Унікальність цієї особи як явища українського джазу полягає насамперед у тому, що сам він не є музикантом. Але хоч як це й патетично звучить, саме йому ми маємо завдячувати формуванням середовища, в якому джаз в Україні став можливим. Навіть подеколи – природним. Не Коган – каган йому ім'я.
Але... Так, він стовідсоткове в процесі, як завжди, незрівнянно веде програму на радіо, майже всі джазові концерти, що проходять в Україні, невтомно пропагує цікаву музику, не знижуючи професійної планки ані для себе, ані для решти.
При цьому сам залишається майже осторонь, бо може дати набагато більше, ніж є можливість чи бажання взяти, Для відданої людини – це трагедія. Отже, за настроєм не джазова якась вийшла розмова.
Коли людині, закоханій у джаз, було цікавіше жити – за радянських часів чи тепер?
Мені однаково цікаво і тоді, й тепер, тому що я займаюся своєю справою, намагаючись не звертати увагу на те, що її оточує. Дивна річ: але колись, здається, усе було дещо простіше - можливо, тому, що я був молодший. І популярність прийшла до мене саме в радянські часи, завдяки моїй роботі на радіо "Промінь". Тепер у мене немає такої аудиторії, але люди пам'ятають мене ще відтоді.
Щодо "навколо джазової" ситуації, наприклад, у Вірменії, Грузії, балтійських республіках – усе теж було простіше за Радянського Союзу. Можу проілюструвати: якщо сьогодні до Фінляндії я відкриваю візу за 20 хвилин, то до Естонії – за 20 днів.
Джаз – віддзеркалення життя
А якщо з погляду на музичне буття ваших друзів-музикантів – як вони почуваються? Колись доводилося збирати цю музику по крихтах, поява нового альбому, тобто платівки, була цілою подією, початком нової епохи - адже кожен «вініл» був ексклюзивом. Нині доступно майже все, та чи став джаз відтоді поширенішою музикою?
Я на все дивлюся дещо під іншим кутом, бо я в цій царині працюю. Сьогодні людина дивиться афішу та вирішує, куди їй піти. А я мрію про такі часи, коли б прослуховування вранці джазового альбому та читання журналу про джаз було так само природним, як випити кави. Щоб це стало часткою життя певної категорії людей. А взагалі в мені відбулася переоцінка цінностей – це майже збіглося з утратою моєї молодшої сестри та появою онучки.
Я збагнув справжню ціну багатьох речей та явищ. Тому весь той бруд, що поряд із джазом сьогодні, з тим, як той джаз висвітлюється – мені це здається ілюзією життя, але не життям. Бо ж, якщо про щось пишеш, треба на цьому розумітися. Мені набридло бути постійним свідком підміни понять, коли незнання, некомпетентність підносяться до рівня свободи слова. Так само, як і хамство. Вважається, що людину, яка вже померла, можна образити. Перекручення фактів вважається власним поглядом...
Але ж то проблема не джазу, а внутрішньої культури окремих осіб...
Я не хочу аналізувати, мені просто набридло це читати. А не читати я не можу, бо мушу, це частина моєї роботи. Я просто цього не розумію. Навіщо писати про те, в чому не тямиш? Кожен має робити свою справу. Лікар – лікувати, будівник – будувати.
На жаль, сьогодні одиниці можуть дозволити собі вдосконалюватися у вузькій спеціалізації. А ті, для кого це принцип, як, приміром, ви – ті й досягають чогось у своїй царині...
Я себе не вважаю якимось особливим явищем і абсолютно не кокетую. Але ви маєте рацію – це не проблема джазу. Це проблема комплексніша. Просто джаз є прямим віддзеркаленням життя.
Я можу не звертати уваги на дійсність
Я все-таки не розумію, чому ваша мрія – аби джаз став невід'ємною складовою життя частини людей – не здійсниться?
Проблеми лежать на поверхні. Скажіть – вам подобається народна українська музика?
Справжня, автентична – так.
А ви можете її послухати по радіо?
Майже ні.
Майже? Давайте будемо чесними – ні. А класичну?
Трохи більше шансів...
Не перебільшуйте! Я не націоналіст, але не можу послухати ані Березовського, ані, приміром, Веделя по радіо. Чи спостерігати за виконанням їхніх творів, як і багатьох інших, по телевізору. Віднайти диски можна. Але зайдіть у будь-яку музичну крамницю у Польщі – про Шопена ви знайдете все, що тільки можливо.
Заїдьте в "Желязову Волю" – музей-меморіал композитора. Там усе – ноти, сувеніри, плакати, книжки... У цьому проблема – в магазині "Ноти" на Хрещатику одяг. У колишній крамниці на Богдана Хмельницького – ігрові автомати.
