Продовження статті "Галичофобія: міфи й факти".
5. Закономірно, що ідейний і моральний розгром москвофільського руху в Галичині кладеться на карб галичанам як їхній «найбільший злочин» супроти священної єдності слов’янських народів-братів. Власне, в цьому проглядається не так туга за тим вельми примітивним і ретроградним суспільно-політичним рухом як свідомість того, що Галичина набула в історії якогось «імунітету» до панславістських і, зокрема, русофільських ідеологій і впливів.
Самі ж москвофіли, які сформувалися в середині XIX ст. під впливом слов’янофільських ідей і на російські державні кошти (лідери — Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Б. Дідицький, І. Наумович та ін.), були явищем сумним і безрадісним. Люди вкрай провінційні, без світогляду, вони заперечували факт існування української нації та мови, обґрунтовували холуйство перед Росією і водночас підлабузництво перед Віднем. Розбудувавши за царські гроші потужну соціально-культурну систему, вони майже не залишили жодного сліду в науці та літературі.
Не дивно, що найбільший галицький інтелект — Іван Франко — уже у своїх ранніх художніх сатирах змалював москвофілів як карикатуру на здоровий глузд і цивілізаційну працю. Вони програли історичне змагання галицьким націонал-демократам (народовцям) і соціалістам, тому що цілковито не відповідали політичним, культурним і національним запитам галицького суспільства, а не тому, що їх «розгромила австрійська влада», як змальовується ця ганебна поразка звичайних пристосуванців у російській імперській міфології.
Адже в Росії та в інших європейських державах, наприклад, соціалісти-революціонери перебували під ще більшим державним терором влади, але ж, однак, здобулися і на масовість, і навіть на перемоги. Тож і ця версія демонізації Галичини виглядає звичайним історіографічним ляпсусом, коли придивитися до неї уважніше.
6. Спроба представити Галичину як явище «культурно ненормальне» на загальному полі української та «слов’янської» духовності є настільки вульгарною фальсифікацією, що важко визначити, чого в ній більше: елементарного незнання історії української культури чи засліпленої ненависті?
Часто ця міфологема будується на виявленні цілком природної регіональної галицької ментальності та діалектних особливостей мови, що й відображає часто галицька література, наприклад. Але відмінності й у мові, й у психології між галичанами і жителями інших реґіонів України є настільки мізерними, якщо для порівняння зіставити регіональні відмінності таких країн, як Іспанія, Італія чи Німеччина, що подібні міфологеми сприймаються тільки як звичайне зло.
У кожній великій за територією країні діалектно-культурні відмінності є явищем звичайним і закономірним. Це, власне, не стільки проблема, скільки духовне багатство певної країни. Інакші ментальність, мистецькі архетипи, мовна образність — це нові грані бачення й переосмислення світу, а не якась «загроза» чи «патологічне відхилення». Уявімо, якою однотипною була б, наприклад, іспанська література, якби вона не відображала лицарський дух кастильців, замріяність галісійців, посилену емоційність андалузійців, середземноморську радість і життєвий оптимізм валенсійців чи витончено-химерний творчий дух каталонців!
Існування галицької традиції в українському письменстві з її романтикою гір, раціоналістичною наполегливістю в розбудові мистецьких мостів до Заходу, з її глибинним, майже містичним традиціоналізмом, чарівною поетикою провінційного життя, філософською увагою до деталей, з її прекрасним відчуттям пограниччя культур і народів — хіба це «ущербність», «мінус» для цілої української культури?
«Галиция как дырка от бублика», так назвав колись своє есе в «Новом литературном обозрении» (2000, №45) відомий російський письменник і критик, походженням з України, Ігор Клєх.. Назва символічна і показова для людини, сповненої імперської зверхності до краю, в якому довелося жити і формуватися.
Вона водночас передає усю кардинальність небажання бачити і сприймати Галичину, яка є справді суттєвою перешкодою для поширення російського імперського мислення. Цікаво, що І. Клєх доповнює галицькі «гріхи» ще й темою єврейства, мовляв, Галичина історично була переповнена євреями, всі визначні єврейські таланти цього краю (Бруно Шульц, Захер- Мазох, Ґеорґ Тракль, Йозеф Рот та ін.) виражали якусь духовну «мутність», моральний «бруд», інтелектуальну штучну химерність. Ця зверхність чомусь видається за «перевагу» носія «чистої імперської культури», а не якоїсь там «австро-венгерской» каламутності.
7. Міжвоєнна і воєнна історія Галичини — це «найчорніший» період її розвитку в російській інтерпретації. Не випадково у радянський час 99% галицької історії та культури цієї доби було просто заборонено. Пояснюється це тим, що після війни за незалежність і державність Західноукраїнської Народної Республіки почалося дивовижне піднесення у всіх сферах галицького суспільства.
Динаміка політичних партій, зростання національної свідомості мас, бурхливий розвиток журналістики, науки, культури, визначна роль УГКЦ, функціонування якісних ідеологій — ось його основні складові. І головне, галицьке суспільство було особливо мобілізоване, «наелектризоване» націоналізмом — діяльністю підпільної ОУН. Десятки тисяч молодих людей — пристрасних, вольовитих, дієвих — влилися до підпільного революційного руху, а потім — до УПА, пройняті фанатичним героїзмом, культом свободи і національної гідності.
