[media=27129,27130,27132,27134,27136,27138,27139,27142,27144,27145,27146,27148,27149,27151,27153,27155,27156,27158,27159,27160,27162,27163,27164,27165,27167,27169,27171,27173,27174,27175]
Площа Ринок. 25 серпня. Музичне кіно. Ал Ді Меола, схожий на Джорджа Клуні, зі своїм аргентинським піаністом Маріо Парвізано, схожим на Джо Пеші в ролі італійського мафіозі, та з кубинським перкусіоністом Кавальеро Ортісом, з крутою революційною харизмою одноостровитянина Фіделя Кастро, зіграли кульний концерт. І якщо їх до Львова запросила справді Руслана,
то вона не даремно прожила своє життя. В такому випадку, перемогу на Євробаченні та депутатство у Верховній раді їй краще не згадувати, чи просто витерти ці непотрібні моменти зі своєї пам'яті.
Ще краще було б їй створити для своїх психічнохворих малолітніх фанаток якийсь інтернат (разом з Тимошенко (в неї таких дєвушок також нємєрянно)), де можна (сподіваюсь, що ще не пізно) вилікувати їх від маніакального фетишизму та істеричного фанатизму. Інакше, на цих малалєтках, можна ставити хрест. І чим швидше, тим краще. Це вже не люди, це – зомбі.
Але на початку був оркестр "Леополіс" зі своїми голлівудськими саундтреками, які, на щастя, швидко закінчились. Потім дала жару "Піккардійська терція", яку вже багато хто поховав в mp3-шних завалах. Нє, хлопці живі і рубають, ще дай боже так рубати, кожній львівській банді, яка сміливо заявляє, що лабає хардкор, краст, стонер чи грайндкор. Промовчимо про інфантильний кос під Вакарчука "Кожному своє" та "Файно" китайської зборки.
Голос Капраля, як і завжди, доводить жіночок, як полюбляє писати таємничий Андрухович, до "масового змокріння у дамських міжніжжях". Ту ж роль, окрім голоса, звичайно, виконує й візуальний огляд (жіночками) хвацьких вусів Славка Нудика. "Шізгара", тому найяскравіший приклад. Не відстають від них, ні "білокура бестія" (якби його назвали не дуже добрі знавці філософії романтизму і Ніцше) Якимець, ні Турянин з зовнішністю англійського аристократа, ні праві крайки Шавала і Богач, без яких "Терцію", взагалі, важко уявити.
А потім була Руслана. Традиційний фанерний заплив якоїсь псевдокосмічної сюїти з закосом, чи то, під сторінки "Північного сяйва" Філіпа Пулмана, чи то, під Хелену Бонем Картер з останніх 2-х поттерів. Кондукторська палочка в її руках, літає наче в'юн на пательні. Шов маст го он. Це шоу-бізнес, а не Берлінський симфонічний оркестр. Тому, побільше вимахування та створення містичної атмосфери всезагального заплутування і таємниці 3-ї планети.
Це тіпа круто. Руслана знає, що грають у світі. Оркестрик щось там награє, бас розводить дабові кола і куди ж без барабанів. Вони лушпашать так, що довго намагаєшся знайти невловиму драм-машину. Руслан поклала на брейкбітовий хребет якісь фолкові елементи, скрипочки і розбавила то всьо катастрофічно пафосними трубами. Фанера процвітає. Мама Руслани радикально пританцьовує на стільцях віп-зони.
До The Chemical Brothers і Prodigy (в легшому варіанті) їй дуже далеко, але для малалєток – нормальок, розколбас повний. Крики, верески, істерія та інший малолітній дебілізм. Хоча навіть минулорічний, відверто денсовий примітив Pakito зі своїми "Living On Video" та "Moving On Stereo" на тлі Руслани – то вершина людської думки і революційний зеніт людського інтелекту.
Все це дає Руслані сміливість сказати, що "цю музику ми пишемо разом". Хто це ми, невідомо, але як сказав Aphex Twin в епіграфі книги відомого музичного оглядача Андрія Горохова: "Головне – це не ритм, та обставина, що цей ритм – крадений. Психологія крадіжки приносить в цю музику багато людського тепла". Сказав, як відрізав.
The Chemical Brothers, Prodigy та Aphex Twin (енд інші) – абсолютно невідомі для її фанаток імена (що й зрозуміло). Вони мають цю рожево-пухнасту попсово-розпопсову версію так званої музичної продукції і їх нічого вже не валить.
Далі валять традиційні запитання: "А ви мене фотографували? Ні. А чому?" Сенсу говорити тим фанаткам про музику немає жодного. Їх цікавить тільки тупий до імбіцильності Tokio Hotel (для тих, хто знає) та хлопай рєсніцамі і взлєтай.
Нарешті, той малолітний бєзпрідєл закінчився. Тьолкі побігли за автографами і звалили додому, Меола, зрозуміло, не був у їх планах. Тим краще.
Люди прийшли послухати нормальну музику і вони її отримали. Ал Ді Меола вів затяту перестрілку зі своїм кубинським коменданте. Маріо Парвізано діставав з-під клавіш усе те, що називається живим звуком і талантом.
Все як в гарному кіно. Нереально круто і класно. В нас вже давно такого не знімають. І тут, таке щастя привалило.
Андрій Черкашин – культовий представник львівського андеграунду був екстазійному ауті. А це багато, що говорить для вишуканого смаку пошановувача Пета Метані та духовного засновника 4-х червневих черкашинських читань та духовного наставника Костя Бондаренка. + художника, дизайнера, поета, філософа, патріота Львова, автора багатьох крилатих висловів та афоризмів, які зберігаються у бібліотеці Конгресу, Вашингтон (округ Колумбія), USA.
ІА "Вголос": НОВИНИ