Про те, що прожили дві абсолютно різні людини, з різною біографією та історією читайте у матеріалі нашої спеціальної кореспондентки Вікторії Вітер, ексклюзивно для ІА «Вголос».
«Війна то так далеко, це було ще дуже давно», - сказала одна маленька дівчинка, яка чула про війну лиш на уроках історії й думала, що ніколи не відчує її на собі. Тиждень тому вона загинула від рук російських окупантів, як і тисячі тих, хто відійшов у вічність від агресії противника у реаліях 21 століття.
Знищення міст, мільйони зґвалтованих жінок, спалені будинки та церкви, примусове вивезення людей на території рф – те, що пережила 86 – літня Марія ще давно… у 1940 році.
Знищення українського народу, зруйновані вокзали та аеропорти, депортація на терени росії, захоплення територій України – те, що проживає 18-літня Анна зараз… у 2022 році.
1940 рік, СРСР окупував регіони Західної України та не вирізнявся навіть натяком на спокійне життя для українців. Тисячі людей були арештовані, засуджені, вислані у сибірські табори, вбиті, сотні безвісти зниклих. Людей тримали у страху. Кожен стукіт у двері викликав у сім’ях тривогу.
Маленька Марічка, яка лиш хотіла жити у щасливій сім’ї, де буде мама і тато… У рідному селищі. У рідній домівці. У рідних стінах. Але склалось не так.
«Тернопільська область, де важко працювали мої батьки було дійсно місцем спокою та затишку для мене. Мені було лиш 5 рочків, а пам’ятаю все, як зараз. Це було зовсім не дитинство, а фільм жахів, який я пережила на власній “шкурі”. Пам’ятаю, що це був дуже засніжений день, дуже холодний вітер, завірюха - 12 лютого 1940 року раптово приїжджає машина та забирає на Сибір, не пояснюючи жодної причини. Мама, тато, два брати та маленька я», - згадує старенька пані Марія.
Зі сльозами на очах пенсіонерка розповідає, що вивозили їх товарними поїздами, в яких возили «худобу». Навколо був плач дітей і голосіння матерів, які казали, що самі не розуміють, що з ними буде і мріяли тільки про те, щоб їх не вбивали.
«Коли нас вивезли в росію, жили ми там в якійсь сім’ї років зо два. Тато працював, а ми з братами бігали собі. То все зараз, як в тумані. Пам’ятаю добре тільки то, як ми хотіли їхати назад, на Україну… Тато плакав мій, бо не знав що то робити з нами. По дорозі, як ми втікали, тата затримали і заарештували на пів року, на примусову роботу. Тоді він сказав мамі: “Їдьте далі. Я дожену. Ви сильні. Я люблю вас.”... Брат, я і мама поїхали далі», - розповідає пенсіонерка.
Потім все повторилося: зупинилися в сім’ї, де чекали тата, але зовсім не знали, чого чекати. Час йшов. Життя бігло струмочком, але в голові у Марії була мрія – повернутися додому, на Україну, де на той час йшла війна.
«Коли війна закінчилася, ми повернулися назад додому в Тернопільську область. Ми прийшли, а там поле. Просто поле. Нічого більше. Одна криниця…Ми так сіли на неї і почали думати шо робити, бо ми лишилися на дворі…Недалеко був костел, а біля нього хата, де мешкав священник. Відправи там не було, але костел стояв. І то ми жили там…Миші, щурі, але ми виживали…Потім тато пішов на роботу. Побудував будинки, які стоять дотепер, школу. Я пішки ходила до нього. Деколи там лишалась. Потім познайомилась там зі своїм майбутнім свекром, він в гарних стосунках був з татом моїм. Дав нам площу для хати. А потім я вийшла заміж за його сина. Народила дітей. І ми почали жили якось…Жили…», - розповідає пані Марія.
1947 року було депортовано понад 26 тисяч родин, а це майже 80 тисяч жителів Західної України, з яких понад 22 тисячі дітей. Найчисельніше вивезли населення з Львівщини і Тернопільщини.
2022 рік, російська федерація оголошує «рятування» українців, тим самим намагаючись захопити всю територію України. Від початку вторгнення до росії примусово перевезли вже понад 600 тисяч людей, зокрема більше ніж 119 тисяч дітей.
18-річна Анна мріяла бути лікаркою. Займалася військовим вишколом та любила подорожувати Україною, але навіть не здогадувалася, як швидко вона захоче додому…
«Вранці 24 лютого о 5 годині мене набрала подруга і сказала що почалась війна, що бомблять Гостомель, місто, в якому вона жила. В той день мене викликали на роботу, щоб допомогти посортувати товар, і я зібралась туди їхати, але не встигла, тому що неподалік, була частина, яку розбомбили», - згадує Анна.
Дівчина розповідає, що ніяк не могла прийти до тями після почутого. Коли зрозуміла, що відбувається, захотіла піти в тероборону, але тато не впустив, сказав, що це небезпечно і він піде сам.
«Коли ми зрозуміли, що почали бомбити Ірпінь, ми хотіли виїхати. З цим були великі проблеми, тому що усі мости на виїзді з міста були розбомблені, окрім одного. Надія була, що от, ми втечемо, але ні…»
Анна згадує, що коли її сім’я намагалася втекти машиною по останньому цілому мосту, вони перетнулися з кадировцями. ЗСУ відправили їх назад, щоб вберегти життя.
«На наступний день ми почули, що бої відбуваються недалеко від нас, і вирішили втікати пішки, бо залишатися в місті було смертельно небезпечно. За три дні ми проїхали пів України, але ніде не було вільних квартир і ми поїхали до родичів у Канів».
Зі сльозами на очах юначка розповідає, що у неї є родичі в Луганській області, які близько місяця не виходять на зв`язок. Очевидно, що вони або померли, або їх вивезли на територію рф, як і 600 000 інших людей…
Зараз в місті спокійно і люди повертаються до нормального життя.
«Ми вернулися додому. Наш будинок цілий, але вікна повибивало. Будинку моєї подруги вже немає, там просто руїна. Щастя, що ми ше мали куди повернутися…»
Зараз історія значно прихильніша до нас, ніж тоді…Якби український народ ще кілька десятиліть тому був такий, як зараз, ми мали б зовсім інший світ, зовсім іншу країну та зовсім інші проблеми.
Але в історії немає слова «якби», і вона точно не пробачає тих, хто не вчиться на її уроках. «Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього» — сказав один із класиків. А гасло «Слава Україні! Героям Слава!» ми всі вже точно вивчили. Тож уперед — пишемо нову сторінку нашої перемоги і віримо, що вона настане зовсім скоро.
Вікторія Вітер
ІА "Вголос": НОВИНИ