Якщо про діяльність оперів чи слідчих, людям щось більш-менш відомо, хоча б із книг та серіалів,, то про роботу такого підрозділу українського МВС, як Інтерпол, реальної інформації і знань дуже мало. Про те, як Інтерпол діє в Україні розповів начальник Львівського регіонального відділу робочого апарату Національного Центрального бюро Інтерполу в Україні Управління МВС України у Львівській області, капітан міліції Данило Шевчук.
- Пане Шевчук, значна частина галичан не здогадуються про існування Інтерполу в Україні, а тим більше про його львівське регіональне відділення.
І це, до речі, дуже прикро. Адже історія українського Інтерполу ведеться з 1993 року. А перед тим, у 1992 році, на 61-ій Генеральній Асамблеї Інтерполу, Україну було прийнято до Міжнародної Організації Кримінальної Поліції (так звучить офіційна назва Інтерполу). А повноправним членом цієї структури наша держава стала після того як 25 березня 1993 року, Кабінет Міністрів постановою № 120 затвердив положення про створення Національного центрального бюро Інтерполу України, яке є структурним підрозділом МВС. Завдання українського бюро---у максимально стислі терміни відповідати на запити поліції інших держав, щодо певних осіб чи організацій, які підозрюються у злочинній діяльності.
У 1994 році були створені регіональні відділення у всіх областях України. Спершу, доки ми тільки освоювали методику роботи Інтерполу, були створено лише по одній посаді на кожну область, хіба що у Києві існував трохи чисельніший підрозділ. З 1994 року у великих і стратегічно важливих містах, таких як Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Севастополь, Львів стали створюватись регіональні структурні відділи Інтерполу. А з 1996 року штат українських ітерполівців почав збільшуватися, і тепер у тих областях, де немає регіонального відділу, обов’язково є як мінімум по двоє працівників. А у Львові 3 1994 року діє регіональний відділ, який нараховує п’ятеро осіб.
Що ж до самого Інтерполу, то штаб-квартира його Генерального секретаріату знаходиться в Ліоні (Франція), там сконцентровані всі інформаційні бази, і його першочерговим завданням є оперативний обмін інформацією між правоохоронними структурами різних країн. У складі Генерального Секретаріату Інтерполу є і український офіцер.
- Отже Львівське регіональне відділення Інтерполу нараховує п’ять чоловік. А яки вимоги ставились до тих, хто має працювати у цьому підрозділі?
- По-перше, в українському Інтерполі мають право працювати тільки офіцери міліції, які прослужили в органах МВС щонайменше рік, тобто мають якийсь певний досвід.
Другий обов’язковий критерій для зарахування у бюро – це володіння на доброму рівні мінімум однією з „робочих мов” Інтерполу. Такими є англійська, французька, або іспанська. Всі працівники Львівського відділення знають англійську, а один ще й іспанську. Також обов’язковим є володіння ще однією слов’янською мовою. В нашому випадку – польською, оскільки Львівщина має кордон з Польщею, то львівський підрозділ відповідає за співпрацю з цією країною. Тим більше, що вже давно підписані угоди між МВС України та МВС Польщі про взаємодопомогу і співпрацю у прикордонних регіонах, і тому нашою другою іноземною робочою мовою є польська, на якій ми ведемо частину документації у справах прикордонного обігу. А в київському відділені є працівники, котрі крім англійської, французької, іспанської, володіють іншими європейськими мовами, а дехто знає і такі малознані у нас мови, як фарсі, іврит тощо. Адже ареал нашого спілкування та співпраці охоплює багато країн Європи та Азії.
- А чому українське бюро Інтерполу відкрилось лише у 1993 році, а не у 91-ому, коли Україна стала самостійною державою?
