Незмінно і традиційно розливається щебетливими пасторалями та вишневими хрущами III Міжнародний Конгрес української діаспори у Львові. І немає на них навіть перевтіленої Антоничевої іронії.
Ореол вкраїнського мучеництва, пророкування майбутніх кар катами українського народу в контексті майбутнього воскресіння світового українства, пафос і патетика – ось найкращі друзі навколодіаспорних дівчаток.
Тут не говорять – тут вітають перлами типу "вервичка різнобарних вітань". Тут не кажуть – тут співають, чи краще – солов'їно щебечуть. Більшість гьорлиць з офіціозу змодельовані в етнографічній дрескоді Каті Ющенко, тільки деякі з американок дозволяють собі щось демократично-еротичне. Цікаво, чому на такому пасічному зібранні немає Ющенка та його радистки? Може вони в ПАР дудують в вувузели та вдягають бабуїнів у вишиванки? Ген, на балконі видко гордого сина африканських саван, який патріотично сповнений благодаті українства, а сам Ющенко десь швендяє.
Чомусь немає й воістинного патріота неньки Сеника та патріота Лєвандовки Горбаля. Захарчишин мучиться насценним хрестом. На балконі щебече солодка парочка Новоженець-Барбара. Над їх лівим плечем спостерігає за причитаннями-вітаннями діаспорних українців генконсул Російської Федерації у Львові Євгеній Гуззєв.
Вітальна кукарача анонсованих 400-т представників із 28-х країн світу незмінно відзначилась й священичим словом, хоча першочергово на ній пропіарилась Львівська політехніка, а Писарчука оголосили меценатом заходу. Молитва вже іншим богам розпочалась з греко-католицького благословення отця Міляна, під час проповідальництва якого встав увесь зал. Недовгий привітал римо-католика Мечислава Мокшицького зустріли сидінням на стриманих оплесках чемності, а от Київський патріархат зарядив ціле пастирське слово Філарета.
Транслювала на сцені Оперного ці нудні старожитності координатор конгресу Ірина Ключковська, яка й запросила до слова львівського мера Андрія Садового. Перед наступним реченням, Ключковська ще встигла ляпнути, що "Львів потрошки стає центром об'єднання усіх українців", не подумавши, що деякі львівці можуть образитись на таку часову і потенційну можливу місію Львова, а не вже тут і вже давно стверджену.
Отож, Садовий оцінивши присутній контингент ностальгізаторів за ненькою-Вкраїною і масово там відшукавши своїх потенційних неофітів, почав печихвостити вдячну публіку шкварками-маринарками з запасів дідуся Глібова.
Моделюючи себе, як воістинного патріота він розчесав їм сльозоточиву історію про те, як одного пізнього вечора (всі знають, як натхненно працює львівський мер) він повернувшись додому після важкого трудового дня, вирішив подивитись відому документалку Гофмана про Україну (в 4-х частинах). Вирішив подивитись лише децл, але несподівано залпом бабахнув усі 4-ри серії. Сидів й дивився до 4-ї ранку, а переглянувши – вже не спав, бо думав про долю України. Яка чуттєва, навіть можна написати – зранена душа у львівського мера.
На іншому боці загравань з настроями публіки, Садовий постійно сотрясає сцену своїми кулаками в яких метафорично сконцентрована уся сила вкраїнського народу у боротьбі з супостатами у цей нелегкий час випробувувань. Для підкреслення монументальної сили духу (паралельної до сили кулака) він ще підтягує й нижню губу до героїчної пози, а це вже якось неестетично. Тут ратушній прес-службі ще потрібно попрацювати з клієнтом.
Садовий бандерить кулаком навіть під час слів про благословення. Йому, як ревному християнчику варто було б стримувати у визвольному запалі свої кулаки під час слів про благодать. Зрозуміло, що до декого благословення приходить у вигляді звіздюліни, як то до Савла, чи то пак апостола Павла, але такий мітинговий мікс релігійності та визвольної агресії занадто спрофанований у вустах Садового, щоб відразу не стати таким собі кітчевим різновидом фашизму.
Суперстарність цієї миті в долі Садового зірвала бурхливі оплески діаспори ще й патерналістичною оповідкою про стажерів у міській раді, які працюють там інколи, аж до перших півнів. На такій педагогічній ноті Садовому навіть доводиться в телефонному режимі пояснювати батькам ратушних стажерів, що їх чада щиро і самовіддано працюють на благо міста, а не тусять десь на гульках чи переплітаються оргіями на ратушному даху під зоряним небом.
Гіперболізованість Садового доводить етнографічний ряд діаспорян до екстазу і зникає за лаштунками, напевно, лахаючи з такої розводки діаспорних лохів.
Азарт Садового взагалі не підтримала заступниця Горбаля з питань соціальної політики, охорони здоров’я, спорту та підприємництва Ліляна Гримська, яку чомусь презентували, як заступницю з гуманітарних питань. Держко на тих горизонтах хоч був філософом, орлом думки і кондором слова, а тут – щось таке несформоване і аморфне, про яке ще в 4-му столітті на соборах сперечались чи має воно душу.
Хор Гавдеамус у стилі "Вчителька моя" чи "Шахтарочка" (у виконанні Тамари Залевської та хору Верьовки) журливо виспівує про батька Тараса. Про Україну, яка ридала в ясирах і де її сльози були, як кулі. В фільмі eXistenZ Девіда Кроненберга зуби були кулями, а сам пєкаль складався з різних хрящиків органічного походження.
Гримській потрібно брати стаханівський приклад з начальниці управління культури Львівської ОДА Галини Дорощук, яка зачитала вітання діаспорянам від міністра культури та туризму України Михайла Кулиняка. Дорощук з таким піонерським запалом та замайорілими багаттями відтарабанила привітання міністра, що не вистачило тільки стійки правої руки біля чола та слогану "всєгда готов".
У кобітничий рух ще вирішили встряти й дружина Арсенія Яценюка – Терезія. На нагороджені талановитої молоді, яка за словами Калинця "усвідомлює свою роль в будівництві України", вона вже так намагається увійти в образ дружини президента, що забуває закрити за собою двері і починає інтонаційно наслідувати забуту богами Юлю Тимошенко.
На хвилі романтичного пафосу, особливий наголос на нагороджені тінейджерів ставиться на жителях східної та південної України. В цей час, під бом-цик-цик якогось весільного маршу, Дорощук та Гримська злиняли вирішувати в поті чола нагальні й такі нелегкі проблеми українства та усього людства, зокрема. Згодом пісенний квартет зі Словаччини буде співати про пощаду на яку буде благати кожен кат українського народу.
Півтора години старожитностей також вистачає, щоб звалити з цих лубкових рис музейства та реконструкцій національних причитань. Зрозуміло, що деякі діаспоряни плачуть щиро, як той ж Бабенко з Башкирії, але усе інше мертво вписується в ідеологію потішних полків і тим й бавиться.
Калинець і Садовий залишають світле майбутнє на совісті підростаючого покоління, бо це покоління Україну знову просрало. І лишається надія, що москалю все ж колись буде маздай.
ІА "Вголос": НОВИНИ