Вперше за три десятки років у молоді з'явилось захоплення, яке сприймається в багнети не стільки "достойними людьми", скільки представниками інших молодіжних субкультур. Ще нещодавно, емо-панк був лише кумедним звірятком, яке щось там собі пхикає під ніс.
Але стусани з усіх боків кого хочеш навчать огризатись. А емо-панк швидко перетворився в об'єкт ненависті. Подібно, до речі, найпершій хвилі панку наприкінці 70-х. І точно так ж ненавидять його не старші дядьки та тітки, але лише інші хлопці і дівчата. Які просто мають інші смаки.
Занадто вже масово вони взялися цькувати цих безневинних чудаків у чорно-рожеву шашечку. Немов шкільне стадо-більшість, яке дружньо чмирить несхожих на них "опудал". Доречі, серед тих, які цькують – інші, які також не менш дико виглядають для обивателів, борці за молодіжний угар.
Ви будете сміятись, але на деяких роках-форумах вже йде полеміка на тему, що, мов, емо-панк – декадентське явище. Що він робить молоде покоління сльозоточивим, уродним і безініціативним. І взагалі, є символом виродження нашої цивілізації.
І роблять подібні заяви аж ніяк не " лікарі-громадські діячі і джентльмени", а які-небудь блек-металісти в тому ж пірсінгу та з тією ж чорною фарбою для волосся. Невже, це лише продовження старої, як світ, суперечки – чиє кун-фу крутіше?
І от вже динаміки рве лютий емо-кор Alexisonfire, які освоїли гроул і скрім, а легендарний панк-гуру Бретт Гуревич (Brett Gurewitz) підписує на свій лейбл "Epitaph" не менш лютих емо-трешерів Heroine.
Період нинішніх молодіжних захоплень є дуже коротким? А коли він був довгим? Першій хвилі рок-н-ролу в 50-х, доля відпустила від сили три-чотири роки, а семидесятницьке божевілля за панком тривало ще менше. При цьому, той же панк у різних формах нормально дожив до наших днів і продовжує вербувати нових прихильників. Всі ці нові стилі штучно сфабриковані? Соррі, навіть термін "рок-н-рол" був придуманий ді-джеєм, якого згодом звинуватили у проштовхуванні нової музики в ефір за хабарі.
Виходить, що рано зловтішатись та знущатись з емо-панку? Тільки час покаже, чи повторить він долю гранджа і седкора (останнього, напевно, ви вже й не згадаєте), або ж прийшов, щоб залишитись. Зрозуміло, більша частина прихильників даного напрямку притягнута лише його гаданою простотою і ефектністю: грати, як панки і наряджатись, як готи – і просто, і круто. Але згадаємо – 90 відсотків будь-якого явища поп-культури за визначенням є фігня фігенна.
Те, що не може вбити – робить сильнішим. Ви не можете вбити всіх емо-панків. Ви хочете виховати їх ще більш зубастими? З найпершими панками саме так і трапилось.
Ситуацію, що панувала в рок-тусовці зразка 1978 року, додумався в той час вірно оцінити навіть ультраконсервативний Чарльз Шаар Мюррей у своєму опусі "Музика з корабля, який тоне":
"...Колишні рок-хто завгодно, які кричали про ненависть до суспільства, пропонували хоч якісь, нехай наївні або ж дурнуваті, але виходи. Панк нічого не пропонує, він кричить про руйнування – і крапка...
...На панків ополчились навіть роки-музиканти старшого покоління – ті, хто ще сім років тому сам збирався переробляти суспільство, ті, хто дотепер збиває піну зі старих ідей...
...Sex Pistols нині поза законом: це дичина, на яку дозволене полювання. Якщо Джонні Роттена вб'ють на цьому тижні, багато хто в країні не здивується – просто знизають плечима..."
А вже на початку наступного десятиліття вокаліст американської панк-групи Fear особливо зловтішався над рокерского вигляду відвідувачів своїх концертів: "Це хто ж вас, волосатиків, сюди впустив? Надворі 1980 рік, вам що ж, навіть підстригтись не по кишені?" (з документального фільму "The Decline Of Western Civilization").
Історія, як ми бачимо, повторюється.
Звертати на щось увагу в настільки різкій формі – фактично визнавати вплив цього чогось на ваше життя. Виявляти негативні емоції на адресу того, що вам є лише чужим (не ворожим) – уподібнюватись тим ж емо-панкам.
Можливо, що ті, хто займається з початку 90-х запуском в народ нових рукотворних "молодіжних субкультур", крапаль поспішили. І видали дітлахам нову іграшку занадто рано. Багато хто, ще в попередні бренди сивої кобили не награвся, а тут вже якась рожева фігня лізе.
Та й ще нічого особливого не робить, тільки скиглить і голосить. Основна опозиція емо-панкам нині – готи і метал-хеди. Їм, зрозуміло, образливо – їх герої "зі стажем", від Das Iсh до Удо Діркшнайдера, загнані в прокрустове ложе клубів, а чорно-рожева дрібнота без роду-племені потихеньку замахується на стадіони. Ату їх!
А ви б почекали, хлопці. Згадали б той же грандж. На рубежі 80-х і 90-х його зустріли не в багнети, але з розпростертими обіймами. А потім персонаж, визнаний обличчям жанру, розкинув мізками і розбризкав море крові. І все якось непомітно зійшло в жопу. Аж до того, що зараз для справжнього крутого рокера згадувати про грандж – всеодно, що вимовляти в компанії приятелів ім'я Колі Баскова. Модне захоплення дуже швидко перетворилось в символ музичного маразму.
Можливо, історія емо-панку закінчиться точно так ж. А можливо, з "похмурого биття в істериці", як із бридкого каченяти, згодом виросте лебідь – елегантний і завжди готовий вщипнути іншого недоброзичливця за дупу. Так що зачекаємо з поспішними висновками. Тим більше, що чекати залишилось явно небагато...
Звуки.Ру
фото: beon.ru
ІА "Вголос": НОВИНИ