Про втрачену кінематографічну спадщину

У 1938 році за дорученням радянської влади спеціальний підряд силоміць вилучив фільми із кіностудії імені Олександра Довженка і, відтак, вся кінематографічна спадщина була направлена до Росії. Всі майбутні фільми, які були відзняті в Україні, також відправляли в  Росію.

Здобувши незалежність, ми зіткнулись із ситуацією, що левова частина української культурної спадщини (не лише кінематографічної) зберігається в Росії. І якщо й відбувалась реституція на повернення культурних цінностей після окупації, вона також здійснювалась через Москву. Спершу всі цінності збирались там, а потім по розподілу (з чиєїсь доброї волі) вони можливо потрапляли в Україну. Процес був поновлений у 2000-х роках. Єдине, що Україні вдалось повернути – це мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря. Лише частину їх.

Про мотиви вилучення культурних пластів

Для чого все це робилось? Це мало не лише економічні підстави. В символічному полі це означало вилучення з культурної пам’яті, із культурного обігу цілих пластів української культури, аби нові покоління людей більше не володіли цією інформацією і не могли ідентифікуватися з тим культурним досвідом, який був вилучений із культурного тіла. Це грамотна позиція тоталітарної держави. І свої функції вона таким чином відтворювала, але для нас, як для держави, яка була колонізована, це загрожувало безпам’ятством.

1938 рік був останньою вилазкою на територію української культури, яка ще не була настільки понівечена. Відтоді вона стала колоніальною. Зараз пожинаємо плоди. Ми стало постколоніальною нацією. Ми повинні створювати самостійно уявлення про себе. Я не вірю, що це може зробити держава у політичний спосіб, так брутально як зараз це робиться. Єдине, що може зробити держава –  це не забороняти, бо динаміка української культури після здобуття незалежності доволі обнадійлива. Ми спромоглися мати сучасну літературу, мистецтво, єдине, що з кіно не дуже пощастило, воно з поміж мистецьких напрямів найменше розвивається.

Про потенціал

У радянські часи українська культура була потужна, поза тим, що вона була втиснена у дуже вузькі рамки, але вона спромоглася створити таке явище як український авангард 30-х років, шестидесятництво як приклад неомодерну в українській культурі. Якщо взяти культури радянських країн, то побачимо, що жодна не змогла зробити того, що зробила  українська. Це дає підстави для оптимізму. Сподіваємось, що культура, яка має величезний нереалізований потенціал, зможе сама себе репродукувати.

Про фонд

У 2000 році кіностудія імені Олександра Довженка була об’єднана із Київською кінофестивальною фабрикою. Відтак, з’явилось виробниче приміщення, почався друк копій до двох тисяч на день. Київська кінофестивальна фабрика була друга за розміром у Радянському Союзі. Частина її фільмофонду поповнила наш фонд. На сьогодні зберігаємо 4500 найменувань фільмів, при чому це лише ті стрічки, які нами описані, бо є фільми, які ми ще не встигли опрацювати. Ми отримали частину Маріупольського фільмофонду, також працюємо із регіональними фільмофондами.

Ми не можемо собі дозволити викупити той фонд, який зберігається в Росії, а він становить 880 художніх фільмів, яких немає в Україні. Проте, за останні роки ми спромоглися викупити більше сотні фільмів. Це здебільшого фільми 20-30х років минулого століття, в тому числі найстаріші стрічки 1922 і 1924 років, зокрема «Привид ходить по Європі». Це найдавніші радянські фільми, зняті в Україні. Проте, українське кіно сягає 1911 року, коли було екранізовано «Наталку Полтавку» трупою Садовського. Власне відтоді розпочинає вести свій лік українське ігрове кіно. Хронікальне кіно існувало із 1896 року. Але ці фільми не збереглись, як і фільми 1911 року.

Про діяльність ВУФКУ

У 1922 році було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке об’єднало всю кіногалузь. Це була неймовірно потужна і успішна інституція, яка проіснувала впродовж 1922-1930 років. За цей час було створено 280 ігрових фільмів, 30 мультфільмів і 200 культурних фільмів.

