Сьогодні історія про людину, батько якої 11-річним юнаком переживав Другу світову війну. Це так символічно нині, коли наші діти разом з нами знову переживають страшну війну.
Роки ідуть, та історія невблаганна до людства, незмінними залишаються певні константи, традиції, звичаї, обряди, та, найбільше – спогади… спогади про поневолення, про гноблення, про терор, про виживання і становлення…
Ось які спогади написала Ольга Опир про юнацькі роки свого батька на сторінці у фейсбук:
«Коли моєму татові було 11 років, вивозили його сім'ю в Сибір тому, що були трохи забагато і тому, що сестра тата Марія була зв'язковою в УПА. В хаті шум гам, а тато попросився в туалет, тобто до хліва, ніхто туалетів не мав. А там дверцятами, через які гній викидали до сусідки.
Та відразу ж глечик з молоком у руки і «іди, не біжи, повільно іди до бабці на той кінець села». Пішов. На хлопця з глеком молока, що поволі ішов і уваги не звернули. Так і не виїхав. А далі. Ніхто тебе не прихилить. Всі бояться. Мама тато далеко. Виживав як міг. До школи звісно більше не ходив. Так і помер з освітою 4 кл. початкової. Спав спочатку в скиртах сіна, соломи. Мав якесь рядно, що замотувався і забивався в сіно вище землі так на півметра, і щоб сіно було зверху. Пас людських коней. Люди щось давали їсти. Одного разу прокинувся від того, що вітер здув сіно рівно по ньому. Тоді один добрий дядько дозволив спати на стодолі. Драбина була від саду. Там теж була пригода. Коли серед ночі, щось іде на нього, вовк чи що, ні, пес господаря вмів вилазити по драбині. Злізати не вмів, а вилазити. Потім з псами і конями був ліпшим другом, розумів їх як ніхто. Ловив раків. Пізніше, коли возив голову колгоспу, а того попереджали, «це ж бандерівець, ножа встромить», тільки відмахувався, бо той раки і ловити вмів і готувати. Але то пізніше, поки що було дуже сутужно. 1946 р. Їсти мало хто мав так щоб поділитись.
Ішов по селі, якось, а тут дядько курку ріже. «Дядьку, а що ви зробите, з головою і ногами?» - «Псові викину.» -«Не викидайте, дайте мені».
Пізніше, коли у нас було зо 30 курей +-, коло 20 гусей, ще скількись качок, то тато, все ще ті лаби і голову обсмалював, обчищав і казав варити разом з куркою на росіл. Мама все пробувала переконати, що то вже точно не варто.
Отак він виживав рік. А потім добрий дядечко взяв його до млина. Там він працював і спав. І потроху вибирався в люди.
Тепер, коли моєму сину 11 років, знову пробують «денаціоналізувати», переселили півкраїни.
Не поїду. Виживу.»
Цілком зрозумілі коментарі під цим дописом:
мою родину таки вивезли на Сибір з рідної землі, тому також залишаюся тут
І це наш безкомпромісний шанс в історії, демонтаж помагає ворог... а от відбудуємо по своєму по українськи... мій батько народився в Сибірі, на санях по дорозі до Новосибірська... до Львова повернувся вже школярем... тай таке...
Таких історій, насправді, тисячі, мільйони…
Скільки ще має пережити поневолювань український народ, щоби нарешті світ дав йому спокій, та щоб усі зрозуміли, що ми були, ми є і ми завжди будемо! Нашу націю не викорінити, не стерти! Це нікому ще не вдавалося і не вдасться ніколи!
Україна – багата держава, а українці гостинні люди, ми завжди раді кожному гостеві, нагодуємо, напоїмо та пригріємо.
Та слід пам’ятати, що гостя ми зустрінемо з глечиком чистої джерельної води, свіжим спеченим хлібом, та мискою смачного домашнього борщу, а окупанта з вилами з гноївки, бо на кращу смерть він не заслуговує!
Не варт забувати і про національну ідентичність, яка визначається мовою народу. Я не прихильник переслідувань за мовними ознаками, моя думка, що навіть китаєць здатен бути патріотом України, якщо він живе, навчається, вивчає українську мову та підтримує українську державу. До того ж маю чарівні підтвердження вивчення іноземцями нашої мови, будучи викладачем університету. Та не все так просто в нашому селі. Адже є ще ті, наші «українці», які живучи десятками років в Україні так і не спробували вивчити української мови, часто стверджуючи: «зачєм, мєня ітак здєсь всє понимают». Сьогодні це питання принципу, питання державної політики України. Ніхто не гнобитиме російськомовних українців, та знати і спілкуватися нашою рідною мовою має кожен громадянин України. Цей фактор сьогодні став чи не найважливішим у розумінні східного звіра, що тут живуть «русскіє люді» і їх треба «освобождать». Як буде наша мова, то буде й наша нація.
А це вам слова великого совєцького ідеолога карла маркса, вдумайтесь:
«Людина, яка не володіє мовою народу, на землі якого живе, — або гість, або окупант, або раб цього окупанта...»
Запам’ятаймо це, бо настав час проводити справжню Українізацію нашої нації!
Читайте головні новини України та світу, головні події війни 21-го століття на сайті ІА «Вголос»:
У росії почали застосовувати більш руйнівну артилерію через провали у наступі
Ворог готується до наступу на Київ – Генштаб
Росія перекидає в Україну терористів для ліквідації влади – ГУР
Рашисти впритул із танка розстріляли мирних жителів. 56 загиблих – Гайдай
ІА "Вголос": НОВИНИ