні змушувати сумніватися у наших героях. Ми маємо добиватися визволення кожного полоненого українця», – ділиться депутат від фракції «Голос» Ігор Шолтис.
Як бачимо, тортури, яких зазнають сучасні політв’язні, не надто відрізняються від тих, яких зазнавали дисиденти 50 років тому.
«Їх заарештовують та судять за доносами чи вигаданими звинуваченнями з профілактичною метою: залякати решту 99% населення окупованих і анексованих територій. Тому, попри індивідуальну мужність та моральну витримку українців, котрі потрапили в жорна репресій росіян, їхня поведінка мало могла б вплинути на їхню долю», – акцентує Юрій Михальчишин.
Чи робить достатньо держава для визволення полонених?
Після обміну полоненими у 2019 році ситуація з визволенням українських бранців поступово почала іти на спад. Тож як діяти, аби повернути додому всіх політв’язнів, які зараз перебувають за російськими ґратами?
Юрій Михальчишин наголошує на тому, що вести перемовини з державою-агресором щодо цього безглуздо. Адже Росія свідомо порушує всі правові норми.
«Відтак зусилля, спрямовані на визволення українських політв’язнів, повинні базуватися на паритетній основі. Тисячі громадян РФ здійснюють незаконну та протиправну, а часто й злочинну діяльність на території України. Її виявлення та припинення вітчизняними спецслужбами не тільки посилить державну безпеку, а й забезпечить реальні та обґрунтовані судові вироки, після яких з’явиться можливість обміну наших громадян», – говорить він.
Безсумнівним є те, що боротися за кожного політв’язня необхідно. Ба більше, робити це потрібно усіма можливими способами. Адже життя кожного українця – важливе.
«Держава, яка поважає своїх громадян, завжди повинна їх рятувати. І якщо настає така ситуація, що є політв’язні, яких потрібно визволяти, кожна правова держава має залучати усі свої міжнародні зв’язки та вимагати дотримання норм міжнародного права та відновлення гарантій життя, свободи та особистої недоторканності», – акцентує Ігор Кузик.
Для прикладу, держава має звертатися до Міжнародного суду ООН, подавати скарги до Європейського суду з прав людини. І обов’язково робити все для того, щоб повернути своїх громадян додому.
ІА "Вголос": НОВИНИ