Однією з небагатьох добрих традицій, започаткованих за роки незалежності стали канікулярні відвідини Галичини дітьми зі Сходу. Юні донеччани, кримчани, харків’яни оселяються в галицьких родинах, спільно з господарями відзначають традиційні свята, знайомляться зі звичаями й обрядами, майже забутими в інших регіонах України. Цього року наші краяни вирішили надати цій акції особливого розмаху, залучивши до участі в ній, крім школярів, студентство та інші категорії молоді зі східних регіонів. Ще б пак – перипетії недавнього виборчого марафону унаочнили глибину відмінності між „ними” й „нами”; підмурівки омріяної соборності пішли тріщинами при перших же порухах сепаратистських „кротів”...
Акція „Потяг дружби” своєю метою дещо відрізняється від звичайного туризму. Гостинні господарі прагнуть розвіяти поширену на Сході упередженість щодо „западенців”, розбурхати в серцях зросійщених братів національні почуття, пробудити любов до мови, віри, звичаїв свого народу. За кільканадцять років у подібних десантах у Галичину взяли участь десятки тисяч дітей (чимало їх вже підросли й стали „чинним електоратом”), а з урахуванням членів їхніх родин, дорослих учасників акцій тощо ми вже мусили б мати в Донбасі й Криму сотні тисяч друзів та симпатиків. Однак подібний оптимістичний висновок не підтверджується елекційною статистикою та живими свідоцтвами про перебіг виборів-2004 на Сході нашої держави. Тож скажемо прямо: дружба – дружбою, гостинність – гостинністю, а чи не пора подумати про реальний ККД витрачених коштів та зусиль?
Тут мусимо з деяким подивом зазначити, що, попри залученість до акції академічних закладів та багатьох інтелектуалів, серйозного вивчення її ментальних наслідків досі ніхто, здається, не проводив. Непоборний ідеалізм галицьких місіонерів національної ідеї не допускає гріховних сумнівів у тім, що беззастережна гостинність галичан є корисною для української справи. Між тим маємо чимало підстав для подібних сумнівів. Зауважімо хоча б, що за всі ці роки мешканці Сходу й Півдня не так уже й часто висловлювали бажання безкорисливо прийняти в себе гостей із Заходу. Як кажуть у подібних випадках – відчуйте різницю...
Отже, дещо про сумніви. По-перше, чому ми впевнені, що наші звичаї та обряди можуть викликати в гостей зі Сходу лише щирий захват та гостру ностальгію за втраченою національною ідентичністю? Нам, звісно, вони дорогі, бо наші, але їм... Адже культурно-ментальна прірва між нами є насправді широчезною й, на тлі безперервного спілкування зі звичним попсово-електронно-чужомовним середовищем, участь у спільному з юними галичанами колядуванні лишиться, найімовірніше, просто випадковим епізодом – як, скажімо, відвідання мечеті або синагоги...
По-друге, допитливі очі юних „східнячат” помічають на Заході не лише барвисті строї колядників, а вуха чують не лише молитви та піснеспіви... Вони добре розрізняють ознаки бідності (на Львівщині душовий ВВП є вдвічі нижчим, ніж, приміром, на Донеччині), безробіття, корупції, неправових діянь. Вони бачать розбиті дороги, занедбані будівлі, розхристані смітники, хамуватих службовців, зденервованих посполитих – все це не лише не в кращому, а нераз іще в гіршому вигляді, ніж на своїх рідних теренах. Їм годі зрозуміти, в який спосіб ці невеселі реалії „природньо” сполучаються з патріотизмом, націоналізмом, християнською доброчесністю та іншими вартостями, що їх гостинні господарі щосили намагаються прищепити гостям. „Мабуть – міркують вони собі – або ці вартості є насправді не такими вже й вартісними, або ж наші господарі – нещирими...”
По-третє, після нетривалого перебування серед „бандерівців” східна дітлашня повертається до звичного, стерильно деукраїнізованого середовища – з громадами заводів і шахтними териконами, матом і пиятикою, Леніними на п’єдесталах та „общепонятным языком” на вулицях і базарах. Шоу-бізнесовий „конвейєр розваг” та новітні дива інформаційного ширвжитку хутко витісняють із пам’яті нетривкі спогади про вишиванки, образи й святу вечерю. Невзабарі, коли на бігбордах з’являться кольорові схеми розподілу державного терену, а ТРК „Україна” супроводжуватиме кадри гітлерівської кінохроніки власними коментарями про жахіття помаранчевого шабашу націоналістів, з-поміж підрослих донецьких й харківських діточок інакодумців виявиться зовсім небагато...
Акція запрошення в Галичину гостей зі Сходу може мати позитивні наслідки лише у випадку, коли насіння українського духу падатиме на більш-менш придатний ментальний грунт. Інакше кажучи – якщо запрошеним гостям уже не є чужими засади національної свідомості та досвід української звичаєвості й обрядності. Серед юних мешканців Донбасу, Криму та великих міст Півдня й Сходу таких рахуємо наразі щонайбільше десятками – для решти сприйняття національної духовності є попросту недоступним і спроби нав’язувати взаємини в цій площині лише поглиблюють відчуження. Народна мудрість учить-бо: не сій на камінні! Надто не слід цього робити за очевидного дефіциту доброякісного насіння...
Між тим елекційна статистика чітко вказує ті напрямки, де галичани справді можуть розраховувати на взаєморозуміння й небезплідність націєтворчих зусиль. Це – обширні терени історичної України, від Збруча до Ворскли, де національну традицію можна власне відродити, а не насаджувати. Помаранчева революція виявила близькість наших політичних орієнтацій із орієнтаціями подолян, поліщуків, полтавців тощо, однак цю наразі ситуативну близькість слід закріпити в побуті та свідомості українців. Одним зі способів такого закріплення якраз і можуть стати регулярні поїздки в Галичину юних житомирян, черкащан, вінничан, чернігівців... Натомість проблема зміцнення зв’язків із „Далеким Сходом” та „крайнім Півднем” України вочевидь потребує для свого розв’язання якогось складнішого та потужнішого інструментарію.
ІА "Вголос": НОВИНИ