Спочатку боротьба проти польської влади, потім — проти радянської влади і німецької окупації надзвичайно загартувала ціле покоління. Замість традиційного типу політично активного українця — приземленого і дрібничкового, дещо малороса, прийшло покоління романтиків революції, людей залізних характером і жертовних, пройнятих мрією по величне, прекрасне і доленосне для цілої Європи воскресіння України. Вони знали, за що умирали: за відродження Припонтійської цивілізації, за якісно нову геополітичну долю Східної Європи, за нові історичні можливості для української нації, століттями «запертої в льох» позаісторичного небуття.
Те, що націоналістичний рух в СРСР був так суперкатегорично і аж фантазійно очорнюваний і оббріхуваний, має своє логічне пояснення. Москва завжди розуміла, що моральної перемоги над ним вона так і не здобула (відомий факт: регулярні частини Червоної Армії майже не воювали проти УПА, бо їх «розкладала» ідейна і моральна позиція українського підпілля, з УПА воювали, в основному, спеціальні війська НКВС). Вольовий націоналізм ОУН — це був той камінь, який — навіть розтрощений і розпорошений — з водою проникав у ґрунт і там знову тверднув.
Тому в радянській міфології спеціально була поширена абсурдна і цілковито неісторична міфологема про «колаборацію і запроданство ОУН німецькому фашизму». Сьогодні вже видруковано в Україні достатньо наукової літератури, щоб повністю заперечити і розвіяти цей міф. Тут назвемо лише одне видання: «Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів.» Т. 1—4/ Зібрав і впорядкував В. Косик. — Львів, 1997—1998 рр. З цих документів чітко видно, що німецька окупаційна влада на західноукраїнських землях головним своїм ворогом і небезпекою вважала ОУН С. Бандери і нещадно боролася з нею.
Цинізм радянської антиукраїнської пропагандистської міфотворчості виявляється ще й при іншому узагальненні: фактично УПА була найбільшою і найдієвішою партизанською армією в усій тогочасній Європі, яка цілком самостійно, без будь-якої зовнішньої підтримки, боролася проти нацистської Німеччини (у піковий час — 1944 р. — її чисельність сягала 100 тис.). Всі інші масові партизанські рухи опору, в тому числі й найбільші — у Франції та Югославії — отримували матеріальну і військову підтримку ззовні, українців не підтримував ніхто — ні Захід, ні Схід, зрозуміло.
У неймовірно важких умовах, протидіючи у кілька разів чисельно більшій тоталітарно-репресивній силі, український націоналістичний рух протримався ще майже 10 років після закінчення війни у 1945-му. Цим він «законсервував» моральний та психологічний опір радянській системі та ідеології в Галичині. Чи могло таке відбутися без широкої народної підтримки, без справді органічного злиття ОУН-УПА із західноукраїнським суспільством у захисті та утвердженні його національних інтересів та ідеалів?
8. І останні «злочини» Галичини і галичан: вони так ніколи і не «вписалися» в радянську систему цінностей, суспільно-ідейних орієнтацій та ментальних стереотипів. Це був, поряд з країнами Балтії, Грузією і Вірменією, один з найбільших «островів» нерадянськості й незрусифікованості на гігантському просторі СРСР (країни Середньої Азії та Північного Кавказу мали свою специфіку, і це треба аналізувати окремо). СРСР, його політична і соціальна структура, ідеологія, геополітичне значення були для Москви ідеальною формою і засобом русифікації інших народів.
Тому будь-який опір цьому процесу сприймався на російських «верхах» як «абсолютне зло», щось цілком вороже і для майбутньої історії непотрібне. Негативні стереотипи були запущені й у масову свідомість радянського суспільства. Згадаймо, скільки зневаги, нетолерантності й глибинної підозри було вкладено у поняття «чурки», «западенцы», «прибалты».
Це справді був внутрішній цивілізаційний конфлікт в СРСР. Бо ця держава з її офіційною ідеологією деспотизму, зневаги до законності, агресивності щодо Заходу (Європи), плекання отарних інстинктів у масах, і водночас з великою самозакоханістю («Мы — самая передовая страна в мире!» — типове гасло радянської пропаганди), замкнутістю від зовнішніх впливів, безгосподарністю, з орієнтацією на примітивність побуту тощо, виражала всі основні засади і ментальні архетипи євразійської цивілізації, а не східнослов’янсько-православної цивілізації.
Євразійство — це зовнішня європейська культура і суспільні форми, і внутрішня схильність народу до громадянської пасивності, безвідповідальності й сліпої покори. До речі, всі визначні ідеологи сьогоднішньої путінської Росії визнають за доцільну саме цю форму цивілізаційного розвитку імперії: європейська культура, технології та соціальні структурні форми як засоби розвитку при одночасному збереженні головних умов російського «порядку» (читай — деспотії), традицій (читай — політичної покірності мас) і духовних субстанцій (читай — плекання ксенофобії і самозакоханості, неймовірної зверхності та амбіційності щодо інших, «малих» народів).
Олег Баган, експерт Могилянської школи журналістики
Закінчення читайте в наступному номері
ІА "Вголос": НОВИНИ