Тарас Батенко – доволі неординарна людина. Ще будучи студентом, у тому віці, коли молоді люди переважно переймаються такими проблемами, як похід на пиво, відвідини дискотеки або реалізовують ідеї стосовно того, як би провести вільний час з дівчиною – він серйозно і цілеспрямовано почав робити кар’єру. З юних років він прагнув бути при владі, придивлявся до неї з тим, аби у зручний момент стрибнути туди.
Батенко розпочав входження у політику через УРП. Ще в першій половині 90-х рр., будучи студентом історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, він запропонував свої послуги вождям УРП, першої політичної партії в Україні, у якості їхнього персонального життєписця. Дуже скоро з-під пера молодого дослідника вийшли біографії братів Горинів, Івана Геля, Степана Хмари.
Переважно це були розширені біографії колишніх дисидентів, надиктовані ними самими – і в цьому було головне достоїнство цих книг. Вони читаються з великим інтересом і є справді важливим джерелом для істориків, які писатимуть про український дисидентський рух. Екс-дисиденти віддячили молодому історикові тим, що призначили його головним редактором партійного теоретичного журналу „Республіканець”. Варто відзначити, що головний редактор тематикою журналу особливо не переймався – в „Республіканці” друкувалися переважно статті окремих партійних лідерів та викладачів історичного факультету.
Обзавівшись потрібними зв’язками та трохи обтесавшись в середовищі опозиційних львівських політиків, Батенко у середині 90-х років вперше спробував увійти в адміністративні структури. Його вдалося посісти місце прес-секретаря тодішнього голови Львівської облради Ореста Фурдичка. Однак досвіду реальної організаційної роботи у Батенка не було, і після першої ж невдало організованої прес-конференції, голова облради звільнив свого недосвідченого прес-секретаря.
Після цього Батенко зробив для себе кілька висновків: по-перше, щоб закріпитися у владі необхідно бути не одинаком, а членом команди, по-друге, у команді треба зайняти місце якомога ближче до шефа, по-третє, необхідно стати для шефа незамінною людиною – його головним джерелом інформації, його правою рукою, його піар-менеджером і носієм його портфеля та мобільного телефону. За місце коло шефа треба битися. Якщо твоя ціль – зробити кар’єру, у тебе нема друзів, нема колег – є тільки чинні або потенційні конкуренти.
Далі в біографії Батенка наступив доволі тривалий період пошуку команди, з якою можна було б увійти у владу. Для нього вже було очевидним, що колишні дисиденти – це не ті люди, які зможуть закріпитися у владних структурах. Відтак новою командою Тараса Батенка надовго стала клієнтела Тараса Стецьківа, з якою Батенко опинився спершу в „Новій хвилі”, а потому і в тодішній партії влади – НДП.
Батенко безуспішно пробував змагатися за місце коло вождя, але явно не витримував конкуренції з К. Бондаренком, С. Смірновим, О. Базаром, Андрієм Стецьківим та іншими. Найважливішим здобутком в творчій сфері у Батенка в той час стала участь у написанні „Історії НДП”. Цей твір, написаний в традиціях „Короткого курсу історії ВКП(б)”, жодному з авторів честі не робить.
Побачивши, що „стати всім” для Стецьківа не вдається, Тарас Батенко спробував робити кар’єру в журналістиці. Почав з „Високого замку”. Спершу йшло, здається, непогано, але щось там не зрослося: чи то якась справа з плагіатом, чи то ревнощі з боку провідного політичного оглядача „ВЗ” Наталії Балюк, але Батенко зі скандалом був звільнений з „Високого замку”. Але життя — дивна річ: не знаєш де загубиш, а де знайдеш. Саме звільнення з „ВЗ” привело Батенка в газету „Поступ” і звело його з Андрієм Садовим. Це знайомство згодом відіграло вирішальну роль у біографії Тараса Батенка.
Однак у 2002 році Батенко проміняв роботу в „Поступі” на місце прес-секретаря новопризначеного голови Львівської облдержадміністрації Мирона Янківа. Треба сказати, що Львівщина тоді зустріла Мирона Дмитровича без особливого задоволення, радше навпаки, у квітні 2002 року біля ОДА збиралися мітинги з плакатами: „Янкі – геть зі Львова!”, „Щоб прогнати нам біду, треба копнуть ЗаЄдУ!” і т. ін. Нічим особливим на цій посаді Тарас Батенко не відзначився – звичайний найманець представника „злочинного режиму Кучми”.
