Галина Пагутяк пише історичну, химерну прозу, має особливу містичну манеру письма і справляє враження письменника, якого вигаданий світ цікавить більше, аніж реальний.
Прочитала її роман “Слуга з Добромиля” – і записала у блокноті “зустрітися з автором”. А невдовзі виявилося, що Старосамбірська “Просвіта” висунула роман письменниці Галини Пагутяк “Слуга з Добромиля” (містечко Добромиль – на Старосамбірщині Львівської області) на здобуття Шевченківської премії.
Галино, довелося пошукати по книжкових крамницях ваш роман “Слуга з Добромиля”. Знайшла у двох – в одній книжка коштувала 17 гривень, в іншій – 34. Що вам з цієї суми перепадає як авторові?..
Гонорар – і більше нічого. Про певний процент з продажу мені лише тепер вдалося домовитися. За мою дитячу книжку, яка має вийти весною, запропонували у видавництві такий гонорар, що я обурилася. Висунула свої вимоги – окрім гонорару, матиму тепер вісім процентів з продажу. Мало кому так платять… Я зараз себе видавництвам не пропоную – вони мене шукають. Але письменнику, який хоче видати свою першу книжку, дуже важко доведеться - його будуть принижувати.
Мені пощастило, що я відразу потрапила до рук дуже доброго редактора. Це був Володимир П’янов. Він мене вберіг від принижень і видавничої дідівщини. Далі вже сама свої права відстоювала. Я, слава Богу, маю чудового редактора – Олександру Чаус. Вона вже третю мою книжку відредагувала. Дуже важкий текст – “Урізька готика”, який виходить у “Дулібах” цього року.
Ви, судячи з ваших романів, маєте особливий інтерес до містичного й страшного…
Саме таким є “Урізька готика”. Я вважаю його своїм найкращим романом. Написаний за мотивами розповіді Франка про спалення упирів у селі Нагуєвичах 1830 року. Мене ця розповідь настільки вразила, що переслідувала кілька років. Написала його тою мовою, якою була написана та давня оповідь. І Василь Ґабор (письменник та видавець) мені сказав, що, читаючи, не міг відрізнити, де там Франко, а де я (сміється). Писала тою мовою, якою розмовляють у моєму рідному Урожі та Нагуєвичах – ті села розділяє між собою лише шість кілометрів.
А як Добромиль на Старосамбірщині, справді містичне містечко, з усіма нащадками Дракули, упирями та відьмаками, виникло у вашій творчості?
Там коріння мого роду. Але я того не знала, поки не почала писати роман “Слуга з Добромиля”. Ідея роману належить редактору видавництва “Знання” Мирону Іванику, який родом з-під Добромиля. Одного разу він мені сказав: “Якби написати історичну книжку про ті краї, щоб було цікаво її читати, щоб був там захоплюючий сюжет і він охоплював великий історичний період, а потім взяти й поставити по ньому фільм, аби люди приїжджали у Добромиль і бачили, яке це дивовижне місто...”.
Я сказала, що авантюрних романів ніколи не писала і не потрафлю щось таке написати - так, аби в одному романі були і князь Лев, і Дракула, і Дмитрій Самозванець, і повстанці УПА… А потім довго з тою ідеєю ходила й думала, їздила по навколишніх селах і поступово це усе почала уявляти. Дуже багато книжок перечитала про ту добу, знаходила їх випадково – одну у Києві, на Петрівці, серед старої літератури – не тієї, що зараз видають, бо до неї у мене віри немає, зараз те усе підігнано і зроблено недобросовісно.
Розкрила роман Юліана Опільського – трилогію (хоча його важко читати), і саме на тій сторінці описано, як попід замок Гербурта їдуть якісь люди і розмовляють. Це дуже містичне місце. Ми їздили туди з Мариною Гримич (письменниця та видавець) і ще кількома людьми, вони спочатку сміялися, жартували: та покажи нам тих своїх вампірів… А коли ми верталися з Добромиля після заходу сонця і почали відбуватися неймовірні речі по дорозі, усі принишкли. Ми мало не заблукали, ледве встигли на київський потяг…
Це правда, що ви – нащадок Влада Цепеша, графа Дракули?
Коли взялася писати, що у тій місцевості на Старосамбірщині свого часу з’явилися нащадки графа Дракули, то роздобула його біографію, прочитала книжки, наукове дослідження “Структурологія вампірів” і, коли занурилася у матеріал, зробила відкриття. Навіть, пам’ятаю, сказала доньці: “Зараз я перевірю одну річ, у якій вже майже не сумніваюся. І якщо це виявиться правдою, то це буде фантастика”.
Прізвище мого діда Басараб, а, вивчаючи матеріали про графа Дракулу, я дізналася, що граф Цепеш походить з молдовської династії Басарабів. У Лаврові під Добромилем поховані молдовські господарі Басараби, які там жили у ХVІІІ столітті. І вони мали у селі Стара Сіль біля Старого Самбора велике володіння. Я тоді почала з’ясовувати, звідки та гілка мого роду – Басараби. Адже добре пам’ятаю, що мій дід з села Урожа завжди казав, що ми з молдаван. Але як вони опинилися в Урожі?
У Самбірському районі є село Страшевичі. Одна гілка моїх предків – Страшівські – жили в Урожі, це була шляхта ще від ХVІІ століття. Хтось з тих Басарабів зі Старої Солі оженився зі шляхтянкою Страшівською – і перебрався до Урожа. Через географічні назви, через прізвища можна багато що про себе дізнатися – за методом історичної реконструкції.