Ну, а з джазом як – начебто на Петрівці можна купити що завгодно?
Західну музику – так. Українську – навряд або ж доведеться добряче пошукати.
Як це становище виправити, на вашу думку?
Я не знаю. Я не політик, не маркетолог. Але якби всі працювали так, як я працюю, все навколо було б набагато краще. Я не можу всього цього бачити. Не можу бачити свого сусіда, що відповідає за зелень у Маріїському парку – його поранили в серце, розумієте?
Я не хочу цього бачити й намагаюся не бачити – як у російській стрічці "Країна глухих". Але щоразу, коли читаю в нашій пресі черговий опус "про джаз", згадую Ільфа і Петрова: "Мне не хочется смеяться. Мне хочется молиться". На щастя, мене поглинає робота і я можу не звертати уваги на дійсність.
Скільки років вона вас так поглинає? Коли вийшла перша програма на "Промені"?
Перша програма вийшла в ефір 1 березня 92-го року. Проіснувала вісім років. До того я п'ять років працював позаштатним кореспондентом, готував тексти, які читав уже, на жаль, покійний Олег Горський, завідувач редакції музичних програм радіо "Промінь". А потім Микола Аммосов, який перший презентував на Українському радіо програму "25 хвилин джазової музики", запросив мене.
Проте я впевнений, що він запросив не мене як радіожурналіста, а мої записи. І він, до речі, цього не приховував. Тільки не називайте це "колекцією". Колекція – це накопичення. А в мене це – знаряддя праці. Так, я маю понад 12 тис. компакт-дисків. Є раритети, є автографи.
Я не збирач автографів, але коли мені пише один дуже відомий музикант – не має значення, який: "Олексію, спасибі за допомогу і за пропаганду моєї музики на такій великій відстані від місця, де ця музика народилась", – для мене це цінність. Тож сьогодні я можу сказати, що це – єдине, що я вмію робити.
Зараз працюю на радіо "Ера", маю 4 години на тиждень – дуже мало. Навіть на "Промені", який був державним радіо, у мене було 7 годин ефіру.
Стовідсоткова мрія
А чи були такі "ефірні сутінки", коли в Україні взагалі не було жодної програми про джаз?
Певне, що так – десь місяців вісім, 2000-2001 рік, я вже почав хвилюватися, адже 5 місяців взагалі не працював. Тоді мене це дуже обурювало, бо всі мені казали: ти такий гарний... то чому ж я не працюю? Не скаржуся, але знаю одне: якби я міг працювати на радіо в тому обсязі, в якому я здатен і в якому хотів би, плюнув би на ведення концертів та все інше.
Я взагалі ніколи не пропонував своїх послуг на такі речі. Бо на радіо я працюю серцем, а на концертах – за гроші. Але безкоштовно, коли йдеться про концерти пам'яті моїх друзів, учителів. Отже, я міг би легко відмовитись від цього, якби мав можливість повноцінно працювати на радіо.
Як ви гадаєте, такі часи настануть?
Не знаю, у всякому разі, я досі мрію про джазове радіо в чистому вигляді – тобто без політики, без суспільно-політичних новин. Хіба такого радіо в країні не має бути? Але я не хочу бути директором цього радіо. Просто хочу працювати в ефірі та певною мірою впливати – як консультант – на музичну політику станції. А не гортати папірці, відповідати за бюджет та рекламу.
Зрозуміло. То це стовідсоткова мрія чи кількавідсоткова ймовірність?
Я вже не в тому віці, коли можу просто мріяти. Але кажу: дайте мені частоту та приміщення, а сітка мовлення та штат у мене є. Мені пропонували створити такий проект, але за однієї умови, мовляв, 10 місяців на рік ти можеш говорити, що захочеш, але 2 місяці говоритимеш те, що ми тобі скажемо. Звісно, я відмовився.
Багато хто пам'ятає київський концерт культового американського джазового гітариста Пета Метіні 1987-го року. Тоді Палац спорту був заповнений ледве на третину. Як на вашу думку, якби Метіні приїхав до Києва сьогодні, скільки прийшло б на концерт?
Я це вже казав колись: Київ сьогодні е чемпіоном, де шарове, тобто безкоштовне відвідання концертів є новим, іще не занесеним до програм Олімпійських ігор, видом спорту... Та навіть при цьому була б повна зала, повірте. Але немає людини, яка спроможна була б викласти гроші, яких сьогодні вартує Пет Метіні. До речі, тоді він грав так, наче зала була повна вщерть. Бо він – справжній музикант.
