– У 1943 році, коли в селі стояли німці, мені було 14 років. У німців хтось украв пістолета. Коли я з двома однокласниками проходив біля хати, де жили німці, вони вибігли з хати і почали кричати «ком, ком!». З трьох хлопців чомусь вибрали мене. Німець приставив дуло до мого чола і щось голосно зі злістю верещав. Я дуже налякався – моє життя висіло на волосині. Але, на щастя, старший німець заступився за мене і мене відпустили…
–Я була маленькою і пам’ятаю не все – у пам’яті лишилися тільки страшні нальоти, гуркіт літаків, снарядів і бомб… Була страшна канонада, все свистіло, гуркотіло, горіло і курилося, як у пеклі. Одеса була окупована. Нам не було куди подітися, і ми, в чому були – голі, босі і голодні – на свій страх і ризик, з мамою в товарняках добралися до станції Христинівка. А звідти на возах, бо, зглядаючись на мамин стан (вона була вагітна), люди нас жаліли (не те, що тепер), через 30 км. від Христинівки добралися до станції Монастирище, де жила мамина рідна сестра, яка нас прихистила. Там і народилась моя сестричка. І почалося наше життя в окупації.
– Був теплий недільний ранок 22 червня 1941 року. Наша матуся – заслужена вчителька УРСР Тетяна Опанасівна – збиралась їхати до Києва на республіканський з’їзд учителів, якому так і не судилося відбутися… Того року я закінчила перший клас школи у Поморянах, що на Золочівщині… Батько… пішов до радянського війська. Мама попросила когось із батьків своїх учнів відвезти нас подалі від кордону. Я зі старшою сестрою хутко зібралися… Автомобілі забрали на фронт, то ж їхали кіньми, об’їзними дорогами, оскільки по магістралі рухалися війська… І вдень, і вночі німці обстрілювали і бомбили як біженців, що тікали на схід, так і радянське військо, що рухалося на захід. …Одного разу ми під’їхали до невеличкої річки… Невдовзі прилетів ворожий літак і скинув на переправу бомби. Перебратись через річку встигли лише три підводи. Діставшись лісу, ми заночували… Опинилися ми аж у північному Казахстані.
Це три витяги із спогадів, опублікованих у книзі – Діти війни. Життя і долі: cпогади Дітей війни Львівщини // Упорядник Василь Петрів. (–Львів: СПОЛОМ, 2013. –360c.). Автор першого – п. Степан Стасишин, 1929 р. н., другого – п. Людмила Славич, 1933 р. н., третього – п. Клара Осередько (1932 р. н.). Всього ж на сторінках книги побачили світ 88 небуденних, сповнених жаги до життя, навчання і праці, матеріалів. Тут розповіді різних людей за віком, статтю, соціальним статусом, професією, політичними поглядами, віросповіданнями. На жаль, в роки підготовки матеріалів книги чимало Дітей війни вже були у кращих світах. Та вдячні їм діти – сини і дочки, написали спогади про них від себе. І, звичайно, кожний автор матеріалу виплекав свою, тільки йому притаманну життєву дорогу, вибрав найкращу спеціальність, зумів, як говорив наш український славетний філософ Григорій Сковорода, віднайти себе у праці сродни власному розуму, своїм рукам, особистому покликанню. Так ці люди прислужилися рідній сім’ї, своїм дітям, онукам, дехто – і правнукам, українському народові, дорогій Матері-Вітчизні – Україні. За словами голови Львівської обласної організації «Захист дітей війни» Василя Петріва, станом на 1 січня 2015 р., у нашій області нараховувалося понад 220 тисяч громадян зі статусом Діти війни. Такими визнано осіб, народжених у період з 3 вересня 1927 р. до 2 вересня 1945 року. “…Не викинеш із пам’яті й ті злиденні голодні роки: з порожніми кутами, без віри і проблиску на краще, під чужим ненаситним оком винищення” (Ніна Романяк).
