Їм всього 6, 9 та 11 рочків, а вони вже пережили пекло. Вони ховалися у підвалах по кілька днів та не могли подихати свіжим повітрям. Вони плакали, бо їхні татусі залишилися на окупованих територіях. Вони бачили смерть на власні очі, але вони щиро вірять у перемогу України.
Як війна не зламала найменших та що пережили дітки з Донецької, Київської та Харківської областей читайте далі у матеріалі ІА «Вголос».
Валерія, 6 років, місто Бориспіль (Київська область)
Родина дівчинки жила неподалік аеропорту, тож на третій день повномасштабного вторгнення російської федерації прийняла рішення виїхати.
Як розповідає Валерія, вдома вона залишила свою улюблену іграшку - песика Джонні, яку береже тато.
«Я взяла деякі речі, одяг там, книжки зі школи і кинула в сумку, яку мені дала мама. Вона дуже сильно плакала і не хотіла їхати і залишати тата вдома, але він сказав, що потрібно. Він обіцяв мені берегти Джонні і віддати тоді, коли все стане спокійно і ми повернемося назад додому», - згадує 6-річна Валерія.
Хобі дівчинки – малювання. На своїх малюнках зараз вона не зображає природу чи тваринок, а війну.
«Я намалювала війну, коли російські солдати б`ються з українськими. Я хочу, щоб скоро я намалювала перемогу, яку здобуде Україна», - каже Валерія.
Остап, 9 років, село Малинівка (Донецька область)
Хлопчику всього 9 років, а він вже знає, як відрізнити звук української техніки від російської та як це, коли на твоїх очах помирають люди.
«Ми дуже часто сиділи в підвалах і до того. Недалеко від нас стріляли, ми все чули і бачили. Але 24 лютого все стало гірше… Російські війська почали сильно бомбити село, яке за кілька кілометрів від нас, там жив мій друг. В їхній будинок попала ракета і вони померли у підвалі», - згадує Остап.
Після цього випадку родина вирішила евакуйовуватися до Львова. Коли вони намагалися виїхати зі села машиною, потрапили під обстріли.
«Ми їхали і раптово почули дуже сильні звуки. Я повернув голову на бік, а там ракета влетіла в якусь будівлю, яка була трохи дальше від дороги і вона загорілася. Люди, які були поруч просто впали і розлетілися на шматки. Ми від`їхали далі і зупинилися на якомусь місці, де майже нічого не було. Мама почала сильно плакати і молитися, щоб ми доїхали живі. То було дуже страшно бачити, як від людей відлітають руки і ноги на кілька метрів», - зі сльозами згадує хлопчик.
Він розповідає, що звик до війни й у Львові йому вже дуже не звично, тому що тихо.
Хоч дитинство Остапа проходило під свист куль і гуркіт артилерії, а темні кутки підвалу тільки недавно стали спогадами, хлопчик мріє про мир, добро і спокій, які дуже скоро принесуть Збройні Сили України.
Юліана, 11 років, місто Харків
Юліана є ученицею 5 класу однієї зі шкіл Харкова. Дівчинка займалася сучасними танцями та мріяла стала відомою танцівницею. В один момент життя зупинилося і єдиною розвагою стали шахи у підвалі багатоповерхівки.
«Ми дуже часто були в підвалі, кілька днів підряд. Спали всі по черзі, бо було мало ліжок. Мені було там дуже нудно, тому що інтернету не було, а телефон швидко розрядився і тому Юра (сусід) навчив мене грати шахи», - згадує Юліана.
Коли батьки дівчинки піднімалися нагору, щоб взяти ще продуктів, інший одяг та речі, які були необхідні, дівчинка «забивалася» в куточку та чекала з котиком Томом в руках.
«Я дуже боялася, коли мама з татом йшли в квартиру. Я чула вибухи і переживала, щоб та ракета не потрапила до нас, бо мої батьки не встигли б спуститися. Добре, що ми одразу забрали нашого котика Тома, який був весь час зі мною. Так було спокійніше», - розповідає 5-класниця.
Сім`я виїхала до родичів, в одне із містечок Львівщини. Але на тому жахіття не закінчилися. В Харкові залишилася бабуся та дідусь Юліани, зв`язку з якими не було 2 дні.
«Мама їм весь час дзвонила, а телефон був виключений. Я дуже боялася, щоб вони не померли, тому що дідусь мені обіцяв після війни сходити на каруселі, в парк, а бабуся - навчити гарно малювати», - каже дівчинка.
На щастя, з родичами маленької Юліани нічого не трапилося, а телефони просто розрядилися і не було можливості піднятися у квартиру по зарядний пристрій.
Дівчинка каже, що дуже хоче додому, щоб обійняти бабусю з дідусем і піти чим скоріше з друзями гуляти.
Чому маленькі діти повинні думати не про уроки, а про те, щоб їхні рідні були живі? Чому наші реалії такі жахливі? Чому діти повинні бачити смерть на власні очі у такому юному віці? І таких запитань сотні…
Не дивлячись на всі події, які відбуваються навколо цих малюків – вони щиро вірять у свою країну. Вони знають, що живуть в сильній державі, яка переможе будь-яке зло, адже «добро завжди перемагає зло».
Вікторія ВІТЕР спеціально для ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