Хіба що дуже запопадливий і надміру ініціативний. Скажімо, Мирон Янків розраховував на плідну співпрацю із „донецькими”, з якими у нього уже віддавна склалися теплі стосунки, ще з часів роботи на посаді заступника Львівської ОДА – і його прес-секретар швиденько організував і навіть почав особисто вести на Львівському телебаченні цикл програм, спеціально присвячених розвитку регіональної співпраці між Львівською та Донецькою областями. Якось так шаблонно ця програма називалася: „Львів-Донецьк: дружимо, змагаємось” чи щось подібне.
Саме надмірна ініціативність прес-секретаря голови ЛОДА Тараса Батенка та його нездоровий потяг до „писательства” фактично спричинили грандіозний скандал. Наприкінці 2002 року чорти смикнули Батенка написати для Кабінету Міністрів та Адміністрації Президента України т. зв. „Аналітичну записку”. У цьому документі описувалася ситуація у Львівській області з детальною характеристикою післявиборчих політичних „розкладів”, доволі некоректними висловлювання на адресу ще вчорашніх соратників Батенка (зокрема, в записці вони були названі „так званими націонал-демократичними силами”) і, що найголовніше – давалися рекомендації щодо того, як боротися з цими самими силами.
В січні 2003 року „нашоукраїнська” фракція облради ініціювала винесення на обговорення облради питання „Про вплив ОДА на суспільно-політичну ситуацію в області”, яке передбачало звіт Мирона Янківа стосовно згадуваної аналітичної записки, а також голосування за висловлення йому депутатської недовіри.
На засіданні облради народні депутати Кендзьор і Тягнибок, а також голова облради Сендак звинуватили Львівську ОДА в тому, що вона намагається нагнітати конфліктну ситуацію у стосунках між патріотичними політичними силами. Врешті-решт голова ЛОДА Мирон Янків змушений був визнати, що в записці допущені деякі недоречності і вибачився перед національно-патріотичними силами.
Батенко ще один раз серйозно підгадив Янківу. І знову ж таки через потяг до „писательства”. Після того, як Янківа зняли з посади голови ЛОДА, Тарас Батенко, який також змушений був покинути тепле місце в облдержадміністрації, опублікував у „Поступі” „Записки прес-секретаря ОДА” у яких оприлюднив чимало кулуарної інформації.
Подейкують, що Янків був страшенно засмучений і розчарований таким вчинком свого екс-прес-секретаря. Він вважав, що Батенко, якого він витягнув „із грязі – в князі”, якому доручав носити свій портфель і якого не здав навіть після підстави з „Аналітичною запискою”, йому так багато завдячує, що коли не з почуття обов’язку, то, як мінімум, із почуття вдячності буде тримати язика за зубами. Однак Тарас Іванович вочевидь вважає, що вдячність – справа собача; він же не друг людини, а людина, яка робить кар’єру, а кар’єра і популярність (хай навіть скандальна) сьогодні є синонімами. Тому думка екс-шефа Батенка мало цікавила.
Батенко знову влаштувався у Садового, в його „Інституті розвитку міста” (так Садовий назвав контору з чотирьох осіб разом з прибиральницею. Справжнє завдання т. зв. Інституту розвитку міста полягало в тому, аби займатися піаром Садового). Коли почалася президентська виборча кампанія, Садовий, який окрім того, що був членом УНП, був ще й близьким другом есдека Тараса Козака, начальника Західної регіональної митниці, вирішив, що не завадить мати свою людину також і у виборчому штабі Ющенка у Львівській області. Таким чином, через Садового, Тарас Батенко опинився на посаді керівника прес-служби у штабі, очолюваному Петром Олійником.
Навчений попереднім досвідом, Батенко діяв рішуче – він відтер від Олійника усіх, хто міг би претендувати на роль посередника керівника штабу у роботі з пресою. Допоміг досвід, набутий під час обслуговування Мирона Янківа.