Чи впливає на таку інтернаціональну музику м джаз походження музиканта – навіть якщо він грає джазові стандарти?
Безумовно. Я це абсолютно точно розрізняю: ірландців, французів, сербів, поляків, вірменів – навіть якщо вони грають стандарти. Це неможливо пояснити, треба відчувати.
А що вирізняє наших?
У повному обсязі сказати не можу, але причетність до свого коріння хоч і епізодична, але наївна. У будь-якому разі треба слухати. Бо, як казав мій улюблений Френк Заппа, говорити про музику все одно, що танцювати про архітектуру.
Це я натякаю на "внесок" українських джаз-менів у світову джазову культуру...
Ви не так ставите запитання. Чи досягли деякі українські музиканти світового та європейського рівнів? – так. Чи є українські музиканти, яких знають за кордоном? Так, знають. Чи можуть вони грати на рівні з кращими музикантами Європи? Так. Чи з'явились українські музиканти, які створюють власну музику на прекрасному рівні? Іще раз – так.
Знаєте, коли я 93 року крутив по радіо Цезарію Евору та Горана Бреговича, на це ніхто не звертав особливої уваги. Я взагалі в програмах нічого не нав'язував, не повчав, а просто давав слухати. А потім – ой, Брегович, ой, Евора! А я ще тоді казав: ось воно, візьміть! Тому я можу щось прогнозувати. Ось, наприклад, є Роман Гриньків, є Іван Тараненко, є, врешті решт, Млада, яку ніхто – поки що – не знає. Під цим псевдонімом працює Марина Юрасова. Її диск для мене став сенсацією. Вона співає народні пісні, причому з одинадцяти пісень тільки одна є "українським народним стандартом".
Це джаз?
Ні. Вона назвала цю музику – "сучасні візїї української народної пісні". Хто там грає – контрабасист Денис Дудко, академічний віброфоніст Дмитро Марченко, гітарист Володя Шабалтас, піаніст Родік Іванов, бандурист Роман Гринків, барабанщик Сергій Табунщик, аранжування – Павло Шепета. Справжні зірки українського джазу. І слова "джаз" на диску немає зовсім. Та це прекрасна, цікава, вільна музика.
Та що взагалі с сучасним джазом? З огляду на сучасні фестивалі, приміром, джазом подеколи називають усе, що виконується на стандартному джазовому наборі інструментів.
Насправді рамки розширилися давно. Джазмени грають із народними інструментами – це модно й цікаво. Грають із симфонічними оркестрами – це є престиж. Грають із рок-музикантами – це загравання з публікою. Що таке сьогодні сучасний джаз – це оригінальна музика в будь якому напрямку. Адже не можна говорити про джаз виключно як про імпровізацію. Музика в народному стилі може мати джазове коріння.
От, наприклад, Поля Франц, яка виграла конкурс молодих виконавців на останньому "Доджі", у конкурсній програмі виконувала вокаліз на тему авторської п'єси Ігора Закуса "Душа". Можна тільки порадіти. Але про український джаз сьогодні, як про явище, говорити зарано. Лише про його окремих представників.
Усе ж таки – чого не вистачає українському джазу аби стати явищем? Начебто все є... То, може, їм чогось бракує всередині?
Немає поваги держави. А, з другого боку – джазовому музиканту розраховувати на допомогу держави досить дивно... Може, треба більше любити українських музикантів тим, кому це не байдуже. До речі, багато класних джазових музикантів заробляють гроші поп-музикою та роблять на ці гроші власні проекти. От, наприклад, Родік Іванов та Ігор Закус – вони працюють у "Віагрі".
Де-де?!
У групі "Віагра". Музиканти, які є там акомпаніаторами – реальні зірки української джазової музики. Олександр Лебеденко – барабани, Володимир Шабалтас – гітара, Ігор Закус – бас-гітара, Родіон Іванов – клавіші.
Але як окреслити це явище – джаз?
Як? Для мене це – життя. Якщо в тобі це є, то воно існує. Насправді, все дуже просто – не треба себе ґвалтувати. І не дозволяти, щоб хтось художньо ґвалтував тебе... А взагалі-то, для мене немає розподілу на жанри.
Є музика – гарна й погана. Ні, навіть не так – музика, яку я розумію або не розумію. Просто, одного разу брат моєї мами – звичайнісінький робітник заводу машинобудування – повів мене на концерт Дюка Еллінгтона. Це був 1971 рік. Тоді для мене все й почалося...
журнал "Україна"
фото: uajazz.com
ІА "Вголос": НОВИНИ