Fuck Buttons "Tarot Sport" (2009)
2-й диск брістольських нойзо-дроуністів Fuck Buttons. Після минулорічного фонтану "Street Horrrsing" братва чомусь пропонує "жіночий" варіант своєї діяльності. Менше тре Павича читати, чи так званих, його дурнуватих реплікантів у спідницях.
Fuck Buttons демонструють непереконливий спейс-заплив деякими слідами Kraftwerk. Якщо на дебютнику ще якимсь дивним макаром можна було відшукати сліди альбому Девіда Бірна і Браяна Іно "My Life In The Bush of Ghosts" (1981), то "Tarot Sport" – це релаксійний набір нуднуватих кліше та штампів з переходом ледве не в нью-ейдж. Трайбали мінімально присутні, а зазубреність диску можна прирівняти до пилочки для нігтів.
Тільки на "Rough Steez" ще існує якась (мінімальна) загрозлива деконструкція (на "Phantom Limb" – вона занадто монотонна та лінкується з мультом Ну, постривай). На подальших матеріалах процвітає лагідний дрончик (ну майже, попсовий), який світиться аморфністю та повною розмитістю гострих кутів (на середині "Olympians" то вже стає повністю зрозумілим). З'являється якась патетика та космічна героїка у вигляді маршів піонерів у вакуумі.
Залишилось трохи старої кислоти, але й вона затоптана галопуючим ритмом з космічних кіношок на зорі надій у світле майбутнє та поселення на Марсі. Занудна хуйня, яку на прохання "дівчаток" пом'якшили до безалкогольного пива. Тепер залишається з забитого куточка згадувати залишки минулого.
1. Surf Solar
2. Rough Steez
3. The Lisbon Maru
4. Olympians
5. Phantom Limb
6. Space Mountain
7. Flight of the Feathered Serpent
Califone "All My Friends Are Funeral Singers" (2009)
Експериментальні чувачки з Чікаго Califone, яких вперто записують у пост-рок, хоча вже 2-й альбом поспіль тут присідає психо-фолк з різними варіаціями.
На нещодавніх трендах відразу можна згадувати Ramona Falls, Vuk та багатьох інших також модників. Хоча, найбільше, згадок під час "All My Friends Are Funeral Singers" спадає про такого мена, як Sufjan Stevens.
Califone демонструє солянку звучочків відомих, якщо не з дитинства, то точно з прослуховування останніх музичних тенденцій + не варто забувати про стереотипне (без негативу) мислення, яке підбирає у відповідні моменти настрої відповідно своїх реакцій.
Перкусія в Califone рулить швидше за інших, але ритміка, зрозуміло, що більш медитативна. Трайбал і дрон – тільки у потрібних місцях. Як какофонія та мінімалізм. Де не діють інструменти, діють радіоперешкоди чи спотворення мови. Де не діє ні перше, ні друге – вмикається акустична гітара. Десь вже після 2-го трек розумієш, яка Muse попса. Хоча, Califone – це ще не вершина брендового руху.
Точкові рухи при мінімумі артикуляції дарують мілісекунди нойзу, каліпсо, джазу, електроніки чи навіть попу. Ксилофончики традиційно відповідають за дитячу спогадність, як сховкову територію. Тихість тут контролює ситуацію, бо запливи у вічність тільки так й можуть відбуватись. Масовано-пафосні атаки на потойбічність нічого доброго не привозять.
Тому у цій стереотипічній мозаїці, в той час, коли Califone трансформують простір, Muse – його пародіюють (викривлюють). Деконструкція перших спрямована на саунд, а других – на себе. Тому, на шляху до ангелів, Califone на крок попереду від Muse. Перші давно вже все втратили. А другі – тільки починають це робити.