Треба сказати, що робота Батенка як посередника у стосунках Садового й Олійника виявилася плідною. Зокрема, Олійник твердо підтримав кандидатуру Садового на посаду мера Львова, навіть попри те, що обласна конференція „Нашої України” висловилася на користь Василя Куйбіди. Подейкують, що Садовий віддячив Тарасу Батенкові, допомігши йому придбати квартиру у Львові.
Після Помаранчевої революції Батенко обійняв посаду заступника голови ОДА з гуманітарних питань. Оскільки розподіл посад тоді відбувався за квотним принципом, то Батенкові у січні 2005 року довелося терміново вступити до лав УНП, щоб за квотою цієї партії посісти омріяну посаду. Але вже у квітні 2005 року, як тільки з’явилася НСНУ – нова президентська партія, яка обіцяла значно більші дивіденди у забезпеченні успішного політичного зростання, Батенко швидко змінив членство в УНП на НСНУ. Він твердо дотримується принципу, що „вірність – риса собача, а ідеологія – розводка для лохів”.
Якимись особливими досягненнями на посаді заступника голови Львівської ОДА з гуманітарних питань Батенко не запам’ятався. Хіба, що з подачі Батенка нова влада зробила те, чому так довго противилася попередня влада, а саме: дозволила розмістити в польському пантеоні у Львові зображення меча „Щєрбєц” – символу звитяги польської зброї над українцями. За цей акт зради українських національних інтересів Олійник і Батенко отримали високі нагороди від Республіки Польща.
Тарас Батенко чітко розуміє, що у владу він йде не для того, щоб реалізовувати якісь соціально значимі проекти, втілювати у життя якісь ідеї, а винятково для задоволення власних кар’єрних амбіцій. Відтак не посоромився добитися від свого однопартійця і колеги по депутатству в облраді – ректора Університету „Львівська політехніка” Юрія Рудавського – посади завідувача кафедри історії України, науки і техніки в Інституті гуманітарних та соціальних наук в НУ „Львівська політехніка”.
Призначення Тараса Батенка завідувачем кафедрою викликало, м’яко кажучи, подив у науковому співтоваристві. Це можна було б ще зрозуміти, якби він був рідкісним світилом історичної та політологічної науки. Але це не так. Перед тим, як влаштуватися у „Політехніку”, вже будучи заступником голови Львівської облдержадміністрації, Тарас Батенко хотів залишитися викладачем на кафедрі політології філософського університету ЛНУ ім. І.Франка.
Проте йому було відмовлено навіть у чверті ставки саме через його завантаженість на посаді заступника голови ОДА. Ті, хто знайомий в особливостями роботи у вищих навчальних закладах, знає, що поєднувати такі відповідальні посади вкрай важко, оскільки і одна, і друга посада вимагає постійної фізичної присутності на робочому місті.
Власне тому колишній заступник голови облдержадміністрації з питань гуманітарної політики Володимир Мельник свого часу мусив покинути керівництво філософським факультетом та керівництво кафедрою філософії задля роботи в облдержадміністрації. І повернувся туди тільки тоді, коли припинив керувати гуманітарною галуззю області.
Батенка такі дрібниці як наукова і професійна етика не турбують. Як розповіли „Вголосу” працівники Інституту гуманітарних та соціальних наук, на кафедрі історії України Тарас Батенко з’являється вкрай рідко і керівництво здійснює дистанційно.
Більше того, кожен завкафедрою повинен мати лекційне навантаження. Проте, за інформацією „Вголосу”, лекції за Тараса Батенка студентам читають інші викладачі.
Про те, як Батенко вміє користатися з плодів здобутої влади можна розповідати довго, але шкода витрачати час; наведемо ще тільки один приклад, як ним було фактично приватизоване інформаційне агентство „Гал Інфо”, створене під час президентської іиборної кампанії.
Очолював „Гал Інфо” спершу Богдан Бачинський, який вірою і правдою служив Батенкові, пройшовши з „Нашою Україною” президентські та парламентські вибори. Однак минулого року Батенко без жодних пояснень поставив на чолі інформагентства свою дружину Катерину Кобрин. Передплатники „Гал Інфо”, в приватних розмовах, скаржаться, що підписуватися на інформаційну продукцію саме цього агентства їх „просять дзвінком із ОДА”.
ІА "Вголос": НОВИНИ