Тиждень тому закінчився львівський період у зйомках геніального і шедеврального фільму “Владика Андрей”, чергового творіння гіганта вітчизняного фільмовиробництва – кіностудії Довженка. Газети й інтернет-видання публікували інтерв’ю і складали дифірамби такій святій меті – врешті розкрити українському суспільству невідомого митрополита Шептицького, але для тих, хто й досі вірить в розквіт рідного кіно, цю статтю читати не рекомендується.
Для мене робота на півставки на цьому фільмі була можливістю подивитись на знімальний процес великого кінопроекту, та перебування на майданчику два перші дні дало чітке уявлення про повне дилетантство і нерозуміння матеріалу, з яким працюють, людьми далекими і чужими. Те саме, якби про якогось визначного діяча російської культури знімали б узбеки або чеченці.
Постать митрополита в українській історії і все, що він здійснив, безумовно, варте поваги, але люди хоча б повинні мати чітке уявлення, ким він був і що конкретно зробив. Але крім мешканців Західної України, та й то далеко не всіх, Шептицького ніхто не знає і знати в принципі не хоче, тому дійсно важливо робити щось, аби відкрити нарешті нації справжніх героїв, які любили і страждали за Україну.
Але чи не доцільніше було донести цю думку в грамотному документальному фільмі, і не треба було б десятимільйонного бюджету, вирваного з іклами і кігтями в Міністерства культури, можна було б обійтися без запланованого на травень відрядження в Ватикан, без складних масових зйомок в різних містах, без великої знімальної групи і головне, без неживих акторів, схованих за накладними бородами, кілограмами гриму і кострубатими фразами невластивими українській мові та без спекуляції на духовній тематиці.
Я прочитала сценарій в перший день роботи за дві години і мене запитали, що я думаю Думок, власне, і не було, бо чтиво мене не зворушило, не змусило ні плакати, ні сміятись, не було ані любовної лінії, ані конфлікту між хорошими і поганими хлопцями, ні навіть найменшої інтриги і напруги – словом, всього, що має бути в пристойному ігровому кіно, щоб глядач його дивився.
Суцільні діалоги і залякування грізними енкаведистами благородного владики за переховування євреїв від нацистів – якісь подібні інсценування можна побачити в телефільмах про кримінальний світ, і то там принаймні атмосферу передають тьмавим освітленням, скрипом дверей, містичною музикою...
Найсильніший і найменш приємний спогад – це видача грошей двомстам людям, задіяних в першій масовій сцені, проповіді митрополита перед громадою на площі перед собором святого Юра.
Закрывай двери! Открывай двери! Бабушку придавило!!!
Гвардія оскаженілих людей штурмували автобус, в якому проводився розрахунок і вимагали свої сорок дві гривні двадцять п’ять копійок. Вони п’ять годин мерзли в смердючому одязі з реквізитного цеху кіностудії, за всіма ознаками знятого з трупів бомжів на Шулявці, не мали права відійти навіть на хвилинку, а такі необхідні гарячі кава і чай для них взагалі були відсутні.
Дві директриси, відповідальні за все, що пов’язане з фінансами, мали декілька десятків лівих документів на людей, які за оплатою так і не прийшли, бо в той день на зйомці їх просто не було...
Шкодую про запрошення на зйомку своїх друзів, але, як не дивно, вони були задоволені, що взяли участь в масовці і вперше в житті доторкнулись до високого мистецтва...
Більшість людей, виявляється, були вже професійними масовщиками і ділились спогадами про зйомки в китайців, єгиптян та італійців, які теж приїздили на львівську землю в пошуках колоритної яскравої натури і дешевої робочої (акторської) сили, звісно, також. Бабусі і безробітні з захватом і піднесеним голосом розповідали про зйомки “Маестро Березовського”, який безслідно зник в історії вітчизняного кіно.
Один з працівників показував мені рекламну нарізку цього пафосного творіння, там в О.Сумської текли жовті сльози, бо гримери чимось нездалим закапали. Інші актори ходили в дешевих перуках Олеським замком і мало не в казкових костюмах, які їм зовсім не личили, і зображали, зображали, зображали...
Керівництво фільму дуже тішилось успішною зйомкою балу, на який, з великими труднощами, було знайдено акторів і танцюристів відповідної зовнішності. На жаль, людей з витонченими аристократичними рисами обличчя, готових вальсувати з десятої ранку до одинадцятої вечора за шістдесят гривень, у Львові не так і багато...
Шкода людей, які відклали всі справи і прийшли в сніжний холодний день на зйомки чергової масової сцени на площу Ринок до аптеки-музею, а зйомку відмінили, бо режисеру не підходив сніг, але на сам об’єкт він так і не прийшов і вибачались перед невдоволеним натовпом, як завжди, асистенти. Цікаво, режисера не влаштовувала щільність опадів чи візерунок сніжинок? На жаль, в той день сніг у Львові падав востаннє, а люди пішли ні з чим, таким чином важливу сцену так і не відзняли, одну з багатьох нереалізованих за знімальним планом.
Декілька разів на знімальний майданчик приїздили телевізійні групи, але здебільшого місцевих каналів, вони працювали оперативно і професійно, бо знали, що ввечері або на наступний день має бути готовий ролик для новин. У всіх інтерв’ю режисер розхвалювався, що зараз в Україні знімається один лише фільм, його тобто, а всі решта проекти заморожені, з різних причин, переважно фінансових.
Мабуть він не знав про великі проекти Ялтинської кіностудії, або просто не хотів згадувати, а може мав на увазі суцільний застій в кіно виключно на державне замовлення. Один з учасників знімального процесу поділився останніми, але неновими плітками з кіностудії Довженка. Про якісь земельні оборудки директора Приходька і його брата нардепа Володимира Сівковича (таке виявлення родинних зв’язків стало несподіванкою), адже в Києві земля дорожчає стрімкими темпами, а кіностудія володіє немалим її кавалком.
Один з працівників-львів’ян радів, що роботи знову прибуде, бо скоро на Львів нахлине ще одна навала людей з кіноапаратами, на цей раз вітатимемо німців, які обрали наше місто, а точніше його зруйновані і засмічені куточки, які ще й досі є архітектурними пам’ятками, для зображення знищеного війною Берліна сорокових років. Там, в далекому Євросоюзі, все вже має далеко не такий сумний і трагічний вигляд, як в нас.
ІА "Вголос": НОВИНИ