1. Giving Away the Bride
2. Polish Girls
3. 1928
4. Funeral Singers
5. Snake’s tooth - Protection Against Fever & Luck In Gambling
6. Buñuel
7. Ape-like
8. A Wish Made While Burning Onions Will Come True
9. Evidence
10. Alice Marble Gray
11. Salt
12. Krill
13. Seven, Fourteen, Or Twenty-One Knots
14. Better Angels
The Clientele "Bonfires on the Heath" (2009)
Заслужені інді-попи з Лондона The Clientele знову не підкачали і після класного диску "God Save The Clientele" (2007) запустили в ефіри саундтреки до найближчого бабиного літа (а там вже буде новий альбом Kings of Convenience).
На фундаментах сидять психо-попні The Beach Boys та просто інші The Velvet Underground. На паралельних курсах (особливо в моменти включення труби літають також британці Mojave 3).
The Clientele чітко, мелодійно і професійно дають повний спектр переживань тривалої замріяності. Зрозуміло, що в контексті The Beach Boys парфумлять солодкі та милі 60-ті, повні інфантильної (де треба) ліричності від якої мліють дівчатка певної конституції. І так на переважній частині альбому. 2-ва треки з салютом The Velvet Underground, зрозуміло, що приносять більш даркову (і фолково-психоделійну), зовсім не саншайну атмосферу. Не зрозуміло тільки чому їх початок так нагадує вступ треку "Check the Meaning" на альбомі Річарда Ашкрофта "Human Conditions" (2002).
Поза тим, панує ненав'язливий, але пам'ятний інді-поп виписаний за усіма потрібними параметрами ліричності та світлості. Кульбабна райдужність розсипана у повітрі чергується з енергетикою фанкуючого басу та електрорганчиком, який бризкає світлом ("I Wonder Who We Are"). Де потрібно з'являються мексиканські алюзії, або кантрі-слайдова тягучка крізь павутину. Де замріяність знову релаксує, виходять азартні бугі-вугі з переходами у фідбек або орган починає свінгувати, поступово звалюючись з треком психоделійний запілон.
Ніби ж нічого особливого. Але талант тим й відрізняється, що може з актуальною своєчасністю зафонтанувати в небо сонячний диск якраз на бабине літо.
1. I Wonder Who We Are
2. Bonfires on the Heath
3. Harvest Time
4. Never Anyone But You
5. Jennifer & Julia
6. Sketch
7. Tonight
8. Share the Night
9. I Know I Will See Your Face
10. Three Month Summers
11. Graven Wood
12. Walking In The Park
Pearl Jam "Backspacer" (2009)
Легендарних гранжерів з сієтлівських орбіт не заносить, на щастя, як Кріса Корнела в дурнувате еренбі. Вони просто згадують 90-ті, 60-ті і трохи дають попси.
В Pearl Jam, як і в The Clientele – усе дуже просто. Хто хоче альтернативи – ліворуч. І там хардкорчиком з фанковими примочками затарять по повні маракаси. Ще й дадуть нормального аеросміта. В цій темі Pearl Jam просікають усі навколиші фішки і звучать, як багато хто з молокососів ("Got Some"). Не сказати, що запілони їм вдаються на усі 100, але трапляються й нормові треки (тим більше, з свінгуючим фортепіанком чи блюзовою душою).
Хто хоче бальзаму на душу – просють праворуч. Пасторальні 60-ті подані у баладній формі. Акустика. Духові. Флейти. Фортепіано. Та інші помічні для душі інструменти ("Just Breathe", "Unthought Known", "Speed of Sound", "The End"). І тут можна написати, що баладки, переважно, більш козирні номери, ніж заспідовані хардяки. Це у Pearl Jam майкається краще.
Отак усі сестри отримують свої довгоочікувані кліпси. А щодо попсованості. То залишаючи для розуміння психо-поп, при прослуховувані "Backspacer" згадується така банда, як Counting Crows. Тому, згадка про попсовість тут дорівнює тільки вторинності саунду.
1. Gonna See My Friend
2. Got Some
3. The Fixer
4. Johnny Guitar
5. Just Breathe
6. Amongst the Waves
7. Unthought Known
8. Supersonic
9. Speed of Sound
10. Force of Nature
11. The End
ІА "Вголос": НОВИНИ