Коли у 1925 року відбулась сильна еміграція режисерів за кордон, на теренах України залишилась мала кількість професіоналів, на досвіді яких будувалась вся українська кінематографія, але їхні методи ставали все більше архаїчними. ВУФКУ усвідомило потребу залучити нові сили. Відтак, в кіноіндустрію було запрошено найвідоміших письменників, це були Юрій Яновський, Микола Бажан, Михайль Семенко (провідник українського футуризму), який  наголошував на необхідності перетворити українську селянську націю в сучасну урбанізовану.

Найвідоміші фільми ВУФКУ виходять у 1927 році. Піковим став 1929 рік, тоді вийшли фільми Довженка «Земля», «Арсенал», «Людина з кіноапаратом» Дзинги Вертова, найважливіші твори українського авангарду, а тепер світового.

На жаль, ВУФКУ було розформовано після остаточного приходу до влади Сталіна. Незалежне ВУФКУ не підходило для існування тоталітарної держави. Було створено Спілку Письменників, Спілку Художників, що спричинило повну централізацію системи культури. В 1929 році було вирішено ліквідувати ВУФКУ. І воно було перетворено в УКРфільм.

Про цілі і діяльність Центру

Ми зіткнулися з тим, що фільмотека абсолютно не досліджена, не опрацьована. Разом з тим ми не маємо відомостей про те, скільки українських фільмів збереглися закордоном.

Наша задача була зробити архів відкритим.

Ми запитували себе, як створити продукт, адже ці стрічки – це лише руда, з якої потрібно виплавити щось, аби воно мало попит. Нашим завданням було залучити молоду авдиторію. Дослідити наскільки це може бути цікаво молодим людям і наскільки це могло б вплинути на їхній спосіб самоідентифікації і сприяти творенню того дзеркала, в яке можна зазирнути, аби побачити себе. Задача була ідеологічна, як представити, переосмислити український спадок, на якому було нашаровано мільярд абсолютно викривлювальних схем. Відомо під яким пресингом творилось кіно у радянські часи. Але ми зрозуміли, що навіть таке кіно не завжди несе історичний зміст, в ньому можна знайти художній контекст, який може бути важливим для сучасності.

Ми звернулися до найцікавішого періоду становлення українського кінематографу, це 20-ті роки минулого століття. Період, коли ми можемо говорити про його українськість, самостійність. Наше питання стояло також в розрізі, як визначити його належність до української культури. Треба було виявити певний принцип. Вважається, що кожен фільм є ситуацією.

Наприкінці 20-х років в Україну приїхала плеяда російських авангардистів (в Росії їм почали закручувати гайки, у нас же Скрипник кілька років тримав оборону і він сприяв тому, аби сюди приїжджали російські експериментальні режисери). Так в Україну приїхав Дзиґа Вертов  із братом.

Чи можна вважати фільми неукраїнських режисерів українськими? Нам було важливо показати, що до української культури відносяться і фільми цих авторів. Бо існує проблема, що після здобуття незалежності простір української культури почали визначати лише в категоріях етнічності. Якщо автор стрічки не українець і мова фільму не українська, то він не український. Відтак українська мова відчужила від себе цілу низку фільмів, які були створені в Україні росіянами або іншими режисерами під впливом української культури.

Нашим завданням було залучити культурне тіло України у той відчужений досвід, який ми маємо в тому числі і «Людину з кіноаптом», яка була кілька місяців тому визнана найкращим фільмом в історії світового кінематографа.

Ми почали шукати правильний спосіб репрезентації. Авангардистські стрічки найбільше відповідають нашому прагненню бачити себе сучасною урбанізованою людиною. Ми живемо в місті, напевно мало хто з нас займався сільським господарством і багатьом просто не зрозумілі якісь циклічні речі в сільськогосподарській культурі, бо перебуваємо в різних ритмах. Значна частина людей не може себе впізнати в тій народній традиції, яка постає перед нами із класичних художніх творів. Ми прагнули показати, що є і урбаністична культура.

Відтак, було вирішено показати німе кіно в сучасному вимірі. У мене виникла ідея створити соціальний фестиваль. 5 років тому вона зреалізувалась. В Одесі було створено фестиваль німого кіно «Німі ночі». В межах фестивалю німе кіно супроводжується сучасною музикою. Німе кіно дуже красиве, але воно не було створене для того, аби його дивитись в тиші. Ми об’єднували кіно з музичним супроводом. Це була перша спроба створення додаткового капіталу. Власне, наразі саме в такому напрямі ми рухаємось.

Роксолана Савчин, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