На жаль, нині часто людей, народження і дитинство яких випало на роки війни, не поважають. Ось лише деякі висловлювання авторів публікацій. «Прикро в маршрутках відчувати принизливе ставлення водіїв до людей, які мають посвідчення «учасники війни» чи «діти війни» (Ганна Бабій). «Держава, як мачуха, дуже мало зробила, щоб хоч якось полегшити наше злиденне сирітське життя» (Омелян Білоніжко). «…Ми звертаємось до депутатів Верховної Ради України від Львівщини з вимогою ініціювати на законодавчому рівні Закон про пенсійне забезпечення, в якому передбачити виконання Закону України «Про соціальний захист дітей війни» в повному обсязі» (Йосиф Карбовський). «Ми мужньо пережили, вистояли страшні важкі воєнні і повоєнні роки. Тому сьогодні наша незалежна Україна має це врахувати і дати нам, Дітям війни, належно дожити наше життя. Дати відповідну пенсію, пільги на проїзд, комунальні послуги та інше. І я вважаю, що наше покоління, Діти війни, і є учасниками війни» (Ганна Сірчинська).
«Зараз на пенсії і ніхто не згадає, як нам тяжко було все це пережити» (Марія Кульчицька). «Ми не люди, ми всього-на-всього «діти війни», ми уже «звикли» до сухарів і води, якось доживемо до смерті… Дай Боже, щоб наші нащадки ніколи не були «дітьми війни». Хай вони будуть “дітьми волі», «дітьми світла», «дітьми сонця»! (Марія Гриник). «Молю Бога, щоб до влади прийшли люди, які котрі зможуть вивести Україну і народ в число перших держав світу за духовністю, мораллю і багатством» (Любов Клюк). «Хотілось би змусити владу виконувати Закони, які вона сама приймає, і поважати Конституцію України – Головний Закон Держави» (Мирон Стецик). «Чому воно так? І який вихід з цього?» (Левко Воловець).
Є у спогадах і місце сумнівам: «Дітям війни вже життя не покращать. Ті, що йшли до вершин комунізму, вже «дійшли» і купують людей на виборах гречкою… Поки що продаються, жаль тільки їхніх внуків, і надзвичайно жаль «…як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять…» (Зеновія Гринах-Чабан). І тривога: «…Падіння моралі, духовності набирає сьогодні масовості та прогресує. Якщо хтось свідомо засуджує деякі цінності, що були при минулій, радянській системі, то хай визнає, що чогось нового ми не створили, і зробить належні висновки” (Богдан Горчинський).
Маємо також безпосереднє звернення до Дітей війни. «…Діти війни повинні бути в авангарді суспільства, поважати всіх, дбати про загальний добробут – тоді й про їхні інтереси держава, сподіваюся, подбає» (Володимир Курносов). І традиційне: що робити? «Найперше – об’єднатися навколо найціннішого – ідеї Української держави і тихо, але жертовно – заради неї жити» (Мирон Іванків)
І вдячність Богові: «Я пишаюся тим, що, незважаючи на шістдесятирічне проживання в Росії, ми з чоловіком виховали своїх дітей українцями, найважливішим завжди була любов до рідної мови, традицій, Церкви» (Теодора-Катерина Корецька). «На сьогодні я ще працюю, хоча вже пенсіонер. Моєю найбільшою радістю і надією є улюблена внучка Оленка. Щодня молюся Богу за її щасливу долю й сподіваюсь, що й вона колись піде родинними стежками» (Михайло Гупало). «…Люди прагнули краси, святості, зберігали духовність, моральність. Розмальовували писанки перед Великоднем, робили гарні прикраси на ялинку перед Різдвом… Не забуду вертепів, колядувань, пісень, яких так багато знали наші люди» (Євгенія Сявавко).
У книзі описано перші творчі кроки, а також соціальна активність обласної громадської організації «Захист дітей війни» (голова – Василь Петрів). Подається текст подяки авторської редакційної групи за сприяння у виданні цієї історично-пізнавальної книжки. Виписані власноручно слова-привітання читачам видання від Левка Лук’яненка, Миколи Петренка та Василя Шкляра, нарешті, маємо благословення владик українських Церков.
Усім причетним до виходу у світ даної книги скажемо разом словами авторки одних спогадів: «Хай Бог помагає тим людям, які взялись за відтворення подій цього часу за свідченнями та спогадами їхніх очевидців – Дітей війни» (Ганна Глушко). Вважаю, це найкраще побажання та подяка всім, хто причетний до виходу у світ книги, в якій відтворена дещиця долі людей, життя яких обпалене жахливою війною.
Вікторія Боруцька, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