- Бо перед Україною було поставлено низку вимог, які вона мусила виконати. А саме: ми мали створити певні інформативні бази та системи обміну інформацією. Адже відповідно до законодавства, яке залишилось нам у спадок від СРСР, жодну інформація правоохоронного характеру, не можна було скеровувати за кордон. І відповідно треба було підвести до вимог Інтерполу українську законодавчу базу. Крім того, процедура вступу в Інтерпол є не такою простою. Треба було пройти спочатку іспитовий термін (він триває, здається, від шести місяців до року). Потім всі країни-члени Інтерполу, на черговій Асамблеї голосують за статус держави кандидата. Ось, власне, з цих причин ми увійшли в Інтерпол лише у 1993 році. Але інтеграція України у світову правоохоронну систему іде дуже швидко.
- І в чому виявляється ця інтеграція?
- Вона виявляється у наступальному характері українського Інтерполу на міжнародну організовану злочинність. От взяти до прикладу останню найбільш резонансну операцію, коли за участю наших працівників у Нью-Йорку був затриманий відомий міжнародний злочинець, виходець із СРСР, Моня Ельзон (прізвисько Моня Кишиньовский), який є правою рукою ще відомішого злочинця – такого собі Сєви Могілєвіча ( до речі, уродженця Львова), котрого американські і англійські газети вже давно називають „босом російської мафії у США”. Під час цієї операції нам вдалось не тільки затримати Моню Кишиньовского, але й заарештувати двох потенційних кілерів, відвернути замовне вбивство одного київського бізнесмена, ( Ельзон якраз і був запідозрений у організації цього злочину). Тоді під час цієї операції у Нью-Йорк вилітали заступник начальника управління коардинації Інтерполу України майор Михайло Бахматченко, та начальник Київського УБОЗу Валерій Гелетей.
Або ще один приклад, коли завдяки спільним діям українського, російського та чеського Інтерполу у Празі був затриманий російський бізнесмен Орлов, який разом з громадянином України Шиленком, котрого пізніше затримали на Кіпрі, продавав до Китаю та Ірану крилаті ракети та військові радіолокаційні станції.
Але, якщо у першій і другій операціях брали участь працівники київського відділення Центрального бюро Інтерполу, то Львівське регіональне відділення нещодавно відзначилось пошуком і затримкою на території Галичини одного німецького банкіра, який, кажучи простою мовою, „кинув” на велику суму один із німецьких банків і приїхав відсидітися на Україну. Але ми його вирахували, затримали та передали правоохоронцям Німеччини.
- Дивно, я весь час думав, що європейські правопорушники, скоївши у себе злочин, виїжджають переховуватися кудись у Мексику, чи Південну Америку, а тут німець приїхав перечекати „шухєр” на Україну...
- О, вже давно стало нашим головним болем те, що іноземці, натворивши щось дома, починають переховуватися на Україні. Умови тут для них є максимально сприятливими, адже для громадян Євросоюзу та США не потрібно візи на в’їзд у нашу державу. Після відміни прописки у іноземця немає ніяких проблем з житлом: купив собі квартиру і живи у нас скільки хочеш. В зв’язку з сучасними демократичними змінами у законодавстві, тепер ні у кого не вимагаються ідентифікаційні номери, страховки, інші ідентифікатори, які використовуються за кордоном. Це значно ускладнює роботу правоохоронців при відфільтрації різноманітних підозрілих осіб з числа іноземців, які проживають у нас. А європейський кримінальний елемент давно знає про це, тому й почастішали випадки, коли іноземні злочинці приїжджають на Україну щоб переховуватись, а інколи і керувати з нашої території своїм злочинним бізнесом. А злочинець, він завжди злочинець, незалежно від того де б він не перебував, йому завжди потрібні якісь „ліві” заробітки. І дуже часто такі „варяги” проходять по оперативних матеріалах під час скоєння злочинів вже на Україні, що, зрозуміло, вже б’є по інтересах наших громадян. Але над цими проблемами, чомусь, зараз ніхто не задумується. І тому, було би добре, якби певні питання на законодавчому рівні, ретельніше продумувались і узгоджувалися зі світовими зразками, які найбільш сприяють боротьбі з міжнародною злочинністю.