Чуєте у собі щось від Влада Цепеша?
Рудий колір волосся – це родинне. Влад Цепеш був рудий. Я у дитинстві була неймовірно рудою. Мене стригли майже наголо до дев’ятого класу, поки я трохи не потемніла. Руде волосся вселяло побожний страх. Граф Дракула – родич, але особливо тут нема чим пишатися. Знаю, що зі сторони мого діда Басараба прадід був дуже лихою, лютою людиною. У роду, як казав дід, були люди або святі, ангельської доброти, або страшенно люті.
Моя бабця і дідо зустрічали місцевого урізького духа – чоловіка у чорному капелюсі у костюмі з блискучими ґудзиками. Я з дитинства до таких речей ставилася з великою повагою. Батьки працювали у школі, обоє були комуністами, а тато ще й директор школи. Я була залишена напризволяще, жила у своєму світі. А в ньому вечорами до моєї бабці приходили сусіди чи родичі і розказували різні моторошні історії. Я знаю такі неймовірні історії, не повірити в які неможливо.
Знаю, що на межі Урожа та Винників є таке місце, де чіпляється блуд… Мені не раз доводилося чути від людей історії про те, як вони там заблукали і що їм там привиділося. Це страшне місце, якийсь вхід у паралельний світ. Я реалістка по натурі, але вірю у такі речі, бо не можна сприймати світ лінійно і спрощено.
Де вам найкраще пишеться? В яких умовах?
Коли я сідаю писати, твір вже знаходиться у мене в голові, мені лише треба його записати. Мене Бог милував від роботи, на яку треба щодня ходити… Працюю раз на тиждень, у правозахисній організації, яка захищає права біженців, але незабаром ця робота закінчиться. Мені найкраще писати в Урожі. Правда, зараз хата стоїть порожня, бо мама перебралася до моєї сестри, але я туди приїжджаю і за два дні дивовижно багато встигаю зробити.
Починаєш писати – і приходить натхнення. Наші письменники циніки, сміються над такими речами. А для мене неодержимий письменник - не письменник. Отака одержимість, як у Шевченка, Стефаника, у Ольги Кобилянської, має бути у людини, що пише. Тоді серце включається у процес.
Невже рукою пишете?
Беру зошит великого формату, пишу рукою, а потім з тяжкими муками набираю на комп’ютері і одночасно правлю. Я сприймаю текст як звучання. Мова має бути такою, як дихання. У мене є зараз два задуми історичних романів. Один – про ХVІ століття - буде трохи перегукуватися зі “Слугою з Добромиля”, але дуже романтичний, про любов. Дія другого відбуватиметься в Росії, у Кенігсберзі, звідки був Кант родом. Коли я ці два романи напишу - закінчу літературну кар’єру і, можливо, кудись переїду зі Львова.
Бракує тиші і спокою?
Річ не у тиші – я її й на Сихові маю. Це буде існування в цілком іншому вимірі… У мене мало друзів серед письменників. Серед львівських – це Ґабор, Неборак і ще Надія Мориквас – дуже хороша і порядна людина. Бо для мене найважливіше - порядність. І Петро Сорока з Тернополя. Ми з ним листувалися, а потім віддали наше листування до харківського журналу “Березіль” - і читачі дали нам першу премію, вони були у захваті від мови, якою ми пишемо. Петро Сорока дуже тонко відчуває природу – він такого рівня, як Пришвін, Паустовський…
Нам почали звідусіль писати. Мене це дуже зворушило. Письменникам треба зробити прорив на схід. Там люди хочуть чути живу українську мову. Вони не мають нормальних українських книжок, не мають до них доступу. Людина, яка б відкрила українську книгарню у Донецьку і зуміла б її відстояти, зберегти, – вона б була Героєм України. Нехай би якась національно свідома мафія тим зайнялася! Лишень би був результат!
Чим же ви будете займатися після закінчення “літературної кар’єри”?
Буду редагувати чужі тексти. Зараз хороших літературних редакторів майже немає. Будь-який текст вимагає роботи над словом – я не вважаю це брудною літературною роботою. Довести до пуття книгу з жахливим українським перекладом – задоволення. Наші письменники воліють шукати собі якісь посади, фонди, гранти. А я не боюся чорної роботи.
Гроші, звичайно, потрібні. Але Бог помагає. Мені “Слугу з Добромиля” не було де видати, і я розповіла Марині Гримич, і вона сказала: “Давай до мене, у “Дуліби”… Потрібно було заплатити восени за навчання доньки – і Василь ґабор, видавши мою книжку, дав усі гроші, які заробив на форумі, аби я заплатила. Я вже думала, чим платитиму за навчання у березні за другий семестр – а тут мені подзвонили з “Дулібів”, що є гонорар за “Урізьку готику”. Усе мені йде назустріч. Мені не треба багато грошей, а рівно стільки, аби вистачило на якусь потребу чи на проект…
Довідка "ВЗ"
Галина Пагутяк – автор романів “Діти”, “Господар”, “Потрапити в сад”, “Гірчичне зерно”, “Писар Східних Воріт”, “Захід сонця в Урожі”, “Королівство”, “Слуга з Добромиля” та інших. Пише казки та повісті для дітей, рецензії на підручники, редагує переклади…
Високий замок
фото автора
ІА "Вголос": НОВИНИ