- А чим ще займається український Інтерпол, окрім пошуку іноземних злочинців у нас, та наших шахраїв за кордоном?
- Дуже часто до наших підрозділів звертаються працівники МВС, та інших правоохоронних органів з проханням встановити місцезнаходження наших безвісті зниклих співвітчизників.
- Справді, це дуже актуально. Порадьте, що робити, куди звертатись людині, родич якої виїхав за кордон на заробітки і довгий час від нього немає ніякої звістки?
- Згідно з діючою інструкцією, ми починаємо шукати зниклу людину лише тоді, коли запит надійде безпосередньо з будь-якого підрозділу МВС. Інтерпол не детективне агентство і приватними розслідуваннями не займається. Наш статут не передбачає розгляду заяв фізичних та юридичних осіб, які не є представниками правоохоронних органів. До нас мають право звертатись тільки правоохоронні органи України чи іншої держави. Тому перший крок людини, чий родич пропав десь на закордонних заробітках – це звернення з письмовою заявою до райвідділу міліції за місцем прописки. У тій заяві, написаній на ім’я начальника райвідділу, треба вказати всю відому інформацію: ім’я зниклого, коли і куди виїхав, коли і звідки надійшла остання звістка і тому подібне. Так що безпосередньо пошук зниклої людини починається з місцевого райвідділу, котрий і почне перевіряти на своєму рівні вказану заявником інформацію, а потім передасть все це нам і ми, Інтерпол України, почнемо розшукувати людину по своїх каналах, адже маємо можливість і право контактувати з поліцією тієї країни куди виїхав зниклий.
Але хай громадяни не плутають поняття „пошук зниклого без вісті” і „допомога у відновленні втрачених родинних зв’язків”. Це зовсім різні речі. Бо дуже часто громадяни помилково звертаються до нас із проханнями знайти, наприклад однокласників, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, або брата своєї бабці, котрого німці під час війни вивезли в Німеччину, і тепер він ніби-то живе десь у Австралії . Такими речами ми не займаємося, для того є різні благочинні організації, на кшталт „Міжнародного Червоного Хреста”.
Іноді, трапляється так, що люди, довго не отримуючи новин від свого родича, вважають, що він зник за кордоном, що з ним щось трапилось і звертаються у міліцію. Ми починаємо шукати, піднімаємо на ноги багато служб, а в результаті виявляється, що з заробітчанином все в порядку і він просто не бажає, або забуває спілкуватися зі своєю сім’єю. Але трапляються і протилежні випадки, коли громадяни з якихось причин стараються переконати нас, що їхній родич пропав за кордоном, вимагають від нас відповідні документи, які б це підтверджували. Часто це робиться для того, щоб згідно з рішенням суду привласнити і продати квартиру того, хто виїхав на заробітки, і начебто пропав. От зовсім нещодавно нас буквально тероризувала одна жіночка, котра ридала, каталась по підлозі, волала: „ Ой мій син в Чехії пропав, певно його вбили. Як не можете знайти то дайте довідку, що мого синочка вже нема”. Але ми, інтуїтивно запідозривши, що це все вистава, спільно з чеською поліцією знайшли того сина. А він нікуди і не пропадав, з мамою регулярно спілкувався по мобільному телефону, писав листи. Просто тій громадянці для отримання субсидій чи зменшення плати за комунальні послуги, була потрібна довідка, що син або загинув, або пропав без вісти. І як вона тільки не боялась казати таке про живого сина? На жаль, подібних випадків є дуже-дуже багато, і вони вдаряють по авторитету України. Коли ми звертаємось до іноземної поліції з проханням відшукати якусь реально зниклу людину, то нерідко чуємо скептичне: „Добре, шукати станемо, але ви впевнені, що він таки зник чи може це знову ваші українські штучки?”
ІА "Вголос": НОВИНИ